Концепція майбутнього законопроекту слушно звертає увагу на декілька вагомих складових зазначеної проблеми, а саме:
-
Застосування у загальній теорії права, законодавстві та практиці державного управління і правосуддя двох споріднених, але не тотожних понять: правоохоронні органи і органи правопорядку, в яких присутні дві базові категорії (терміни) - «право» та «орган», тлумачення яких почасти є не однозначним.
-
Не однозначними є також критерії (ознаки), що дозволяють розрізняти наявні органи державного управління в якості тих, що охороняють права і свободи людини, суспільства і держави, та тих, що забезпечують функціонування правового порядку в суспільстві та державі.
-
Страждають правовою і законодавчою невизначеністю, плутаниною і дублюванням мета, функції, завдання, структура і нормативне регулювання діяльності обох видів таких органів державного управління. Часто-густо до «системи» цих органів з різних підстав (критеріїв) віднесені органи, які повністю або частково включені в інші організаційно-правові системи держави (наприклад, в систему органів правосуддя, військових формувань, внутрішніх справ, державної безпеки тощо). У цьому контексті значною вадою щодо можливості однозначного структурування таких органів є окремі приписи Конституції України і низки профільних законів, якими уже врегульована їх діяльність.
Автори Концепції на основі проведеного аналізу здійснили спробу сформулювати власне бачення на: а) визначення ключових понять правоохоронні органи та органи правопорядку; б) поняття орган правопорядку та його ознаки; в) предмет регулювання у майбутньому законопроекті правових відносин у сфері правопорядку.
Мій аналіз авторської позиції щодо вище означених трьох основних елементів майбутнього законопроекту дозволяє висловити деякі міркування і пропозиції до них.
По-перше. Автори, піддаючи справедливій критиці існуючі підходи до вживання терміну правоохоронні органи як «артефакту застарілої (підкреслю – «совєтської» - В.С.) термінології» (стор. 3 Концепції) і що «вони (такі органи – В.С.) не можуть визначатись як органи, що виконують правоохоронні функції, адже це визначення нічого не додає до змісту поняття і не надає змоги зрозуміти в чому полягають такі функції» (стор. 4 Концепції), у своєму висновку одночасно стверджують, що «найпродуктивнішим підходом у розмежуванні понять правоохоронні органи та органи правопорядку є функціональний підхід». В цьому полягає, на мою думку, певна алогічність авторських роздумів і висновків.
По-друге. Ґрунтуючись саме на такому (функціональному) підході та додатково пояснюючи свою позицію складністю та, навіть, неможливістю внесення змін до Розділу 1 Конституції України, в якому вживається поняття «правоохоронні органи», автори пропонують компромісне рішення: «розрізняти поняття правоохоронні органи та органи правопорядку як родове і видове» через виокремлення їх функцій і повноважень. Таким чином, на мою думку, ніяких сутнісних змін у підходах до визначення змісту і ролі цих двох понять в системі державного управління автори не пропонують.
Чи сприятиме така компромісна пропозиція практиці забезпечення оптимальної реалізації прав і свобод людини і спільнот у подальшому? Відповідь на це запитання залишається, на мою думку, відкритою, якщо не сказати – риторичною.
По-третє. Принагідно зауважу, що на моє переконання, правоохоронна функція та функція підтримання правового порядку є всезагальними і повинні бути притаманними всій системі державного управління, що має забезпечувати оптимальну реалізацію людиною своїх основоположних прав і свобод. На цьому тлі та, враховуючи реалії буденного життя людини і суспільства, постає вимога необхідності мати в системі державного управління органи, основною функцією і завданням яких має бути забезпечення правового порядку з метою оптимальної реалізації прав і свобод людини.
На мою думку, корінь проблеми у реалізації цієї функції лежить в однозначному розумінні державою і суспільством базових категорій (понять): право і закон – що не є тотожними.
Право – це соціокультурний феномен, який встановлює і підтримує баланс в реалізації інтересів окремої людини і спільнот.
Закон – це інструмент суспільства/держави, який повинен сприяти реалізації людиною своїх прав і свобод.
Враховуючи, що в реальному житті право і закон в силу об’єктивних і суб’єктивних причин часто-густо конкурують і, навіть, протидіють одне одному (як і люди в цілому), то суспільство делегує державі функцію встановлення і забезпечення правового порядку, включаючи застосування нею законодавчих інструментів дозволів та заборон, а також – примусу щодо дотримання встановленого правопорядку.
Не всі закони держави є правовими. Не всі інтереси конкретної людини є безумовними для їх реалізації, враховуючи права, свободи та інтереси іншої людини/людей.
Остаточним інструментом підтримання встановленого правового порядку в державі та суспільстві має бути система правосуддя, яка не є і не повинна бути складовою державної виконавчої влади і не може бути включеною в систему органів забезпечення правопорядку.
Такий підхід дозволяє, на мою думку, віднаходити і формулювати Концепції та зміст законодавства і практичної діяльності органів забезпечення правового порядку.
Читайте такожКоаліція експертів проаналізувала поступ України з питань правосуддя на шляху до ЄС і дала владі 500 рекомендацій