У передмові до «Анатомії опору імперії» ви пишете, що почали системно цікавитися українською літературою і писати про неї передусім через бажання щось зробити для України після повномасштабного вторгнення Росії. Чи вплинув такий підхід на ваш спосіб читання?
Раніше я читав Сергія Жадана, Юрія Андруховича — суто з читацької цікавості й інтересу до літератури загалом. Зізнаюся, що навіть на анексію Криму та вторгнення на Донбас я не відреагував належним чином. Ці жахливі події не отримали належного розголосу в Німеччині і перебували поза увагою широкого загалу. Отож, до глибшого дослідження мене спонукало саме повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Насправді, найпершою мотивацією стало те, що я прочитав промови Путіна і його тексти і з великим подивом побачив, що таку саму аргументацію свого часу використовували серби спершу проти Хорватії, а потім проти Боснії і Герцеговини. Мовляв, не існує хорватської мови, боснійської мови, боснійської нації, а боснійські мусульмани — це серби, як триста років тому навернулися в іслам, а тепер мусять повернутися у лоно сербської культури і держави; хто не хоче, хай їде до Туреччини чи далі в засвіти, бо це сербська земля і так далі. Це дуже-дуже схожа аргументація, яка випливає з хибних тлумачень історії. Тож певним чином це пробудило мою особисту травму.
Що я міг зробити? Я не військовий. Вирушити на війну проти Росії я не міг. А єдине, що я міг — це читати українську літературу, вивчати українську культуру та історію, розмірковувати про цю землю і застосувати ці знання як літературний критик: написати й опублікувати щось для ширшої аудиторії.
І як ця ідея перетворилася на регулярну роботу з українською літературою?
Мій друг Міленко Єргович уже більш як десять років веде сайт «Міст Ейфеля», названий на честь легендарного мосту в Сараєво. Там публікуються різноманітні художні твори, а також тексти про літературу і культуру. Він погодився, щоб я регулярно писав туди про українську та білоруську літературу. Я опублікував там понад 70 текстів, і вважаю, що це допомогло популяризації української літератури у Сербії, Хорватії, Боснії, усюди, де читають різновидами так званої «сербохорватської мови».
У передмові до своєї книжки ви багато говорите про багатомовність української літератури. Літературний канон можна складати не лише за мовним, але й за історичним чи територіальним принципом. Після 2022 року в Україні відбувається багато змін, зокрема й коли письменники обирають мову письма або мову публікації свого твору. Як зовнішній спостерігач, чи вважаєте ви ідею багатомовної України досі актуальною?
Від початку ХХ століття порівняльне літературознавство рухається від давнішого зіставлення національних літератур до концепції так званої «переплетеної історії літератури». Ідеться про підхід, за якого одна національна література може охоплювати тексти, написані різними мовами. Бо ХХ і ХХІ століття тісно пов’язані з постколоніальними і постімперськими рухами: тобто люди змінюють середовище та країни проживання. Але переїхати, наприклад, з Індії до Великої Британії чи США означає взяти з собою частинку власної культури, і то надовго. Питання екзилю — одне із таких. У цьому сенсі, українська культура — по суті, постімперська, а також культура екзилю.
Ви згадали про російську мову як додаткову мову української літератури, але існує й українська література німецькою: як-от твори Каті Петровської, Лани Люкс чи Наташі Водін; англійською — блискуча поезія Іллі Камінського з Одеси; і так далі. Що робити з такими письменниками? Розмістити їх у структурі мови, якою вони почали писати в еміграції. Але Україна неуникна в їхньому письмі.
Опір російській мові зрозумілий. Але також можна зрозуміти авторів на кшталт Андрія Куркова: українського патріота, який сам каже, що може писати і думати лише російською. Інтеграція його творчості в українську літературу і є прикладом тієї самої «переплетеної літератури» чи навіть «переплетеної культури».
Ви читали українську літературу у німецьких, сербських, хорватських перекладах. Як ви вважаєте, наскільки художній переклад зараз впливає на спосіб, у який Європа бачить Україну?
Німеччина, де мені пощастило жити, є світовим лідером ринку перекладу. Культура перекладу тут значно розвиненіша, ніж в англосаксонському світі. Тож від початку незалежності України тут було невелике коло сильних перекладачів, як-от Клаудія Дате, які наполегливо працювали у цьому напрямку і робили процес системним, а не випадковим. 2022 рік став ключовим щодо ще більшої системності представлення української літератури в німецькомовному світі.
Зараз у видавництві Wallstein виходить перекладна серія класичної української літератури ХІХ—ХХ століття, за редакцією Клаудії Дате і Тані Малярчук: Леся Українка, Михайль Семенко, антологія українського оповідання, готується до виходу «Царівна» Ольги Кобилянської.
На прикладі цієї серії ми бачимо постійний спротив української літератури домінуванню російської мови та культури, а також періоди розквіту, коли культурна політика орієнтувалася на підтримку української мови, а не російської. Як-от у 1920-ті роки чи в часи Хрущова. Такий хвилеподібний поступ приніс величезну кількість україномовних текстів, серед яких — дуже якісні. Після здобуття незалежності це повторилося. Зараз — найтриваліший період вільного розвитку української літератури. Звісно, у перекладах представлено не все; багато авторів губиться на цьому шляху.
Свого часу для мене стала відкриттям неймовірна світова популярність «Майстра і Маргарити» Михаїла Булґакова — письменника родом із Києва, щодо постаті та спадку якого в Україні зараз точаться палкі дискусії. А яка рецепція його творів у сучасній Хорватії?
У Югославії Булґаков був дуже популярним. Перший, скорочений, переклад «Майстра і Маргарити» вийшов ще у 1970-х, тоді, коли навіть цей варіант тексту був заборонений у СРСР. Згодом Віда Флакер — дружина видатного славіста Александра Флакера — переклала повну версію роману. З тих часів у моїй бібліотеці досі є 8-томник Булґакова сербською мовою. Ще студентом я бачив неймовірно популярну постановку «Собачого серця» у Бєлграді.
Отже, Булґаков був присутнім завжди, але ми ніколи не думали про нього як про російського, українського чи антиукраїнського автора. Читаючи «Білу гвардію», я не усвідомлював, що українці там — негативні персонажі; отож, тепер довелося перечитати — і тоді я подумав: «Так і є, але що поробиш? Він — визначний письменник». Булґаков — справді видатний автор, і, на мою думку, помилка української національно свідомої культури — виключати Булґакова з української літератури. Важливіше інтегрувати Булґакова і читати критично, але як частину корпусу української літератури.
Тобто йдеться не лише про Булґакова, а про перегляд самого принципу, за яким ми визначаємо межі української літератури?
Це не є моїм фаховим напрямком дослідження, але буквально вчора ми зустрічалися із професоркою Анетт Вабергер і розмовляли про сучасну Україну на тлі присутності української культури в Німеччині — над чим ми намагаємося працювати. На її думку, слід писати і просувати «розімкнену» історію української літератури — і що українська культура просто не має виключати авторів, які тут народилися, але жили і працювали в Москві чи деінде, не втрачаючи зв’язку з Україною. Не лише російськомовних, але й, наприклад, Шолом-Алейхема, який писав на ідиш: для неї він — теж частина української літератури. Це і є «розімкнення»; і починається воно не від 1990-х, а від авангарду чи навіть ХІХ століття. Як і Булґакова, ми не маємо залишати виключно у полі російського літературознавства й Бабеля; тощо.
Хорватія, як і Україна, має воєнний досвід. Незабаром Україна, як і Хорватія, матиме повоєнний досвід. Де тут можуть знайтися спільні місця?
Політичним порівнянням може стати, наприклад, таке: проблема Хорватії полягала в тому, що злочини проти сербського населення скоїли самі місцеві. Звісно, це заперечується, але якщо по правді, то треба це визнати. Чи існують воєнні злочини, скоєні самими українцями проти росіян чи російськомовного населення? Безумовно, є й такі. Злочини скоюються й хорошою стороною. Чи зможе Україна впоратися? Це досі складно навіть у стосунку до Другої світової війни.
А якщо говорити саме про культурні паралелі?
Що ж до культури, то так, існує хорватська література іноземними мовами, так само, як і створена у вигнанні. Це пов’язано зі зростанням еміграції після 1998 року, а також — після вступу Хорватії у Європейський Союз. Від часів колишньої Югославії населення зменшилося на 20%, переважно через міграцію до Західної Європи. І це також проблема України. Це відтік мізків, відтік крові. Але я не політик і не політолог. Просто кажу це як факт.
У своїй книжці ви описуєте літературу як формотворчий чинник ідентичності — і як щось, що може цю ідентичність відстояти. На вашу думку, чи література все ще має цю силу у Європі?
Для нашого покоління — безперечно, так. Щодо молодших, то не цілком певен, що вони взагалі читають. Література, як і раніше, надзвичайно важлива. Тож тривають зусилля щодо застосування літератури для формування національної ідентичності: тобто формування нації такою, якою її хотілося би бачити. Це актуально як для тоталітарних і авторитарних, так і для демократичних і ліберальних спільнот.
У сучасній українській літературі, яку я весь час читаю, це теж помітно. Є прагнення порушувати складні теми. Голодомор. Еміграція. Складні стосунки з Росією та росіянами. Крим. Хороша література не займається пропагандою, але водночас описує сучасну Україну та її історію без пафосу. Це не має бути патетичним. Це досить об’єктивні спроби інтегрувати вразливі і складні моменти історії у певний наратив.
Наприклад, «Амадока» Софії Андрухович: дуже складна книжка, яку важко читати без достатніх знань про українську історію — але можливо. Але знання про Розстріляне Відродження, УПА поряд із темою сучасної війни від 2014 року — це ідеальний спосіб простежити певну лінію крізь усю трагічну, повну насильства українську історію. Софія Андрухович чудово з цим впоралася. У цьому дуже об’ємному романі оповідь ведеться від особи суб’єктивного оповідача, і це найкращий спосіб уберегти українську історію від спотворень чи хибних тлумачень.
Або Сергій Жадан, який розповідає про Донбас іронічно, навіть сатирично; показує, що Україна — не Росія, але прямо так не каже; попри це, читачам суть зрозуміла. «Московіада» Юрія Андруховича — неймовірна книжка про стосунки українців і росіян. Гоголь — фантастичний. Ви й до Булґакова це можете застосувати: реалізм, сатира, глибоке знання історії і постійне вмонтовування української літератури в центральноєвропейську традицію.
Література здатна формувати українську ідентичність як багатошаровий мікс історії та релігії. Бо історія релігії в Україні — теж дуже захоплива і має бути висвітлена у монографіях, в літературі і кіно тощо.
Тож так, я все ще вважаю літературу вирішальною для формування культурної ідентичності — принаймні, культурної ідентичності нації.