В Україні сьогодні жвава дискусія про спадщину імперій. Але чого нам бракує, то це погляду на інші контексти, де панували Російська імперія та Радянський Союз, а також погляду на роль самих українців не лише як жертв, але як співтворців імперій. Я хотіла б запитати про ваше дослідження Таджикистану та його місцевих управлінців і приїжджих з імперського ядра, так званих європейських співробітників, які співпрацювали в радянізації Таджикистану.
У статті про те, як пишеться історія Центральної Азії, я зі співавторкою Амінат Чокобаєвою закликаємо порівнювати її з Україною, Білоруссю, Кавказом. Наразі багато порівнянь є з іншими мусульманськими колоніями, наприклад, з британським пануванням в Індії. Звісно, у цьому порівнянні багато спільного пов’язане з расою, але чи не варто більше порівнювати з іншими радянськими республіками? В іншій статті про сталінізм у Центральній Азії ми зауважуємо, що його досвід був дуже різним для різних груп.
А саме зараз ми пишемо короткий есей про модель розуміння радянського колоніалізму, де його ключові досвіди: русифікація, депортація, примусові переселення, колективізація — розглядаються разом. Ми використовуємо там поняття поселенської колонії (на відміну від заморської), де саме насилля та переміщення, що ведуть до знелюднення та розриву між людьми і їхніми землями, були ключовими. Замість депортованих і знищених заселялися переселенці з інших частин імперії, які ставали її агентами.
Цю концепцію запропонував Патрік Вулф. У ній зв’язок між працею і землею є ключовим. Знищення може бути не лише фізичним, але також культурним, через асиміляцію. Це не тільки говоріння російською мовою, але також і знищення культурних образів, що ведуть до розуміння культурної окремішності. Це знищення «високої» культурної продукції та еліт. У заморських колоніях важлива наявність екзотизації, іншування, також наявність різних правових систем для метрополій і колоній. Це не було типово для радянського контексту, де, навпаки, було підкреслення спільності. Але елемент іншування був через концепцію «відсталості» неросійських народів. Також було деполітизоване вшанування культурної іншості — етнографічне, безпечне, на рівні фольклоризації. Вулф пише про те, що в поселенських колоніях багато місцевих допускаються у структури панування, але це ніколи не доходить до політичної суверенності.
Але у своїй книзі ви пишете, що концепція відсталості була консенсусом між імперським центром і місцевими управлінцями, які розігрували ці «ритуали відсталості» й у такий спосіб захищали себе в часи сталінізму.
Так, вони використовували дискурс відсталості для лобіювання чи самозахисту. На кшталт «я бідний відсталий селянин, допоможіть мені тим-то і тим-то». Але це саме голоси тих, хто був включений у владні структури. У наших джерелах ми не будемо мати багато голосів тих, хто не використовував цієї логіки і був репресований, депортований. Індивідуальні стратегії, які обходять чи використовують структури влади, є дуже цікаві, але якщо ми дивимося лише на них, то це буде хибне розуміння системи.
З одного боку, місцеві були інтегровані в режим, і є статистика, це презентувалося як подолання нерівностей і просування місцевих. А водночас були рознарядки щодо кількості людей з різних груп, яких треба репресувати. І ці рознарядки просувалися, навіть попри те, що в Середній Азії в природі не було «буржуазії» чи ще якихось ворожих груп. І політика географічного переміщення управлінців була постійною, треба було переводити їх у нове місце, щоб вони виконували лише розпорядження з центру і не переймалися місцевими інтересами. Статистика переміщень, наприклад, суддів говорить про те, що люди часом працювали на посаді лише 2–3 місяці. Це була дуже імпровізаційна та летюча система, у якій виживання було ключовим.
Наскільки раса була важливою в радянський час? Наприклад, якщо ми порівняємо: українці були набагато легше кооптовані в систему влади. Чи тут ішлося про расову складову?
Звичайно, існували певні ієрархії різних народів у рамках СРСР. Одні нації проголошувалися «ворожими» і зовсім виключалися із цієї системи. Расизація українців також існувала, тільки не базована на кольорі шкіри. Хоча вони були частиною слов’янського ядра і на картинках українець і білорус завжди були близько до росіянина, на вершині ієрархії, але водночас їх зображали як природжених фольклорних селюків, нижчих від росіян.
Але специфіка радянської системи була така, що люди мали можливість переходити з однієї категорії до іншої. Логіка поселенської імперії полягала в наданні шансів на індивідуальну зміну траєкторії. Ти міг зробити вибір – пройти через русифікацію, освіту, асиміляцію, і тоді ти можеш стати, наприклад, поселенцем-колонізатором деінде. Хоча тебе, наприклад, репресували і виселили в 1930-х, у 1950-х ти уже міг переселитися кудись у статусі носія російської культури. Русифікація давала соціальну мобільність у вищі категорії. Але для таджика така мобільність була неможливою, щоб переїхати кудись носієм російськості. Депортовані поляки так само могли дещо русифікуватися, але ніколи не ставали далі агентами русифікації в інших місцях.
У цьому світлі було б цікаво почути про інтерпретацію радянського режиму, і особливо сталінізму, як водночас модернізаційного і архаїчного, антимодерного проєкту.
Так, протиставлення цих двох аспектів не є продуктивним. Часом про модерність думають виключно як про урбанізацію, масову освіченість, індустріалізацію тощо. Більшість людей під модерністю просто розуміє масове індустріальне суспільство. Але в політичному сенсі це передусім перехід від персоналізованого правління до інституціонального. І цей перехід у СРСР не відбувся. Тож, можливо, нам узагалі варто облишити термін «модерність» як надмірно використовуваний, у який вкладалося надто багато смислів, у тому числі утопічно позитивних.
У цьому сенсі мені найбільше подобається ідея Ніка Берона, який висміює поділ на «хорошу економічну політику» Сталіна (побудова заводів, залізниць тощо) і його погану управлінську політику (як-от репресії). Він пояснює: ці два аспекти неможливо розділити. Ця економічна політика, п’ятирічні плани були також інструментом у зміцненні персонального владарювання. Індустріалізація була політичним проєктом, що уможливив багато депортацій, репресій і волюнтаристських рішень.
Коли ми викриваємо імперську і радянську політику, як нам не впасти у міфологічне мислення, обмежене національними міфами про наш народ лише як «жертву»? У одній статті Ви пишете, що «національна історія може писатися як щось більше, аніж нативістська націоналістична пропаганда». Чи дійсно національна історія, яку так багато критикували, має майбутнє?
Імперські рамки мислення працюють на делегітимацію знання, яке постало деінде, ніж імперський центр. І так працює з усіма імперіями у світі: альтернативне до імперії історіописання найзручніше проголосити обмеженим націоналізмом чи сепаратизмом. Але водночас ніхто не називає націоналізмом те, що у світі вивчають і викладають французьку історію чи американську історію. Останнім часом усі говорять про транснаціональну чи трансрегіональну історію, отже, навіщо вам національна українська історія? Але ви можете вивчати українську історію як частину транснаціональної чи трансрегіональної, писати складні історії, які не уникають суперечностей. Питання в тому, що саме розуміти під національною історією. Вона не повинна відсівати складнощі та неприємні моменти, вона не повинна бути лише етнонаціональною претензією на територію, таким собі відбором подій, які привели до незалежності, і замовчуванням усіх інших альтернатив чи перипетій. Писання історії має бути діалогічним процесом, де є різні голоси.
Ви зараз працюєте у Швейцарії. Це цікавий контекст, бо це теж не є класична нація-держава, її історія не входить у набір історій «великих» європейських націй.
Я відносно недавно тут, і я щаслива бути в Університеті Базеля, де українська наукова програма Беньяміна Шенка працює вже кілька років. Тут розуміння України, Росії, Центральної Азії дуже нюансоване і не є русоцентричним. Але цей контекст також активно стимулює думати про географічну уяву, бо швейцарці є дуже сильною політичною нацією, незважаючи на різні мови та культури. Ця країна ніколи не була метрополією і має дуже тверезий погляд на себе, без претензій бути «наддержавою». Тут є ця чутливість до інших прикладів таких націй, які ніколи не були «великими» та не мали імперських претензій. І з цим мені пощастило!