Незважаючи на те, що Основний Закон держави визначив саме таку специфічну функцію прокуратури та її місце в системі правосуддя, прокуратура залишається в ментальності та свідомості нашого суспільства на всіх його щаблях (від двірника до президента держави) – «оком государєвим», яке створив ще російський монарх Петро І на початку ХУІІІ століття. До речі, первинний замисел Петра І, переймаючи тодішній досвід Франції, полягав у нагляді від його імені лише за роботою державних чиновників. Відносно швидко ця ідея перетворилася у суцільний контроль не лише за роботою органів держави, але й за щоденним життям всього суспільства.
Це «око» століттями (ні в царській Росії, ні в СРСР, ні в Україні (до 2016 року) не входило структурно до жодної з гілок влади, маючі фактично безмежні репресивні повноваження у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства в цілому. Повноваження, закамуфльовані в різні закони та відомчі підзаконні акти. Бути прокурором означало бути всесильним владоможцем, повноважень якого мали остерігатися всі, включно з тими, хто мав право призначати особу на таку посаду. Крім тих, хто призначав на посаду самого генерального прокурора.
Прокурори отримали спеціальний статус, жорстку вертикальну структуру організації роботи, незалежність від зовнішнього впливу, чини і форменний одяг, спеціальне грошове утримання й пенсії, тобто – всі атрибути практично безмежної державної влади на межі свавілля, коли «закони діють лише для своїх, а беззаконня – для всіх інших». Так тривало століттями. В цій атмосфері готувалися і виховувалися десятки, якщо не сотні, поколінь суспільства і прокурорів. Змінювалися люди на посадах, політичні та економічні умови життя держави і суспільства, а система жила і діяла…
За минулі 35 років сучасної України органи прокуратури держави очолювали 17 (сімнадцять) генеральних прокурорів, а 18-й тепер перебуває на цій посаді. З них: Святослав Піскун очолював прокуратуру тричі і Олександр Медведько – двічі. Крім того на чолі прокуратури працювали 10 тимчасових виконувачів обов’язки генерального прокурора. Таким чином, державну структуру з визначними повноваженнями у сфері встановлення й підтримання правового порядку в країні за 35 років очолювали 28 осіб, тобто в середньому кожен з них працював на посаді трохи більше одного року!
Якщо врахувати історію зародження, становлення, розвитку прокуратури, то справа НАБУ з яскраво історичною назвою «Карфаген» стала яскравим свідченням занепаду цієї інституції на тлі триваючого (лише за моєю оцінкою) останнє десятиріччя колапсу всієї правової системи держави. І яких результатів від роботи прокуратури має очікувати наше суспільство і на що воно може сподіватися?
Вище була викладена передмова до подальшої розмови про подальшу долю прокуратури, яка має бути стрижнем та опорою суспільства і держави у протидії злочинності.
Враховуючи власний майже піввіковий досвід причетності до діяльності прокуратури в різних іпостасях: від викладача з підготовки майбутніх прокурорів у вищих правничих навчальних закладах України до нетривалої роботи в органах прокуратури на посадах проректора Академії прокуратури (2004-2005 роки) і радника генерального прокурора (2022-2024 роки), вважаю, що маю підстави стверджувати таке:
По-перше, на підставі отримання свого часу деякими прокурорами неправомірного статусу «інваліда» та відповідних пенсій, зловживання окремими прокурорами своїми повноваженнями на власну користь або на користь своїх рідних і друзів, щодо теперішньої справи «Карфаген» – не можна робити узагальнену оцінку, що всі без винятку тисячі людей, які працюють в цій структурі на різних посадах і на різних рівнях є корумпованими непрофесіоналами, достойними негайного звільнення зі своїх посад і примусового «переселення на тюремні ліжка». Знаю особисто чимало прокурорів, які самовіддано виконують свої складні повноваження, беручи участь у розслідуванні різних злочинів та професійному обвинуваченні в судових процесах, у тому числі й воєнних злочинців з боку рашистського режиму під час триваючої війни. Тих, хто добровільно полишив свої прокурорські посади й зі зброєю в руках боронить нашу землю і життя кожного з нас. Тих, хто сумлінно виконуючи свої повноваження протидіє загальній злочинності в країні і береже свою людську та професійну честь і гідність.
По-друге, в багатотисячному колективі прокурорських працівників країни, на жаль, працюють також й ті, хто паплюжить правничу професію і колег своїми вчинками, нівелюючи у суспільній свідомості ті позитивні результати, які реально є. Пригадуються слова Джеймса Комі, колишнього директора ФБР у його книзі "Вища вірність (правда, брехня і лідерство)", в якій він стверджує: «Я називав прокуратуру резервуаром. Я казав, що це резервуар довіри та надійності, який збудували й наповнили для них люди, яких вони ніколи не знали та яких серед них давно немає. Резервуар, що дає змогу інституції, якій вони служать, творити добро. Це надзвичайний подарунок. Я пояснював цим молодим і талановитим юристам, що він, як кожен цінний подарунок, покладає на них обов’язок, урочистий обов’язок охороняти і захищати резервуар і передати його наступникам таким же повним або навіть повнішим. Однак з резервуарами є одна проблема: їх треба дуже довго наповнювати, а спорожнити їх може одна маленька пробоїна в обшивці. Дії однієї людини можуть знищити те, що сотні людей будували роками» (с.66)
Постає лише одне запитання: Чим і Ким є наповненим «резервуар» української прокуратури?
По-третє. На мою думку, багато тисячний колектив нашої прокуратури (як, до речі, й будь-якої соціальної системи) являє собою свого роду торт чи пиріг, в якому кожен шар має свої інгредієнти і свій смак… В ньому живуть і працюють ті, Хто чесно і сумлінно виконує добровільно взяті на себе повноваження, намагаючись протидіяти соціальному злу. Поруч з ними знаходяться ті, Хто проник в систему, щоби вгамувати свою спрагу до влади над іншими людьми, намагаючись використати її лише для власного збагачення. В системі працюють й ті, Хто просто мовчки пристосовується до неписаних корпоративних правил життя в цій структурі, особливо не обтяжуючи себе думками й діями щодо цінностей і принципів правничої професії.
Скільки їх – таких різних особистостей – у пропорційному співвідношенні працюють в прокуратурі (?) - мені важко відповісти на це запитання, оскільки бажано було би провести спеціальне комплексне соціологічне дослідження, яке ніколи і ніким не проводилося.
Лише одне можу з впевненістю стверджувати: в нашій прокуратурі, не зважаючи на те, що в її лавах працює більшість достатньо молодих людей, які були виховані в умовах становлення сучасної незалежної країни, домінуючим фактором її життєдіяльності залишається відсутність спільного наративу - підтримання найвищого рівня людської та професійної честі, гідності й відповідальності. Байдужість Одних, страх Інших за власну долю, пристосування Третіх до існуючих «правил корпорації» створили і підтримують атмосферу, коли одні – виживають, а інші – йдуть, чи, навіть біжать з цієї системи, не витримуючи морального і психологічного тиску мовчазної згоди більшості…
Намагання активної частини громадянського суспільства змінити ситуацію шляхом реалізації зовнішньо привабливих і прийнятних для суспільства популістських заходів на кшталт різних кадрових «атестацій і конкурсів» виявилися не спроможними зламати основи цієї структури, що формувалися роками і десятиліттями в середині її самої під впливом різних зовнішніх чинників та політико-економічних умов життєдіяльності держави в цілому.
Виникає традиційне запитання, яке зовсім нещодавно поставив мені один з молодих моїх ФБ-друзів: ЩО РОБИТИ, щоби змінити цю ситуацію?
Моя відповідь на це запитання буде такою: виховувати і формувати критичну масу небайдужих прокурорських працівників в межах щонайменше 30-40% її загальної чисельності, здатних до прозорих публічних рішучих дій з самоочищення цього «резервуару». Це завдання надскладне за витратою всіх необхідних ресурсів: моральних, психологічних, часових. Іншого ефективного шляху я особисто – не бачу.
Щорічна заміна генерального прокурора та його заступників на «нових» людей задля отримання нових позитивних результатів у перебудові системи – це безперспективний махровий популізм. Також подібні процеси повинні одночасно відбуватися у всій правовій системі держави.
Гаранти Конституції повинні діяти як ГАРАНТИ, а не як команди ДСНС, намагаючись рятувати тих, хто ще залишається живими під уламками зруйнованої будівлі…