“У непрості часи саме культура дає нам відчуття стабільності”
Харків – місто з власним нервом, власним повітрям і ритмом. Як воно змінилося за рік великої війни в сенсі інтересу до культури та усвідомлення її цінності?
Гадаю, про те, наскільки рік великої війни змінив Харків, ми будемо говорити згодом. Але я точно можу сказати: багато з того, що досі не було на поверхні, за цей рік дуже чітко оприявнилося. Харків завжди був українським, і Літмузей завжди розповідає історію українського Харкова.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я була певна, що Харків чинитиме опір. Це чітко показав і 2014 рік, коли харків’яни вийшли на вулиці і не дали створити тут ХНР. Тобто повномасштабне вторгнення нічого докорінно не змінило в цьому сенсі – Харків був і лишається проукраїнським містом.
Про що ми точно можемо говорити, то це про помітне посилення інтересу до власної історії та свого коріння, про спробу намацати та описати власну ідентичність. Тому що саме це може допомогти виставити такі потрібні ментальні кордони між нами та Росією.
Що ще змінилося за понад рік великої війни? Пішла геть зайва делікатність щодо нашого агресивного північного сусіда – люди почали називати речі на імена. Усі проблеми, що багато років, а то й століть були в наших стосунках, нарешті проговорюються вголос, і це дуже важливо. Мені здається, що харків’яни сьогодні готові до чесної розмови та переусвідомлення певних речей.
Запит на культуру нині шалений. Гадаю, почасти тому, що саме культура дає нам у непрості часи відчуття певної унормованості, стабільності. Зустрічі під час культурних подій зараз важливі як ніколи. Це дає відчуття, що ми проходимо через цей досвід разом, що ми не самотні.
Ще в Харкові більше немає «бульбашок» — вони розчинилися та змішалися. Якщо раніше ми збиралися та спілкувалися за інтересами, то нині це змінилося.
Так, адже тепер наш головний спільний інтерес –– це Україна та Перемога.
Саме так. Тому зараз на культурних подіях можна зустріти багато нових облич. І це дуже приємно.
Також дуже високий запит на знання про власну історію, зокрема, про український Харків.
Коли рік тому постало питання «чому Росія на нас напала?», багато людей почали шукати відповідей в історії. Це мудро, бо там усі відповіді і є. І музеї мають працювати із цим запитом, даючи інструменти для переосмислень.
Саме так. Музей, особливо в непрості часи — це місце, де відбувається важлива розмова.
Абсолютно. І піднімати цю розмову варто в будь-який спосіб. Ну і не менш важливо музеєфікувати цю нашу гарячу сучасну історію.
“Ми почали з того, що розчистили наші підвали”
Як ви та Літмузей зустріли 24 лютого? Чи ви готувалися, чи планували евакуацію колекції?
Наш музей завжди працював з непростою історією стосунків України та Росії. Адже наша тема — це і 1920-ті, що поставили руба питання «Україна чи Малоросія?», чи є Україна провінцією Росії і які можуть бути стратегії вибудовування кордонів з Росією. Також наша тема — це рух опору 1960-1980-х, час боротьби не лише проти тоталітарної системи, а й за українську національну незалежність. Це і шалені 1990-ті — ми вже активно осмислюємо новітню історію нашої незалежності.
Щойно розпочалися розмови про можливе повномасштабне вторгнення, ми розуміли, що це станеться. Старші люди в команді менше вірили в можливість повномасштабної війни, тоді як молодь схилялася до цієї думки і переконувала готуватися.
Ми почали з того, що розчистили наші підвали. Це не можна назвати повноцінним бомбосховищем, проте це глибокі підвали з міцними стінами, тож вони можуть бути укриттям і для людей, і для колекції. Також ми підготували першу чергу нашої колекції для евакуації.
Чи ви оновлювали пріоритетні списки до евакуації?
Ці списки були оновлені у 2014 році. І також влітку 2021 року на вимогу МКІП ми переглянули списки першої черги, склали список необхідних матеріалів та обладнання для підготовки до евакуації. Тож напередодні 24 лютого ми все це мали.
Єдине — ми не мали жодних рекомендацій від керівних органів щодо демонтажу постійної експозиції.
Чи ви робили якісь запити до органів управління на кшталт «що нам робити, якщо…»?
За законом, за усі музейні колекції відповідає МКІП як розпорядник державного музейного фонду. Тому до нашої місцевої влади ми не зверталися, а комунікували з Міністерством культури та зокрема з профільною заступницею міністра культури Катериною Чуєвою.
На жаль, у нас абсолютно не пропрацьовані протоколи безпеки та евакуації музейних колекцій. Якісь інструкції є, проте вони застарілі та не адаптовані до багатьох викликів і ризиків. Навіть у мирному житті вони не дуже-то й працюють, що вже казати про воєнний час. Очевидно, що сферу потрібно реформувати докорінно, інакше наша музейна галузь так і залишиться пасти задніх.
Так, нам справді дуже потрібна музейна реформа.
Саме так. Повертаючись до 24 лютого. Коли зранку почалися вибухи, ми в музеї не були розгублені, бо мали внутрішній протокол і план дій на такий випадок. Міський департамент культури сказав, що в умовах воєнного стану ми можемо робити все, що вважаємо за необхідне, аби зберегти власні життя.
У нас досить невелика експозиція, тож ми швидко демонтували її, а також склали в безпечне місце ще частину експонатів на евакуацію. Захистили вікна, як могли убезпечили приміщення.
У перші дні вторгнення ніхто не знав, як розгортатимуться події в Харкові. Чи будуть артобстріли або міські бої? Ми були в абсолютній невідомості. Тож почали готуватися до евакуації первинного списку колекції. Розуміли, що треба поспішати, тому що досить навіть не серйозного артобстрілу, а банального коктейлю Молотова, аби музей спалахнув.
Для вивезення творів був потрібен дозвіл від місцевого департаменту культури. А 1 березня в приміщення ХОДА був приліт, тож департамент культури був на зв’язку, але повноцінно працювати вони в той момент не могли з об’єктивних причин. Ми почали шукати можливості для евакуації самотужки і досить швидко знайшли волонтерів і волонтерський транспорт. Але все ж потрібен був офіційний дозвіл.
З документами вам допомогла заступниця міністра культури Катерина Чуєва?
Так. І з документами, і зі спецтранспортом та охороною. Ми досить швидко отримали від МКІП дозвіл і допомогу, а наш місцевий департамент культури просто попередили, що евакуюємо частину колекції. З вантаженням упакованих творів нам допомоги волонтери та місцева ТрО.
Ми також дуже вдячні музейній спільноті, що допомагала нам на різних етапах. Зокрема, я безконечно вдячна Штабу порятунку культурної спадщини, команді Museum for change, Фундації Змін і особисто Наталії Дзюбенко. Попри всі складнощі, через які ми пройшли, я вкотре переконалася, що коли музей має хорошу репутацію та мережу добрих інституційних зв’язків — це іноді важливіше за будь-які інші можливості.
Це особливо важливо, коли професійна спільнота мусить частково закривати самотужки і функцію держави.
Так. Трохи згодом, вже у взаємодії з нашою ВЦА, ми вивезли в безпечне місце і другу та третю черги з колекції. Це було вже через пів року, усе було вже не так екстремально.
“Ми з подивом з’ясували, що Львів не дуже багато знає про Харків”
Як ви перебудували подальшу роботу музею? Музей — це ж не лише події, це й інституційна розбудова, і команда, і стратегічні цілі. Як ви давали раду з усіма цими викликами після 24 лютого?
Поки колекція ще не була евакуйована, в музеї постійно жила частина працівників. Згодом майже весь колектив виїхав з міста, і музей перейшов на дистанційну форму роботи. Але ми були готові до цього, оскільки у 2022 році мали зайти у Велике будівництво, тож заздалегідь готувалися працювати віддалено: розробили мобільний застосунок, оцифрували частину робочих процесів, зробили команді робочі кабінети в хмарі.
Попри те, що багато людей спершу виїхали з Харкова, майже всю команду вдалося зберегти. Ба більше – за час повномасштабної війни в нас ще й з’явилися дуже класні нові кадри.
З початком повномасштабної війни команда показала себе чудово. Ніхто не сидів на місці. Люди волонтерили, допомагали, хто чим міг. Музейна спільнота взагалі виявилася дуже ефективною в налагодженні самоорганізованих мереж.
Це власне те, як культурна спільнота завжди і працювала.
Власне. Тож у перші місяці повномасштабної війни ми комбінували волонтерську роботу з музейною.
Щороку 21 березня ми відзначаємо День поезії. І в нас є традиційні щорічні Читання на драбині. Провести їх минулого року в музеї не було можливості, але команда сказала: «А зробімо онлайн?» Ми звернулися до наших поетів і поеток, вони записали вірші, ми все це опублікували. І ми з Іваном Сеніним і Сергієм Жаданом прийшли 21 березня в музей, дістали драбину – і вони читали вірші. Було дуже камерно – усього кілька випадкових глядачів. Але дуже чітко відчувалось, що дотримання традицій допомагає нам стабілізуватись і відчути хоча б натяк на нормальність.
Потім ми почали готуватися до Ночі музеїв. Частина команди на той момент була у Львові, тож вони запропонували зробити щось там. Львівські інституції нас підтримали. Ми з подивом з’ясували, що Львів не дуже багато знає про Харків, і з цього виникла ідея виставки «Харків – залізобетон». Ми вирішили побудувати її навколо того, що в харків’ян на початку повномасштабного вторгнення було внутрішнє запитання, чому Росія пішла на нас війною – тоді як у львів’ян цього запитання не виникало.
І вирішили поговорити з львів’янами про різницю регіональних історій, про феномен Харкова, про те, чому він «залізобетон», про 1920-ті у Харкові, про будинок «Слово» тощо. Ці сторінки з історії Харкова легко залінкувались із тим, що відбувалося в місті навесні 2022 року – і так народилася виставка.
Це дуже важливо, що навіть страшної минулої весни в Харкові не припинялося культурне життя. Люди волонтерили, одночасно робили якісь події, попит на них був шалений.
Ми в Харкові також провели свою Ніч музеїв — у ЄрміловЦентрі, що саме відновив роботу. Оскільки ми завжди намагаємося проблематизувати, то тема події звучала як «Геть від Москви – даєш Європу». І отут було дуже відчутно, як змінилася кон’юнктура: вечір прийшов відкривати мер, і гасло вечора йому дуже сподобалося.
Яка блискавична трансформація. Адже нинішній мер Харкова довгі роки не відчував відрази до «русского міра».
Саме так. У попередні роки в нас були непрості стосунки – до конфліктів не доходило, але і великого порозуміння не було. Хоча ми весь час підкреслювали, що не займаємося політикою, а розповідаємо лише те, що було, історію Харкова.
У рамках вечора ми зробили круглий стіл на тему «Пушкінопад після ленінопаду». Говорили про те, як нам тепер ставитися до російської літератури та культури в цілому.
Із появою руху за кенселінг російської культури минулого року з’явилося багато маніпулятивних тез, що «винен Путін, а не Пушкін», тож важливо було пояснювати, що саме не так з Пушкіним.
Власне. Але поступ є, і відчутний. Тоді, минулого року, мер Харкова сказав, що Пушкін не винен у тому, що народився Путін. А зараз міський департамент культури підтримує ідею перейменування вулиць та відходу від імперських наративів і топонімів. Так само ми багато років розповідали про історію будинку «Слово», а нині це один із символів міста. Ці зміни поступові, проте дуже важливі.
Ми також почали активно використовувати партнерські майданчики, оскільки не могли проводити події в себе, а бути на зв’язку з аудиторією дуже хотіли. Один з таких партнерських проєктів вилився у фестиваль «П’ятий Харків», що вже став міжнародним — ми запрошуємо спікерів з інших країн і намагаємося розмірковувати, про що нам варто думати та говорити під час війни. Ми намагаємось тут осмислити Харків ширше — у світовій системі координат.
Тут насправді є низка небезпек, адже музей під час війни може легко стати інструментом пропаганди. І я, звісно, хотіла б уникнути цього за будь-яку ціну. Саме тому ми шукаємо правильний спосіб фіксації усього, що нині переживає наша країна, аби не залишитися потім з дефіцитом досвідів. Але нам варто уже сьогодні думати не лише про фіксацію досвідів, але й про осмислення — тобто про те, як зібране нами сьогодні буде сприйматись чи прочитуватись за 20 років. І як нам перетворити живий досвід на пам'ять, що жила б і після нас. Мені видається, це одне з ключових завдань музеїв на сьогодні.
Знаєте, іноді в повітрі виникають дуже незручні запитання та меседжі, проте ми намагаємось знайти в собі сміливість говорити про це.
Які це запитання, до прикладу?
Наприклад, про те, що сьогодні «на часі» або «не на часі». Або про наші стосунки з Євросоюзом — бо ж іноді замість просто радіти євроінтеграційному поступу країни було б варто проаналізувати деякі аспекти цієї євроінтеграції.
“Ми вчимося робити виставки без музейних предметів”
Чи за цей рік ви переосмислили сенс існування інституції? Про що вона зараз? На чому ваш фокус?
З того, що нам болить і що нас тригерить — це доля Харкова як прикордонного міста, міста-фронтира. І ми розуміємо, що фронтир може бути або фортецею, або транзитом. Як писав Юрій Шевельов: «Або мур, або брама». І сьогодні, під час повномасштабної війни, очевидно, що Харків не може бути містом-транзитом, це вже втрачена функція. Чим буде Харків далі? Містом-брамою? Військовим містечком на мільйон людей? Це болючі та складні питання, проте вони визначальні для долі міста та його ідентичності, саме тому ми намагаємося про це говорити.
Як Літмузей працює зараз?
Ми продовжуємо активну виставкову практику. Музей нарешті відкрився для відвідувачів. На всі наші виставки та події приходить дуже багато людей — ми наново відчули, як це нині потрібно аудиторії. Я тримаюсь за думку, що місту потрібне активне культурне життя — тільки тоді люди повертатимуться і житимуть тут. Я переконана, що Харків може бути справжнім культурним центром, місцем активних культурних експериментів і народження нових сенсів.
Наразі ми вчимося робити виставки без музейних предметів. Зокрема, відкрили у Львові виставку «Антитекст», у рамках якої розмірковуємо про те, як на нас впливає відсутність. Про те, що не є включеним до нашої суспільної пам’яті і що не дозволяє формувати та стабілізувати нас як суспільство. Коли ми працювали над проєктом, його кураторка Тетяна Єгошина озвучила цікаву думку, що предмети 1920-х років провели в захованому стані значно довший час, аніж були демонстровані публіці. І от ми знову змушені ховати їх.
Ще нині ми готуємо виставку про топоніми Харкова, що буде називатися «Власні назви». Ці топоніми, які оточують нас, дуже суттєво впливають на нашу суспільну пам'ять, відчуття власного місця у світі та нашу ідентичність. У Харкові ще є над чим працювати в цьому контексті, тому ми продовжуємо пропрацьовувати цю тему.
Тобто музей переусвідомив себе за цей рік великої війни. Які ваші висновки за це рік?
За цей рік я усвідомила, яке велике коло прихильників і друзів має Літмузей. Нам виявилися готові допомогти і друзі-колеги з музейної спільноти, і партнери (українські та міжнародні), і прості харків’яни. Я наново відчула, якою потужною страхувальною сіткою може бути спільнота музею.
Я також зрозуміла, наскільки ми потрібні людям. Коли ми повідомили, що відкриваємось, і 21 березня провели наші традиційні Читання на драбині, було багато відвідувачів, усі дуже раділи. Музеї мають не лише зберігати, а й працювати, навіть у такі непрості часи. Я певна, що музей має відчувати потреби та болі громади і гнучко реагувати, разом шукаючи відповіді на складні питання — ми завжди так працювали, і до 24 лютого.
Зараз ми також починаємо активніше колаборувати з іншими культурними інституціями: театрами, видавництвами, музичними колективами. Ми в команді вже жартуємо, що стрімко перетворюємося на Продюсерський центр «Літмузей». Зокрема, зараз з Юрієм Гуржи та Сергієм Жаданом робимо проєкт «Сковороденс» на вірші Григорія Сковороди. Обговорюємо з Театром ляльок ідею вистави про Миколу Хвильового. Шукаємо нові мови, якими може говорити музей. І колаборації з тими, хто вміє круто робити це у відмінний від звичного для нас спосіб — це дуже класний інструмент, ми його зараз активно використовуємо.
Я усвідомила за останній рік, наскільки нам потрібні експерти в різних галузях. Наскільки важливо, аби всі були на своїх місцях і максимально перфектно робили свою роботу. Незважаючи на всі складнощі. Адже тим, хто нині нас захищає на фронті, значно важче, а вони, проте, роблять свою роботу дійсно бездоганно. І ми дуже вдячні їм.
