Події фільму відбуваються в Токіо мрій Рефна – холодному відстороненому японському місті, залитому рожево-біло-блакитним неоном та туманом. Тут колись відомий режисер Джонні Тардес (Дугрей Скотт) знімає ретро сай-фай за вигаданим пін-ап коміксом “Солодка вата”, який нагадує космооперу “Барбелла” Роже Вадима. В головних ролях – його донька Ель (Софі Тетчер), нова дружина віку доньки Домінік (Гавана Роуз Лю) та молода старлетка-інфлюєнсерка Хантер (Крістін Форсет). Між жінками весь час триває дивна сексуальна напруга та відбувається конкуренція за право бути улюбленицею Тардеса – адже всі вони бачать в ньому патріарха, якому мріють належати. Паралельно вулицями міста сновигає рядовий Кей – солдат, який колись втратив доньку і тепер полює за напівміфічним серійним вбивцею Шкіряним Чоловіком: той розриває грудні клітини юних дівчат та жінок. Рано чи пізно дві сюжетні лінії мають зійтись воєдино.
Рефн – дуже помітний режисер авторського кіно, який свого часу почав з дуже хороших фільмів у крімінальному жанрі. Його трилогія “Дилер” (1996) запустила кар’єру Мадса Міккельсена, а роль в “Бронсоні” (2008) привела до знімань в завершенні бетманівської трилогії Нолана. Однак далі Рефн як поважний скандинавський режисер вирішив створити власну трилогію.
“Неонову трилогію” розпочав досить міцний фільм “Драйв” (2011), який отримав друге життя в епоху тік-тока. Згодом вийшли “І тільки Бог все пробачить” (2013) і “Неоновий демон” (2016) – вони вражали візуалом, але сюжетно та сенсово програвали навіть досить простому “Драйву”. Трилогія стала дослідженням природи людського насилля через одержимість та естетику.
“Її особисте пекло” породжене “Неоновою трилогією”, однак значно нудніше за неї. Більше двох годин хронометражу заповнені візуального багатим зображенням герметичного світу: неон в нуарі; холодні дизайни готельних інтер’єрів; гротескні декорації фільмів; химерні, але стильні костюми головних героїв. Однак далі цієї естетики фільм не рухається – це лінія безкінечно довгих сцен, в яких нічого не відбувається. Герої ведуть пусті діалоги з високопарних фраз (український дубляж додатково псує і так слабку сторону фільму); сцени з бойовими мистецтвами виглядають занадто театрально-рукотворними; сексуальні сцени здаються несправжніми та штучними. Жодна з сюжетних ліній не має виразного наративу – усі вони виглядають радше замальовками, ніж цілісними історіями.
Рефна мало цікавить історія яку він розповідає. Його кіно говорить візуальними образами, грою кольорів та фактурою тканин, а тому нагадує ляльку – красиву зовні, але порожню всередині. Режисер вдало поєднує власний “неоновий стиль” з кіберпанком в дусі найліпших аніме-опенінгів, а також із ретрофутуризмом Пако Рабана (модельєр розробляв стиль фільму Роже Вадима). Він безкінечно цитує фільми, від “Любовного настрою” Вонга Карвая до “Сайлент Хілла” Крістофа Ганса. Але власне історія фільму – це суміш фрейдських марень про нерозв’язані daddy issues, спроб зняти кіно про кіно та жахів японського міського фольклору. Щоправда, жодну з цих тем режисер не розкриває ні в реальному, ні в сюрреалістичному вимірі.
Рефн будує зав’язку фільму приблизно так само, як Девід Лінч в “Малхолланд-Драйв”, одному з найважливіших фільмів нашого століття. Однак Лінч був майстром сюрреалістичного кіно, він умів витворювати повноцінні паралельні всесвіти, які, на перетині зі всесвітом реальним, викликали в героїв найглибші, майже архаїчі відчуття. Кожен сюрреалістичний всесвіт Лінча був живим і не менш реальним для героїв, ніж реальний. Натомість герої (героїні) Рефна поводять себе неначе у бі-муві горорі. Іноді здається, що вони самі до кінця не розуміють, що саме мають зіграти в цьому напівтемному всесвіті.
“Її особисте пекло” – це герметичний естетський симулякр. Режисер намагається передати справді важливі для нього думки, однак його вокабуляр, обмежений до неонуарно-неонового синефільства, не здатен їх висловити. Фільм дійсно є пеклом – для самого режисера, якому не вдається висловити те, що він хоче, в межах власної естетики А також і для глядачів, яким понад дві години доводиться марно блукати у рукотворному всесвіті, що нагадує суміш артхаусного кінотеатру та підпільного БДСМ-клубу.
Читайте такожНіколас Віндінґ Рефн: «Я не цікавлюся традиційним кіно, яке повністю заточене на передачу інформації. Мене цікавить досвід»