Ще в 1950-х, коли французькі теоретики просували теорію автора, вони намагалися чітко визначити критерії авторства тих режисерів, що створили стиль, який не можна сплутати з будь-яким іншим. Сьогодні цієї теорії не підважують, а щоб продемонструвати її, достатньо згадати творчість Веса Андерсона. А оскільки цей режисер виправдано має одну з найпотужніших фан-баз, про його творчість заведено говорити, як про мертвих: добре або нічого (крім правди).
Нещодавно західні соціальні мережі заповнили нові тренди: хітовий хештег у тіктоці “You better not be acting like in a Wes Anderson movie” (краще не поводься так, ніби ти у фільмі Веса Андерсона) та генерування за допомогою ШІ трейлерів до відомих стрічок (“Зоряні війни”, “Гаррі Поттер”) у стилістиці режисера. Сам Андерсон не задоволений цим: за його словами, він не бачив жодного такого відео або фото і видаляє такий контент, якщо отримує. Можливо, це означає, що режисер, на відміну від його сповнених іронії і жартів фільмів, має проблеми з почуттям гумору. А можливо, це дійсно неприємно – замислитися, чи не стають твої гламурні кольори і витончені лінії візуальними кліше. (Далі в тексті є спойлери).
“Астероїд-Сіті” збиває з пантелику від початку, оскільки стартує з прямої пропозиції телеведучого (Браян Кренстон) подивитися театральну постановку про місто Астероїдів. Так фільм миттєво переходить від квадратного чорно-білого екрана до фірмового плівкового зображення, що залито ретрокольорами. 1955 рік. Місце, на яке колись впало небесне тіло, стало центром тяжіння для юнаків і їхніх батьків, зачарованих секретами зірок і Всесвіту. Тим часом навколишні території ретельно контролюються державою і навіть служать для випробування ядерної зброї.
Головний герой Огі Стінберг (Джейсон Шварцман) – воєнний фотограф, батько і з недавніх пір удівець, що ще не наважився розповісти про це дітям. Він насичено проведе час у місті, де зблизиться з відомою кінозіркою Мідж Кемпбелл (Скарлетт Йоханссон). А ще разом з іншими любителями подивитись на зорі побачить диво з іншої планети, через яке місто закриють на своєрідний карантин.
“Астероїд-Сіті” — це чудова можливість замислитися, як Андерсон переродився з індірежисера, улюбленця затятих синефілів, на голлівудського гіганта, що знайшов свою ідеальну зону комфорту. Його продакшн стає все складнішим, список зіркових імен у фільмах зростає пропорційно градусу хайпу навколо релізу – і все це за радикальної відсутності будь-яких режисерських експериментів. “Андерсон став пародією на самого себе”, — виправдано стверджують його критики. Іронічно, в “Астероїд-Сіті” саме пародія керує фабулою: режисер буквально знімає театр, до якого сюжетна лінія зафільмованої пʼєси буде неодноразово повертатися. Це стосується і героїв стрічки: наприклад, Скарлетт Йоханссон грає акторку, що має зіграти акторку.
Водночас в “Астероїд-Сіті” є чимало відсилань до улюбленої синефілами класики Андерсона. Ми бачимо “Королівство повного місяця” в акцентуванні на дитячому досвіді найменших; проблема соціально-екологічної катастрофи відсилає до “Острова Собак”, а тематика драми дорослішання — до “Академії Рашмор” з Джейсоном Шварцманом, який за 25 років знову грає головного героя вже в “Астероїд-Сіті” (і тут він виглядає дещо загублено, наче його герой весь цей час зростав усередині фільмів Андерсона).
Потенційно сильна сюжетна лінія головного героя, в якій він разом з дітьми проживає екзистенційне усвідомлення смертності, губиться на тлі стриманої гри та залізної іронії, що мають здатність утомлювати. Загалом усі герої фільму-п'єси “Астероїд-Сіті” безперервно відпрацьовують свої репліки, в яких інколи можна відчути жарт або натяк на сум. Такий підхід легко сприйняти як втрату глибини, оскільки традиційна структура оповідання штовхає глядача до емоційного визволення, якого ми тут не отримуємо. В останніх фільмах Андерсона підхід зворотно-динамічний не тільки щодо емоційності, але й щодо самого глядача.
“Астероїд-Сіті”, як і ряд попередніх робіт режисера, побудований на ефекті відчуження (Verfremdungseffekt). Згідно з винахідником цього ефекту, німецьким драматургом Бертольдом Брехтом, він спрямований на усвідомлення глядачем штучності подій на екрані або сцені (на противагу зануреності в ілюзію та співпереживанню подій разом з персонажами). На практиці ефекту відчуження зазвичай досягають завдяки акцентуванню на формі, що переважає сюжет; це стимулює зорове мислення, провокує критичний інтелектуальний відгук у глядача. Утім “Астероїд-Сіті” на цьому не зупиняється і подвоює ефект відчуження через сюжет, адже категорія фільмів про прибульців назагал об’єднана глобальною метафорою відчуження.
На тернистому шляху до розуміння героїв “Астероїд-Сіті” і їхнього соціально-політичного оточення постає тягар перевантаження рівнями метафор, які все складніше інтерпретувати через обсесивно-компульсивні риси кожного кадру. Водночас можна сказати, що фільми режисера вийшли на метарівень, оскільки глядачі свідомо шукають у них в першу чергу саме цю форму.
“Астероїд-Сіті” можна вважати найполітичнішим фільмом режисера. Його настрій і ставлення відчитується заздалегідь. Потішна меланхолійність героїв цього разу присвячена прихованій тривозі на початку Холодної війни. Але ретельно підібрані декорації Америки бентежних 1950-х не прагнуть розкрити тему нації в історичні часи і не розповідають про вагання між параноїдальними настроями та конформізмом. Сварити режисера за ігнорування рефлексій атомного віку точно не варто; але поверхові жарти на цю тему у 2023 році вже не здаються кумедними.
