Подорож до себе. Джанет Собель
«Критики визнають бабусю з околиць першокласною художницею-сюрреалісткою», — такими заголовками рясніли нью-йоркські газети середини 1940-х років. Під «бабусею» мали на увазі п’ятдесятирічну жінку. Автор однієї з публікацій (звісно, чоловік) не міг повірити, що «пишногруда рожевощока круглолиця домогосподарка», якій більше б личило наглядати за онуками й готувати пироги, натомість береться за пензель. Зневага до щоденної жіночої праці та снобізм у цих статтях змішуються зі щирим захопленням і визнанням неабиякого таланту видатної, але сьогодні мало відомої широкому загалу американської художниці єврейсько-українського походження Джанет Собель.
Історія Собель сповнена суперечностей і гендерних упереджень, а її біографія має чимало білих плям. Проте це також історія глибокого пошуку себе за допомогою мистецтва, що демонструє, якими оманливими бувають звичні нам соціальні маски.
Джанет Собель і справді більшість життя була простою домогосподаркою. Підлітком вона емігрувала в Америку з України, рано вийшла заміж, виховала п’ятьох дітей і нечасто виїздила за межі Брайтон-Біч, віддаленого району Брукліна, у якому любили селитися мігранти зі Східної Європи. Сполучені Штати кінця 1930-х — початку 1940-х років були доволі упередженим середовищем, а тому в американському суспільстві Джанет Собель маргіналізували відразу на кількох рівнях: жінка, мігрантка, єврейка.
Джанет несподівано почала малювати наприкінці 1930-х, коли їй було вже далеко за сорок. До цього заняття жінку надихнуло спілкування з молодшим сином Соломоном, якого в сім’ї на американський манер звали Солом. Юнак навчався на мистецьких курсах у Освітньому Альянсі Нью-Йорка (Educational Alliance in New York), де викладали знані діячі мистецтва. Саме син став першим промоутером Собель, показав твори матері своїм наставникам, а згодом сумлінно відігравав роль її продюсера: телефонував галеристам, художникам, організовував проєкти, оформляв роботи тощо.
Відчувши підтримку й затребуваність, Джанет Собель стала дедалі більше малювати. З неї ніби випурхнула якась інша людина й узялася проходити шлях, на який іншим авторам часом потрібні десятиліття. Яскраві та самобутні твори заповнювали вітальню бруклінської квартири, що слугувала Собель майстернею. Вони швидко привернули увагу мистецтвознавців і галеристів. Через нестачу мистецької освіти й богемних зв’язків, ранні роботи художниці за модою тих часів оголосили примітивами.
У 1940-х роках на тлі інтересу модерністів до підсвідомого оригінальне мистецтво самоуків було в тренді. На цій хвилі Собель пережила стрімкий зліт до слави в нью-йоркському артсередовищі. Майже відразу стало ясно, що в особі Джанет Собель артсвіт стикнувся не з черговою цікавинкою, а з цілком унікальним і високоякісним творчим феноменом. Стараннями сина художниця познайомилася з видатним філософом, психологом і педагогом Джоном Дьюї, галеристом і колекціонером Сідні Дженісом, мистцем Марком Шаґалом.
Орієнтовно в цей період, на початку 1940-х, Собель також потоваришувала із сюрреалістом Максом Ернстом. Газети смакували подробиці міщанського побуту художниці й глузливо переказували історії, як Джанет натхненно частувала видатного мистця власноруч запеченою куркою. Максу Ернсту, вочевидь, сподобалася не лише курка, адже він познайомив Джанет зі своєю дружиною, галеристкою Пеґґі Ґуґґенгайм.
Завдяки цьому знайомству Собель узяла участь у низці ключових для історії американського модернізму виставок і насамперед у проєкті Пеґґі Ґуґґенгайм «Art of the Century», що представляв нове американське мистецтво й став новим етапом для епохи. Джанет мала персональні презентації в нью-йоркських галереях і брала участь у групових шоу. Щодо організації однієї з виставок у просторі Пеґґі Ґуґґенгайм художниці писав листи Марк Ротко. На цьому етапі твори Собель лише зрідка називали примітивами, натомість проголосивши авторку сюрреалісткою.
Твердженням самої Собель щодо її обізнаності в мистецтві бракувало послідовності. Одному журналісту вона, наче підігруючи міфологемі про напівдику бруклінську самоуку, розказувала, що завжди мало цікавилася культурою і майже не мала можливості ходити до музеїв. З інших джерел дізнаємося, що Джанет завжди любила читати літературну класику та філософські твори, постійно слухала музику, робила замальовки на обкладинці каталогу Сальвадора Далі та ще й наполягала, що вона сюрреалістка.
У середині 1940-х творчість художниці суттєво трансформувалася: від фігуративу вона перейшла до часткової або повної абстракції. Саме завдяки цьому періоду Собель увійшла в історію американського мистецтва. Критик Клемент Ґрінберґ визнав, що побачена ним на одній із виставок робота Собель стала першим живописним твором, виконаним у дусі allover painting — це дуже висока оцінка, зважаючи на важливість цього підходу для історії американського післявоєнного мистецтва. Наприкінці 1960-х років автор біографічної розвідки про Джексона Поллока авторитетний мистецтвознавець та куратор, що лише починав свою багаторічну співпрацю з музеєм МоМА, Вільям Рубін назвав твори Джанет Собель джерелом натхнення для експериментів Поллока в техніці drip painting. Дві роботи художниці потрапили до колекції MoMA, але, на жаль, на цьому визнання мистецьким світом унікальної авторки закінчилося.
Мистецька кар’єра Джанет Собель завершилася наприкінці 1940-х так само різко, як і почалася, а вже дуже скоро її майже забули. Про минулу славу нагадувала тільки робота «Чумацький шлях», яка довгий час висіла в експозиції МоМА поруч із програмним полотном Джексона Поллока. Протягом останніх десятиліть ім’я Собель стало потроху повертатися до поля зору фахівців, утім, лише сьогодні, через більше ніж п’ятдесят років після смерті художниці, приходить час повномасштабного переосмислення її спадку в контексті перегляду патріархальної версії історії американського модернізму та мистецтва ХХ ст. загалом.
Тут варто поцікавитися, чи була Джанет Собель сучасною художницею у тому сенсі, який у це слово вкладали у ХХ ст. Чому взагалі людина береться за мистецтво? Звідки в неї ця спрага? Із професійними практиками все, здавалося б, зрозуміло — сучасний мистець має відповідний диплом, а якщо й ні, то є частиною спільноти: відвідує і влаштовує виставки, стежить за спеціалізованою пресою, спілкується з колегами та по можливості бере участь у формуванні важливих для епохи колективних сенсів.
Мистці-аматори й аутсайдери — геть інший полюс. Тут значно менше значення має зв’язок зі спільнотою, а в мистецтві важливіші його арттерапевтична функція та інсайт. Кордони між цими явищами доволі нечіткі. Конфлікт і взаємозв’язок між мистецтвом конвенційним та аутсайдерським можна описати як різницю між організованою релігією і дуже інтимним досвідом містика-одинака.
Джанет Собель — яскравий приклад постаті, чия творчість є суміщенням позицій, що, на перший погляд, можуть здатися несумісними. На певному етапі вона активно інтегрується в нью-йоркський артсвіт. Небажання розлого коментувати власну практику, ізольованість від спільноти, делегування контактів сину, а також різке й доволі безболісне закінчення галерейної кар’єри ріднить її з аутсайдерами та демонструє, що в занятті мистецтвом для художниці найпривабливішим було дуже інтимне пізнання себе й світу.
Показовою для розуміння особистості Собель є публікація «Personal Statement». Вона вийшла друком до виставки «Живописне пророцтво 1950», що проходила 1945 року в Музеї мистецтва Сан-Франциско. Куратори виставки попросили провідних американських художників коротко висловити своє мистецьке кредо. Джексон Поллок, з яким надалі часто порівнюватимуть Собель, повівся як «справжній» мистець. Він подав довжелезний абзац, де розмірковував про різницю європейського й американського сучасного мистецтва, висловлював своє захоплення ремісництвом мистецького виробництва, ідеєю дослідження підсвідомого й творчістю Пікассо та Міро. Джанет Собель обмежилася коротеньким реченням і взагалі не згадувала про мистецтво. Це один з небагатьох документів, де ми чуємо її пряму мову: «Мене дуже цікавлять люди й усе, що їм властиве».
Важливу роль у творчості Собель грала музика. У розмовах із журналістами вона наголошувала, що завжди малювала під музику, що музика супроводжувала її всюди. У кожній із чотирьох кімнат квартири в Брайтон-Біч стояв радіоприймач, з якого лунали улюблені акорди Джанет. Входячи завдяки музиці в стан трансу й озброївшись пензлем, художниця віднаходила у своїй підсвідомості щоразу нові й нові потаємні кімнати. Цей вихід за межі раціональності через зміну свідомості завдяки екстатичному досвіду, у якому досягається найвище й найглибше знання (gnōsis), сучасний дослідник історії західного езотеризму Ваутер Ханеґраафф влучно назвав «зміненим станом пізнання».
Утім, із радіоприймачів, що оточували Собель, лунали не лише екстатичні мелодії. Їх перемежовували новини, які повідомляли про страшне. Точилася Друга світова війна, а 22 червня 1941 року, коли нацистська Німеччина напала на СРСР, бойові дії почалися й на історичній батьківщині Собель, в Україні. Україна разом із Білоруссю потонула в крові. Європою ширилися масові депортації та вбивства євреїв. Найімовірніше, на цьому етапі Собель не знала реальних масштабів Голокосту, однак її роботи свідчать про глибоке переживання й інтуїтивне усвідомлення катастрофи. Більшість творів художниці, що увійшли до виставки Українського музею, створено у 1941–1943 роках, коли шок від війни був дуже свіжий, а тому особливо болісний.
Мабуть, уперше за багато років Джанет Собель так багато чула про свою колишню домівку. Нацистські війська швидко просувалися Україною, захоплюючи одне місто за іншим. У новинах звучали знайомі топоніми: місто Київ, річка Дніпро. Єкатеринослав, з яким було пов’язане дитинство Собель, у радянські часи перейменували на Дніпропетровськ. Із 12 серпня до 29 вересня 1941 року точилися жорстокі бої за це стратегічно важливе місто. Вони закінчилися поразкою радянської армії та нацистською окупацією Дніпропетровська. З кінця серпня до кінця грудня 1943 року річка Дніпро, на якій стояло рідне місто художниці, знову була в центрі подій Другої світової. Тут відбувалася кривава операція контрнаступу радянських військ, яка згодом отримала назву «Битва за Дніпро». З обох сторін у цих подіях взяло участь понад чотири мільйони військових, а лінія фронту розтягнулася на 750 кілометрів. Дніпропетровськ було деокуповано, а згодом і всю Україну. Загальні втрати України від війни були колосальні.
Джанет Собель перебувала на іншому боці земної кулі, утім, болісно проживала цю війну у своїх малюнках. Цілком можливо, що чуючи знайомі назви міст по радіо, мисткиня дедалі частіше поверталася думками до подій давно минулих днів, до геть іншого буття, яке, здавалося, майже забулося у вирі нью-йоркського побуту. Графічні твори цього періоду — це невеличкі, але глибокі нариси. Тут багато місця займають гармати, військові та люди з великими сумними очима. Однак естетика цих робіт далека від реалій Другої світової війни. Про сучасність своєї батьківщини Собель переважно чула по радіо та навряд чи мала чітке уявлення. Натомість вона зображала світ свого дитинства таким, як його застала на межі XIX і XX ст.
Війна була важливим поштовхом, але, вірогідно, художницею рухали й інші мотиви. Для того щоби почати мистецьку практику в зрілому віці, Джанет Собель треба було перевинайти себе. Щоб це зробити, вона, цілком у дусі популярного в її часи психоаналізу, мала повернутися туди, звідки все починалося, — до свого дитинства та юності, а отже, до часів, проведених в Україні. Мисткиня не залишила спогадів, а її діти на схилі життя не завжди пам’ятали всі перипетії життя матері. Попри це, американську частину біографії Джанет було доволі детально реконструйовано в кількох розвідках. Значно менше відомо про її українське минуле. Дітям вона, як і багато мігрантів цього покоління, про свою батьківщину й походження розповідала мало. Значно важливішою здавалася інтеграція в американське суспільство та спосіб життя. У результаті точної інформації про українське коріння Джанет Собель украй мало.
Більшість біографів схиляється до того, що художниця народилася в Єкатеринославі або в одному із сіл поруч з містом. Утім, деякі джерела називають місцем народження Собель село під Києвом. Цілком можливо, що ця плутанина виникла через доволі приблизне розуміння американцями середини ХХ ст. географії України. З іншого континенту велике місто Єкатеринослав цілком могло здаватися селом поруч із Києвом.
Ми не знаємо імені Джанет Собель під час народження. Собель — прізвище, яке вона взяла, коли вийшла заміж за гравера й виробника штучних перлів Макса Собеля. Утім, Макс Собель, приїхавши до Америки, теж змінив ім’я, а до переїзду з Єкатеринослава, найімовірніше, його звали Мендель Цебульський. Зі своїм нареченим Собель була знайома ще до переїзду. В одній із газетних статей згадується, що художниця познайомилася з майбутнім чоловіком у «селі під Києвом» і закохалася в нього в ніжному п’ятирічному віці, а коли їй було десять, вони домовилися заручитися. На момент заміжжя 1910 року Джанет Собель звалася Дженні Вілсон, але й Вілсон — не її справжнє прізвище. Його дали прикордонники, коли вона приїхала до Америки, щоб спростити життя людині зі складним і невимовним для англосаксонського вуха східноєвропейським прізвищем. Дивно, але факт — Джанет Собель, на відміну від свого чоловіка, ніколи не подавала заяву на отримання американського громадянства й ніколи не голосувала. Єдиний надійний документ, який удалося віднайти біографам художниці, — це її заява на отримання американського номера соціального страхування, яку Собель заповнила власноруч після смерті чоловіка 1953 року. Тут вона вказала своє ім’я при народженні — Jennie (Женя, Жанна, Геня?) Olechovsky (Олеховська, Ольшевська, Олечовська, Лечовська, Лаховська?).
Немає також достовірної інформації щодо дати народження художниці. Більшість джерел схиляються до того, що це 31 травня 1893 року (за іншими джерелами — 1894-го). Утім, в архіві міста Дніпро на поточний момент не знайшлося жодного запису про народження у 1890–1899 роках дівчинки з ім’ям, що хоча б віддалено нагадувало цю комбінацію. Це може означати, що художниця народилася поза містом або була старша, ніж звикли вважати дослідники. Така неуважність до точної дати народження була цілком характерною для епохи, коли дані про людину залишалися дуже умовною інформацією. Про ймовірність того, що Джанет Собель народилася наприкінці 1880-х, говорить сертифікат про одруження з Максом (Менделем) Цебульським, де вказано, що жінці на момент шлюбу в червні 1910 року був 21 рік. Ще одне непряме свідчення того, що Собель могла народитися раніше, ніж 1893 року, — прижиттєва газетна стаття про художницю, де вона розповідає, що почала малювати (а це приблизно 1939-й), коли їй було 49 років.
Мендель Цибульський приїхав до Америки з Єкатеринослава 1906 року. Джанет Собель із матір’ю та двома братами, найімовірніше, прибула трохи раніше. Єкатеринослав — одне з великих українських міст, у якому наприкінці ХІХ ст. відбувався особливо бурхливий розвиток промисловості. Як і в багатьох інших містах України, тут проживала велика єврейська громада. За сімейними переказами, батько Собель загинув під час погрому, що цілком міг бути погромом 1905 року, коли Російською імперією прокотилася хвиля жорстоких розправ з єврейським населенням. Це була реакція царського уряду на активну громадянську позицію єврейських робітників, помста за їхнє співчуття лівим ідеям та участь у подіях революції 1905 року, що стала своєрідним приквелом соціальних потрясінь, які відбулися в країні під час революції 1917 року. Скеровані російським імперським керівництвом політично обумовлені погроми відбулися в більшості великих українських міст — Києві, Одесі, а також Єкатеринославі.
Юність Джанет Собель проминула в атмосфері зростання ліворадикальних настроїв серед єврейства Російської імперії. Імперські адміністративні органи вели сувору й несправедливу політику стосовно єврейського населення, зокрема його чисельності. Територією України проходила «смуга осілості» — кордон, далі на схід від якого євреям забороняли оселятися. Винятки робили тільки для дуже обмеженого кола осіб. Чимало євреїв на початку ХХ ст. проживали в невеликих містечках (штетлах) Правобережної України й у побуті спілкувалася їдишем. Становище єврейства в «смузі осілості» було тяжке: більшість бідувала, не було доступу до соціальних ліфтів, громади були закритими, над ними постійно тяжіли загрози погромів. Усе це призвело до поширення в цьому середовищі ідей радикального марксизму. Через ці самі причини українські території стали наприкінці ХIX ст. одним із центрів зародження сіоністського руху, а також джерелом потужних міграційних хвиль до США. Під час революції 1905 року ситуація лише погіршилася, а антисемітські настрої в Російській імперії значно посилилися. Багато культурних діячів покладали великі надії на революцію як можливість покращити становище євреїв. На жаль, цей ентузіазм збігся в часі з гострим сплеском насильства.
Після погромів початку ХХ ст. значно прискорилася міграція євреїв з України. Вона досягла свого піку в 1906–1907 роках. Про те, що Джанет Собель були близькі ці теми, свідчить стаття в нью-йоркській газеті мовою їдиш за 1944 рік. У публікації ішлося про те, що художниця ще до приїзду в Америку «пройнялася духом прогресивної молоді в Росії».
Ми достеменно не знаємо, що сталося з батьком Джанет Собель. Важливим свідченням того, що історія його загибелі під час погрому може бути правдою, є твори художниці, у яких повторювався образ молодої вдови. На молоду жінку в траурі задивляються кавалери, а вона лишається сумною та замріяно-відстороненою. Утім, у цих роботах немає безвиході. Повертаючись у світ свого дитинства, Джанет находить якусь дуже особливу ноту, щоб говорити про травму й біль. Її малюнки сповнені квітів, красивих жінок з величезними очима в яскравих хустках, єврейських парубків і патріархів з пейсами, а також упізнаваних українських степових краєвидів з їх безмежжям і відчуттям вітру свободи, що може принести не лише горе, а й добрі думки.
У чомусь настрій цих робіт перегукується з творами класика літератури мовою їдиш Шолом-Алейхема, який так само, як і родина Джанет, виїхав з України після погромів 1905 року та зрештою перебрався до Нью-Йорка. Особливо цікаво дивитися твори Джанет Собель, пригадуючи перипетії «Тев’є молочара»: Шолом-Алейхем живописав побут єврейських громад Київщини на початку ХХ ст. Там теж багато меланхолії, і вони так само тонко переплетені з іронією та світлим зачаруванням мереживом людських характерів і доль.
Ще один літературний твір, що дає змогу трохи зазирнути в той усесвіт, до якого Джанет Собель вряди-годи повертається думками, коли слухає музику у своїй нью-йоркській квартирі, — роман «Там, де найкраще співає пташка» (2001) авангардного чилійсько-французького кінорежисера та гуру нью-ейдж Алехандро Ходоровскі. У своїй книжці Ходоровскі, наслідуючи традиції латиноамериканського магічного реалізму, розповідає сумну й водночас поетичну історію своєї єврейської родини, яка емігрувала з України після страшних погромів 1905 року. Роман починається історією про вже добре знайомий нам Єкатеринослав, де якось під час повені на Дніпрі потонув улюблений син бабусі Ходоровскі. Його іншу бабцю під час погрому зґвалтував військовий, і вона приїхала до Чилі вже вагітна матір’ю майбутнього режисера. Спогади про край, у якому смуток переплітався з любов’ю, не відпускали родину. Відкривши в Чилі магазин взуття, батько Ходоровскі назвав його «Український дім»…
У біографії Джанет Собель так багато прогалин, що важко сказати, яку роль грала українська національна тематика в її світі. Художниця з її унікальним способом розповіді про історію ХХ ст. є яскравим прикладом гібридної постаті, яка релевантна і для Америки, і для України. Ми навіть не знаємо, яка мова була Джанет Собель рідною. Найімовірніше, вона добре говорила на їдиш, а також розуміла українську. Про те, що мисткиня вільно володіла російською, свідчить історія про її зустрічі з Марком Шаґалом. За спогадами Сола Собеля, вони спілкувалися саме офіційною мовою Російської імперії, звідки обидва були родом. Англійську мову Шаґал так ніколи в житті й не опанував. За свідченням репортерів, які скрупульозно колекціонували всі екзотичні для мистецького середовища риси бруклінської художниці, Джанет Собель, проживши більшість життя в Штатах, англійською теж володіла далеко не ідеально. Попри випробування, які довелося пережити родині Собель, у її творах нема гіркоти, а ненависті й поготів. Навпаки, тут бачимо людей різноманітних народностей і вірувань, які оточували художницю в дитинстві. Поруч із фігурами у єврейських строях стоять люди з хрестами, українські жінки у вінках. Це живий і прекрасний мультикультурний світ, куди вривається зло та горе, але який зберігає свою зворушливу чистоту.
Американське мистецтвознавство традиційно приділяє більшу увагу нефігуративним експериментам Собель та її ролі в розвитку абстрактного експресіонізму. Треба зазначити, що така редукція значно збіднює розуміння всього діапазону творчості художниці. Її фігуративні ранні роботи не менш цікаві, ніж абстракції, вони сповнені оригінальної, суто Собелівської експресії та глибини. У чомусь твори цього періоду неочікувано перегукуються з іншими класиками українського мистецтва, які не здобули спеціалізованої освіти й чию творчість в Україні часто зараховують до категорії наїву. Роботи про війну мають виразні естетичні паралелі з творами лемківського мистця Никифора Дровняка, а живописні полотна, у яких на перший план виходять майже надмірні квіткові ансамблі, так і хочеться порівнювати з творчістю видатної української мисткині середини ХХ ст. Катерини Білокур.
На відміну від трагічної долі Білокур, переважна частина життя Джанет Собель минула у відносному комфорті. Узагалі, хоч як намагалися деякі автори натягнути на неї ореол страдниці, яка нібито припинила малювати, бо мала алергію на фарби та розбите серце через вкрадену в неї Джексоном Поллоком славу, Джанет Собель важко вписується в улюблену модерністську парадигму мисткині-мучениці. Натомість у її кар’єрі проглядається більш цікава та певною мірою завершена траєкторія. Почавши досліджувати власне коріння й підсвідомість, художниця поступово нащупує в собі щось глибше, ніж цей шар дитячих споминів. Вона відкриває свій внутрішній космос. Переконливе свідчення про цей досвід — знаменита робота «Чумацький шлях». Фігуратив і сентиментальні спогади поступово втрачають сенс, поступаючись місцем чистій абстракції. Це не та абстракція, яка в багатьох інших модерністів, постає з логіки розвитку сучасного мистецтва, а та, що є невід’ємним складником глибин людської душі. Завершивши таким чином неймовірну пригоду із самопізнання за допомогою мистецтва, Джанет Собель повертається до свого звичного життя. Алергія на фарби тут, мабуть, усе ж грає роль, адже відомо, що у своїх живописних творах мисткиня використовувала високотоксичні емалі. Ці матеріали вона позичала на підприємстві свого чоловіка, який виробляв штучні перли. З 1948 року Джанет припиняє користуватися фарбами й надалі використовує лише крейду та олівці.
Варто зазначити, що в родини Собелів була й інша причина для охолодження до образотворчої діяльності Джанет. 1945 року, коли арткар’єра художниці набирала обертів, її чоловік відкриває нову велику фабрику з виробництва біжутерії. На хвилі післявоєнного інтересу до споживацтва родинний бізнес починає стрімко розвиватися. Джанет переїздить із сім’єю до Плейнфілда в Нью-Джерсі. Однак це не сумне вигнання на периферію, як іноді зазначають біографи. У новому домі, куди старші Собелі перебралися разом з усіма синами та їхніми сім’ями (єдина дочка жила окремо), було двадцять сім кімнат і десять акрів землі. Для скромних мігрантів зі Східної Європи це екзистенційна перемога. У цій ситуації Джанет Собель поступово сходить із мистецької орбіти й поринає назад у сімейні справи. Завершивши пошук у мистецтві, вона живе далі, обіймає пост віцепрезидента сімейної компанії, а після смерті чоловіка 1953 року ще більше часу приділяє родинним справам. Та й роки беруть своє…
Джанет Собель померла 1968 року. Якщо вірити листуванню Сола Собеля з кураторами музею МоМА, мисткиня пішла з життя саме того дня, коли її родина отримала листа від музею із підтвердженням про купівлю її роботи «Чумацький шлях» та ще одного меншого твору до найважливішої американської колекції сучасного мистецтва. Джанет Собель так і не почула цієї доброї новини. У тому ж листі до МоМА Сол Собель писав: «In her work it seemed to me that she exemplified these words of Hawthornes:
“It is requisite for the ideal artist…
to keep faith in himself… and be his
own sole disciple… the reward for all
hight performance must be sought for within
itself, or sought for in vain…”».
«Мені здається, у своїй роботі вона унаочнювала такі слова (Натанієля. — Прим. автора) Готорна:
“Для ідеального художника треба…
зберігати віру в себе… і бути своїм
єдиним учнем… нагороду за всю
високу продуктивність слід шукати всередині себе,
бо інакше це марний пошук…”».
Для більшості сучасних мистців саме мистецтво — головна референтна система. Космос Поллока — це артсвіт, художник «шаманить» у ньому й отримує все, чого забажає. У Джанет Собель були дещо інші джерела творчості, вона більше орієнтована на інтроверсію, хоча на певному етапі й заграє з артсвітом. У цьому сенсі вона не лише видатна художниця ХХ ст., а дослідниця й духовна шукачка (spiritual seeker). Її життєва стратегія, де замість вибору й зречення ми бачимо спробу поєднати мистецтво з піклуванням про добробут своїх близьких, де художниця не гребує частувати колег приготованою власноруч їжею, — із погляду сучасності не здається непорозумінням. Натомість біографія Собель постає гарним прикладом «феміністичної етики турботи», про яку так багато говорять останнім часом дослідники.