Я би описав ваш фільм як красиву криваву казку про важливість родини. А як би його описали ви самі?
Що ж, гадаю це доволі точний опис. Це мої власні демони, повʼязані з вихованням доньок і тим, яким типом батька ви хочете бути порівняно з тим, яким типом батька ви стаєте. Надзвичайно складна тема.
Про казки: це ваш другий проєкт поспіль, — першим був “Копенгагенський ковбой”, — де я відчуваю вплив казок Ганса Крістіана Андерсена. З чого виникло це зацікавлення?
Гадаю, що між нами є очевидна схожість. Це те, чим ми цікавимося і як ми до цього підходимо. Наративи казок дають справді захоплюючий пласт можливостей. До прикладу, як це відбувається з Гансом Крістіаном Андерсеном (бере у руки аркуш паперу, щоб показати — Авт.), ви можете взяти те, що лежить на поверхні, або втілити цю тонку частину. Але якщо ви перевернете його, всередині залишаться всі закладені шари, відкриті для інтерпретації. Ось чому він завжди буде резонувати з новою аудиторією, бо ніколи не застаріває. Тож, гадаю, це мене захоплює, бо я не цікавлюся традиційним кіно, яке повністю заточене на передачу інформацію. Мене цікавить досвід.
Наскільки взагалі данська культура впливає на ваше кіно? На мою думку, починаючи з «Драйву» у ваших картинах усе менше національних рис.
Давайте так. Кожен режисер надихався Дреєром (данець, класик світового кіно, автор загальноговизнаного шедевра німого кіно «Страсті Жанни дʼАрк» — Авт.). Його неможливо оминути, бо він один з батьків-засновників кінематографу.
Але дорослішання у Нью-Йорку протягом багатьох років навернуло мене до американського кіно, аж поки не настала фаза, коли я почав досліджувати інші форми кінематографу. Потім відвідуєш кінотеатри у пошуках нового, поринаєш у музику чи інші форми мистецтва задля пошуку натхнення… Гадаю, мене найбільше надихає саме творчість й ідея творчого акту як така.
У своїй біографії Дреєр пише, що не любив данське кіно. Його надихали шведські режисери. А як ви ставитеся до сучасного данського кіно?
Мені здається це природним — шукати їдеї в інших напрямках. Я насправді не думаю про сучасне данське кіно. Маю на увазі, що на це питання важко відповісти, бо є чудові режисери, просто неймовірні, але я значно більше зацікавлений у тому, що я роблю і що я хочу зробити, ніж в інших. Я ж не політик.
Повертаючись до фільму «Її персональне пекло». Впевнений, вам уже ставили це питання. Ваш фільм вийшов дуже нерівним: діалоги та екшн сцени незбалансовані. Інколи взагалі здається, що ви випробовуєте вашого глядача. Чим ви керувалися, коли робили таку структуру?
Я вірю, що будь-який мистецький досвід зобовʼязаний вас випробовувати. Особливо сьогодні, коли більшість розваг створені програмою чи алгоритмом, які фактично визначають фінальний результат. Це антитворчість. Це інформація. Код.
Щоб кинути виклик системі, ви маєте поставити під сумнів те, як її продукти сприймають. Вам потрібно докласти трохи зусиль, щоб змінити загальну думку. Тоді ми матимемо різноманіття думок, і стане цікавіше, бо різноманіття думок веде до поляризації, а поляризація веде до осмислення. Це означатиме, що люди зазнали впливу, який їм треба вербалізувати, висловити, проговорити. Це також означатиме взаємодію з людством. Отже, успіх.
Зараз ми втрачаємо цю можливість. Для мене творчість ніколи не була споживанням, вона була досвідом. Це два різні підходи, тут немає правильного чи неправильного. Але так я бачу відповідальність за творчість: я забираю твій час, отже, маю щось дати натомість. Деталі не мають значення, адже якщо ти твориш від щирого серця, як тебе взагалі можна критикувати? Як хтось може тобі сказати, що щось неправильно чи правильно?
Справедливо, але існують, наприклад, правила драматургії.
Так, але правила існують для того, щоб їх оскаржувати, змінювати чи доповнювати. Інакше, вони перетворяться на алгоритм і ви будете дивитися теж саме, що ви вже бачили. І в кінцевому підсумку ви навіть перестанете це дивитися.
Але з CGI (компʼютерна графіка — Авт.) у вас проблема немає? Цього разу графіки навіть забагато. Чому?
CGI — це просто інструмент. Я хотів створити штучний неіснуючий світ, тож мав використати технології для його побудови. CGI допоміг мені підкреслити природу цього штучного світу, але ми все побудували у павільйоні.
Ви рідкісний режисер, який багато працює з творцями ігор. Українська команда, екс-творці серії «Метро», зараз роблять La Quimera, і є інформація, що ви пишете сценарій для цього проєкту. Розкажіть про цю співпрацю.
Я разом зі співавтором розробляю основну сюжетну лінію. Не секрет, що мене дуже цікавить дослідження наративів в іграх. Тому я погодився підтримати і допомогти проєкту наскільки можу.
А ви самі граєте в компʼютерні ігри?
Ні. Інколи граю в «Брати Маріо» на Nintendo, коли мені треба розвантажити мозок. Або збираю Lego.
Тоді чому вас так цікавлять ігрові наративи?
Мене цікавить усе, що суперечить або змінює комерційні наративи. Мене вабить майбутнє. Очевидно, ігрові наративи та соціальні мережі змінюють те, як ми розповідаємо історії. Вони розтрощили барʼєри того, що вважали нормальним, і це дуже цікаво вивчати. Не треба бути геймером, щоб цікавитися іграми. Ігри — це частина багатошарового поняття творчості, яке зараз має багато проявів.
Тож, я цікавлюся тим, чого я не знаю. Я цікавлюся світами, далекими від мене. Ось де я черпаю натхнення.
Наскільки я знаю, ви особисто погоджували фестивальний показ фільму в Україні. Якщо це правда, то чи було це вам важливо і що переконало показати фільм?
Я вірю, що мистецтво — це єдина річ, яка надихає людство. Мистецтво нас обʼєднує, коли всі політики намагаються зруйнувати нашу інфраструктуру, вкрасти наші гроші та розвʼязати війни. Мистецтво ж зцілює, надихає і обʼєднує.
І тому це для вас важливо?
Гадаю, що так. У мене є діти. Мені треба зробити світ кращим заради дітей.
Ну і останнє питання, яке важливо особисто мені. Чому ваші герої переважно мовчать?
Я маю власну іконографію, яка приваблює мене — це мої альтер его. Вони розігруються по-різному, але і Водій з «Драйву», й Одноокий з «Вальгалла: Сага про вікінга», і Лейтенант з «Лише Бог прощає», й Анжела з «Ковбой із Копенгагена», і тепер ще і Чарльз Мелтон з «Її приватне пекло» — це це все одне альтер его, яке я створив дуже давно і яке завжди існувало всередині мене. І чим ширше я зможу задіяти його — тим краще.
Зараз ми призвичаїлися бачити все, не існує жодних барʼєрів прийнятного чи неприйнятного. Лише дві речі залишаються надзвичайно провокативними та проникають у вашу свідомість — це спокій та тиша. Це також найздоровіші речі для розвитку дитини. Принаймні, на мій погляд.
***
За межами розмови залишилося питання про відеозвернення режисера до росіян (у ньому він зазначив, що пишається тим, що його фільм покажуть в Росії), яке він зробив вже після запису цього інтервʼю. Втім, з бесіди можна зрозуміти, що ним керувало.