«Ми підтримуємо Збройні Сили України і постійно роз’яснюємо, що ухиляння від мобілізації – це невиконання свого громадянського обов'язку»
Церква та війна. Священник УГКЦ Михайло Греділь з Львівщини, разом зі створеною ним «Апостольською чотою», збирає дрони для ЗСУ. Або протоієрей Віталій Янковський з ПЦУ. Він взяв до рук зброю і пішов до війська добровольцем, а восени минулого року загинув. Яку місію церкви під час війни ви бачите найпершою, найголовнішою?
Думаю, що під час війни – під час найбільшого лиха – розкривається уся глибина природи церкви. Місія церкви полягає передусім у проповідуванні Слова Божого. У тому, щоб допомагати людині зрозуміти: вона створена для вічності. Бо земне життя – це лише один вимір нашого існування.
І тоді все набирає цілком іншого змісту, іншого характеру. Лише з перспективи вічності ми можемо віднайти сенс нашого земного буття. А віднайшовши його, робимо правильний вибір щодо того, як діяти в конкретних обставинах. Бо у вірі ми отримаємо ті вічні вартості, ті орієнтири, які надають силу, навіть коли розпач огортає душу.
Так народжується надія навіть у безнадійних обставинах. І все це складає сьогодні отой феномен, який ми називаємо резильєнтністю. Це здатність бачити багато глибше і далі, аніж бачить земне людське око. Розуміти багато глибше, аніж нас спонукає розуміти ворожа пропаганда. Думаю, що це є головна місія церкви сьогодні.
І все ж таки. Священнослужителі є передусім громадянами України, часто – призовного віку. А це значить, що на них покладено обов’язок захищати Батьківщину. Як церква ставиться до бажання священнослужителів УГКЦ ставати до лав ЗСУ? І як ставиться до їх примусової мобілізації?
Очевидно, що коли ми говоримо про священника у війську, ми передусім говоримо про військового капелана. А його місія відмінна від місії стрільця чи військовослужбовця іншої спеціалізації. Бо священник не може брати в руки зброю. Тому він повинен тримати іншу лінію оборони. І це якраз Боже Слово, яке має пильнувати дух нашого воїна. А також – берегти наше військо від розлюднення. Бо лише тоді ми матимемо шанс на перемогу, коли навіть у нелюдських обставинах лишимося людьми.
Я вважаю Божим провидінням те, що саме напередодні повномасштабного вторгнення Верховна Рада України нарешті прийняла закон про військове капеланство. Військовий капелан отримав своє місце в Збройних Силах України, хоча згодом застосування закону показало і всі його недосконалості, і складність виконання.
Тому я хочу подякувати командуванню Збройних Сил України, Національної гвардії, інших військових формувань, які щоразу глибше починають розуміти природу капеланського служіння. Нашим хлопцям не потрібен ще один командир. Їм потрібен духовний батько, який міг бути з ними і надихати їх тоді, коли руки часом опускаються. І ми шукаємо священників, які мають дар для такого служіння. Капелан повинен відповідати певним критеріям освіти, компетентності, не бути тягарем для збройного підрозділу, але бути підпорою і належною допомогою.
Спочатку були певні труднощі – ми отримали певну кількість місць в різних підрозділах, не тільки в Збройних Силах України, але й у Нацгвардії, в прикордонних військах, але не відразу змогли їх заповнити. Це виявилося не таким легким процесом, але крок за кроком ці квоти ми розподіляємо між священників УГКЦ. Вони проходять вишкіл, отримують військове звання і, таким чином, стають на службу у Збройних Силах.
Ситуація на фронті складна в тому числі через кадровий голод. 4,5 роки на передовій знаходяться наші бійці, які не можуть розраховувати на демобілізацію. Як на тлі таких реалій церква трактує ухилянство та ухилянтів? Чи є їхні дії гріхом?
Ми не хочемо нікого апріорі засуджувати, тому що є дуже багато різних випадків і є різні причини для таких дій, але ми підтримуємо Збройні Сили України і постійно роз’яснюємо, що ухиляння від мобілізації – це невиконання свого громадянського обов'язку.
Очевидно, що нам би дуже хотілося, аби ніхто не йшов до Збройних Сил України через примус. Ми б хотіли, аби це здійснювалося за велінням серця. Так, як це відбувалося на початку повномасштабного вторгнення. Тому ми всіляко підтримуємо усі наші добровільні збройні формування. Ми хочемо, щоб наші хлопці і дівчата без тиску, але за покликанням власного сумління, любові до Батьківщини і обов'язку її захищати ставали до лав Збройних Сил України.
«Російська пропаганда тривалий час просувала тезу про те, що тільки російський варіант православ'я є єдиною істиною та шляхом до спасіння»
Поговоримо про московську церкву. Попри всі ухвалені закони державі не вдалося остаточно ліквідувати так звану УПЦ (МП) в Україні. Вона продовжує існувати, і цьогоріч, зокрема, проводить хресний хід до Почаївської Лаври. Чи була помилка держави в тому (а на це вказує чимало оглядачів), що така ліквідація не була проведена відразу, на початку 2022 року? Бо пізніше у протидію включилися міжнародні симпатики Росії, які почали розповідати урядам своїх країн, що в Україні існує гоніння на церкву.
Думаю, певна наша слабкість була у тому, що ми взагалі почали говорити про ліквідацію якоїсь церкви. Це не дуже правильно. Говорити треба про захист почуттів віруючих від інструменталізації країн-агресорів.
А це не одне й те саме?
Ні, говорити треба про захист людини, а не про ліквідацію якоїсь структури, зокрема, в юридичному сенсі слова. Бо церква – це набагато ширший феномен за суто юридичні моменти. Церква включає релігійні та культурні елементи, особистісні стосунки, навіть певні принципи мислення.
Що нам треба зробити зараз? Дерусифікувати і – я б сказав – «відмосковщити» сумління та душі багатьох українців, а для цього слід діяти на дуже різних рівнях і вимірах. Тому потрібно розуміти, що замало лише ліквідувати якусь структуру. Замало щось заборонити. Потрібно збагнути, що триває велика боротьба за серця, уми і душі українців. І якщо справа захисту релігійного почуття українців не буде правильно артикульована, вона зазнає невдачу.
Наприклад, я пам'ятаю, як після згаданого вами закону саме нам, релігійним діячам, довелося пояснювати цілому світові, що в жодному випадку в Україні не згортається свобода сумління. Що релігійна свобода не обмежена – більше того, в Україні, на відміну від Росії, для того, щоб молитися, ніхто не потребує окремого дозволу. Бо держава у релігійному середовищі захищає своїх громадян від інструментів, які задіює Росія.
Я розумію, що Ви хочете сказати: недостатньо видати законодавчий акт, треба подолати інертність та ригідність мислення тих, хто інфікований російською пропагандою. Але держава не може залізти в мізки. Вона натомість може виставити певні кордони: ось це і ось це робити заборонено. І я вважаю, що держава діяла винятково делікатно, коли йшлося про виселення московського кліру з Києво-Печерської Лаври. Жодного насильства, жодної телекартинки, яка могла б потішити ворогів України…
Але небезпека не зникла. Більше того, вона посилилася. Синод Англіканської церкви, коли говорив про ідеологію «руского міра» і про те, як сьогодні Москва використовує російську православну церкву для своїх мілітаристських цілей, вперше вжив термін «weaponization of religion», тобто перетворення релігії на зброю. Зброю, яка атакує.
І раніше, до повномасштабного вторгнення, московська церква використовувала релігійні почуття для того, щоб насаджувати російську духовну культуру. Наприклад, російська пропаганда просувала тезу про те, що тільки російський варіант православ'я є єдиною істиною. Бо тільки, мовляв, у російській православній церкві є повнота спасіння. Всі інші – греки, болгари, румуни – це якісь «не такі» версії православ'я. А щодо українського православ'я, то його в принципі бути не може. Зауважте, дуже часто ці ідеологи говорили, що дерусифікація православ'я – це шлях в унію, «політичне уніатство», як казали вони…
А змінилося зараз? Ви сказали, що спостерігаєте зміни на гірше.
А зараз я, слідкуючи за подіями всередині УПЦ (МП), натрапив на новий пропагандистський виверт, який запускає Москва. Йдеться про те, чи поминати патріарха Кирила в літургії, чи не поминати. Одні єпископи перестають поминати, а інші поминають. А інформаційна бомба, яку вони запускають, звучить так: «внє памінавєнія нєт спасєнія».
Розумієте? Це дуже підступний сотеріологічний вислів, тобто такий, що має стосунок до вчення про спасіння душі (сотеріологія (від грец. sōtēría — «спасіння») — розділ богослов’я, який розглядає питання: спасіння людини, звільнення від гріха, шляхи до спасіння, роль Бога, віри та благодаті у спасінні — Ред.). Він впроваджує думку, що не просто поза московською церквою нема спасіння – спасіння нема навіть поза тією меншою спільнотою, яка не поминає патріарха Кирила.
Ми маємо справу з дуже небезпечною методологією і дуже сильною софістичною релігійною зброєю, яку використовують проти християн України. І, на жаль, найбільшою жертвою цієї зброї стають саме ті українці, які вважають себе вірними Української православної церкви Московського патріархату.
«На тимчасово окупованих територіях храми УГКЦ ліквідовані. Наші церкви стоять опечатаними у Луганську та Донецьку»
Вочевидь, у світі не дуже розуміють оце «weaponization of religion», якщо, як Ви сказали, деконструкція УПЦ (МП) стала тим тригером, який запустив сумніви у наявності в Україні свободи віросповідання…
Нещодавно на День державності до України приїжджала делегація Всесвітньої ради церков. Ми мали цікаву зустріч з її представниками, на якій, однак, мусили пояснювати, що для нас усіх слово «Україна» означає «релігійна свобода». І навпаки – там, куди приходить Росія, значна частина релігійного життя йде у підпілля або навіть у тюрми, якщо тих, хто сповідує таку релігійну свободу, кидають за грати.
Тож я озвучив тоді чотири принципи, на яких, на нашу думку, повинна базуватися справа державного захисту релігійного середовища від перетворення релігії на зброю проти України.
Перша засада – партнерство. Держава є партнером церков у досягненні спільного блага нашого народу. Кожен повинен виконувати свої завдання і при цьому активно співпрацювати. Друга засада – держава повинна трактувати усі Церкви та релігії однаково. Ми всі різні, але ми всі рівні. Незалежно від того, чи якась Церква є «маленькою», а якась – пануючою, принцип рівності є спільним для всіх.
Третя засада – невтручання держави у внутрішні церковні справи, і так само невтручання церкви у справи державні, які виходять поза межі її компетенції. І, нарешті, четверта засада – спільний обов’язок захищати свою Батьківщину. Бо приналежність до тієї чи іншої релігійної конфесії чи організації не означає можливість використовувати рясу для того, щоб шкодити українській державі. Бо коли якась церква становить небезпеку для України, то держава не тільки може, але й повинна діяти.
Власне, давайте про це і поговоримо. Що конкретно має зробити держава, щоб захистити себе від московської ідеологічної отрути? Чи існує покроковий алгоритм першочергових завдань?
Я думаю, що відповідь на це питання ми повинні дати разом. Ключ до успіху тут саме в партнерстві між державою та церковною спільнотою. Хоча держава вже зараз робить свої перші baby`s steps, маленькі дитячі кроки, вона вчиться захищати не тільки території, але й інформаційне поле України та її релігійне середовище. Так, ми багато чому вчимося разом – і держава, і церква.
Що можна зробити іще? Вдосконалювати державно-церковне партнерство. Тому що дуже часто ми стикаємося з політиками або чиновниками, які не розуміють роль і місце церкви в суспільстві. Не завжди розуміють, в чому полягає природа релігійного життя, яке треба захищати тощо.
Друге завдання – це дбати про те, що нас об'єднує. В християнському аскетичному вчені є поняття позитивної і негативної аскети. Це про те, що ми не тільки повинні боротися з нашими гріхами, але й розвивати протилежні чесноти. Наприклад, гріх скупості можна вилікувати щедрістю. Тобто потрібно не тільки щось забороняти, але й пропонувати натомість.
Потрібно думати про антидот до всіх тих лякалок, які запускає Москва. Популяризувати наші духовні святині, які є символами княжої доби, доби неподіленої Київської церкви. З вуст президента ми чули про те, що готується певний закон про національні святині та культурні пам'ятки. (У Верховній Раді зареєстровано президентські законопроєкти №15550 та №15551 «Про захист національних святинь Українського народу» – Ред.).
У контексті цього ми вважаємо, що певні храми та монастирі повинні залишатися державною власністю. І держава не повинна передавати ці святині в ексклюзивне користування якоїсь однієї конфесії. Тобто ми не повинні повторювати помилки попередньої влади.
Чому нинішня влада з такими зусиллями забирала назад у свою фактичну власність ту саму Києво-Печерську лавру? Тому що попередня влада віддала цю святиню в неподільне користування одній конфесії (йдеться про УПЦ МП. 29 березня 2023 року Україна розірвала з УПЦ МП договір про оренду Києво-Печерської лаври, УПЦ МП оскаржила це рішення в суді, розгляд справи триває досі — Ред). Та сама історія буде повторюватися і з Почаївською лаврою, яку московський патріархат і ментально, і юридично привласнив собі.
Якщо держава візьме на себе відповідальність за ці пам'ятки, то тоді наші святині перетворяться на простір і символ загальнонародної єдності. Сьогодні таким символом є Софія Київська – наша матірна церква, наш матірній кафедральний собор. І там, подібно як у єрусалимському храмі, має бути місце для всіх (Храм Гробу Господнього — головний храм християнського світу та церква в Старому місті в Єрусалимі, столиці Ізраїлю. Вважається священним місцем всіма християнами. Церква поділена між різними християнськими конфесіями — католицькою, грецькою православною, вірменською, коптською, сирійською та ефіопською Церквами — Ред.).
Щоб завершити з Росією і тим, як вона використовує церкву в ідеологічній боротьбі, спитаю про долю осередків УГКЦ на ТОТ і, власне, на території Росії. Чи ваша церква ще діє там?
Почнемо з того, що греко-католики з’явилися в Росії внаслідок депортацій. Їх вивозили до Сибіру, і вони намагалися навіть там дбати про своє релігійне життя. А коли на початку 1990-х виникла надія на розширення в Росії громадянських свобод, вони почали реєструвати свої громади та розширювати їх. Але так тривало недовго, бо досить скоро знову почалися обмеження. І зараз для греко-католиків у Росії свободи немає. Тому ми хочемо подякувати римо-католикам РФ, які прихистили наших мирян.
Святий Престол призначив ординарія для східних католиків – єпископа новосибірського, владику Йосипа Верта, який став фактичним духовним батьком для наших прихожан і для наших священників. Ще більш загострилася ситуація після повномасштабного вторгнення – ксенофобія там квітне, особливо якщо йдеться про українців. І це не могло не відбитися і на функціонуванні наших громад.
А що стосується тимчасово окупованих територій, то там храми УГКЦ ліквідовані. Наші церкви стоять опечатаними у Луганську та Донецьку, наша діяльність заборонена на ТОТ у Запорізькій області. Священники УГКЦ намагалися бути до останнього з нашими людьми, але зрештою і вони мусили виїхати. Історія повторюється: там, куди приходить російська влада, ліквідовують Українську греко-католицьку церкву.
«Ми живемо в культурі крайнього індивідуалізму, коли нам важко творити щось спільне. Недарма кажуть, що всі українці – це зірки, але з них тяжко створити сузір’я»
Крім зовнішнього ворога, у нас є ворог внутрішній – наші розбрати. І сьогодні в Україні дедалі помітнішими стають політичні суперечності й взаємна недовіра. Чи бачите Ви загрозу того, що політична боротьба може розколоти українське суспільство зсередини – особливо в умовах війни? Що, на Вашу думку, ми найбільше ризикуємо втратити, якщо дозволимо політичним конфліктам стати сильнішими за відчуття спільності?
Знаєте, ми недавно пережили знакову подію – перепоховання Євгена Коновальця, полковника УНР, першого очільника Української військової організації, яка потім стала Організацією українських націоналістів. Що дізнався наш соціум про Коновальця? Багато чого, але, зокрема, й те, що його вбивця Судоплатов – до речі, уродженець Мелітополя – отримав прямий наказ особисто від Сталіна. А наказано йому було не лише вбити Коновальця, але й зробити все для того, щоб розпочалася боротьба за владу серед його наступників. І щоб ця боротьба за владу спричинила внутрішню війну між українськими націоналістами.
Десь так воно і вийшло.
Так. Почався поділ на бандерівців, мельниківців, навіть взаємні вбивства між різними фракціями ОУН. Запрацював диявольський механізм «розділяй і володарюй». До речі, грецьке слово «диявол» означає «той, що розділяє» або «той, що вносить розколи». Тому у той час, коли діяла ОУН, тобто у 1940-ві, мій великий попередник митрополит Андрей Шептицький написав свій славний лист під назвою «Як будувати рідну хату». І от що він пише, будучи свідком того, як українці взаємно нищать один одного: «Є в душі українця бажання мати власну державу. Але поряд з тим бажанням є бажання мати Україну саме такою, як її собі уявляє та чи інша політична партія або група осіб. І оте власне уявлення про те, якою має бути Україна, стає вищою від самої України».
Словом, у своєму взаємопоборюванні ми можемо втратити саму Україну?
В часи Шептицького така внутрішня боротьба вже призвела до втрати. Кажуть, що історія є чи, принаймні, має бути вчителькою життя. Але нас вона мало чому вчить. Бо повторюється отаманщина, як називав цей феномен Андрей Шептицький. Це коли кожен політичний лідер вважає себе ексклюзивним месією – спасителем української справи. Але сьогодні таке світобачення накладається ще й на інші культурні та антропологічні особливості.
Читайте такожГолова ОУН Богдан Червак: «Коновалець принципово відмовлявся від посад в уряді, бо вважав, що головне — це збройні сили, фронт»
Бо ми живемо в сучасній культурі крайнього індивідуалізму, коли нам дуже важко творити щось спільне. Кажуть, що всі українці – це зірки, але з них важко створити сузір’я. Нам важко будувати те, що в соціальному вченні церкви називається спільним благом. Тому – відповідаючи на ваше запитання – наші старі вади державного будівництва плюс особливості людини третього тисячоліття разом можуть закласти дуже небезпечні тенденції.
При цьому ви, однак, часто говорите про примирення, єдність і здатність українців залишатися разом. Що можуть зробити церква, держава та саме суспільство, щоб не допустити руйнації такої єдності?
Церква за своєю природою є таїнством єдності. Тому завданням церковних діячів є виховувати наших людей у здатності об'єднуватися. Єдність нам потрібна для того, щоб подолати наші внутрішні негаразди. Однак єдність не означає, що ми всі повинні підтримувати одну політичну партію, що ми всі повинні однаково думати. Дехто думає, що єдність – це відсутність критики. Ні. Демократичне суспільство потребує вільної дискусії. Ми повинні вимагати від влади прозорості, чесності, боротьби з корупцією, поваги до Конституції, підзвітності суспільству.
Українське суспільство повинно також зробити ще дещо. А саме – не проєктувати свій біль та травму війни, а також ненависть до ворогів всередину нас самих. Тобто не воювати проти українців. Я не скажу, що ми приречені на внутрішньо-партійну чи внутрішньо-громадянську боротьбу. Ні. Але є відповідні підстави для того, щоб справді побоюватися такого сценарію. Тим паче, що Росія робитиме все для того, щоб виконати другу частину наказу Сталіна. Щоб українські лідери почали займатися отаманщиною і воювати на смерть зі своїм політичним опонентом. А тоді це справді становитиме загрозу для існування української держави.
Чи на часі зараз політична конкуренція і вибори? З одного боку, демократія, про яку Ви говорили, передбачає вибір і зміну влади, з іншого – суспільство перебуває у стані війни, а будь-яке загострення може посилити внутрішню ворожнечу. Де, на Вашу думку, сьогодні має проходити межа між демократичним процесом і відповідальністю за збереження національної єдності?
Я відповім на це питання так. Наша церква ніколи не підтримувала на виборах якусь одну політичну силу чи якогось одного політичного лідера. Завжди, зокрема, під час передвиборчих перегонів, ми говорили про певні цінності, певні принципи, певні засади. Вчили своїх вірних уважно слідкувати, як та чи інша політична партія чи політична сила пропонує суспільству втілювати ці самі цінності та засади в своїй державній діяльності.
А зараз суспільство має ще уважніше приглядатися до червоних ліній, які в жодному разі не можна переступати навіть у запеклій політичній боротьбі. Зокрема, коли йдеться про державу та про її захист, про те, що формує нас як єдиний народ.
Але головне тут ось що. Ми повинні розуміти, що наші головні негаразди, наш біль та втрати, оця вся розруха, економічної проблеми чи навіть брак тепла взимку – це наслідки російської агресії проти України. Ми повинні об'єднуватися проти спільного ворога і за спільне благо. І саме такій меті мусять служити ті, хто змагатиметься за симпатії українців.
«Атака диявола може бути дуже сильною. Але вона ніколи не є вічною. Диявол атакує – а ти даєш йому відсіч, і він відходить, бо не може атакувати тебе понад твої власні сили»
Ми ще не знаємо, як завершиться війна. Звичайно, хочемо сподіватися на те, що вона буде завершена на умовах України, але зараз надто непевний час для такого штибу прогнозів. Те, що Україну примусять до поступок, які зараз ми вважаємо невигідними, також не можна повністю виключати. Як і те, що мир, котрий настане по завершенню бойових дій, може бути не цілком справедливим миром. А з Вашої точки зору, якими можуть бути сценарії завершення війни? І якщо Україну схилять до невигідних умов, як нам уникнути самоотруєння і самознищення – через постійні зважування, хто чогось не доробив і не досяг у цих умовах?
Ми сьогодні перестали говорити про нашу перемогу. Ми всі говоримо про можливість компромісів. Тобто психологічно ми припускаємо, що нас до чогось примусять, що у нас щось заберуть. Ми навіть починаємо підсвідомо погоджуватися, що будуть невигідні умови. І вже зараз міркуємо про те, що нам робити з несправедливим миром. Але давайте будемо позитивно думати.
Бо й справді – нам треба думати про нашу перемогу. Вона може бути не такою, якої ми хочемо, бо інколи бувають максималістські очікування. Думаю, не можна говорити про перемогу, яка б суперечила Конституції України – це, до речі, відзначав і Папа Лев XIV.
За будь-яких обставинах ми не маємо погоджуватися із тим, що хтось силою міняє кордони в сучасному світі. І про це зараз багато говорять наші європейські партнери. Але є ще інший момент, дуже делікатний, який потрібно усвідомити: Росія зробить все для того, щоб українці свою перемогу вважали своєю поразкою. Навіть якщо ми відстоїмо свою суверенність, свою соборну Україну, цей факт ми самі ж почнемо розглядати як невдачу! Є таке галицьке прислів'я – «недогода старій бабі ні на п'єцу, ні на лаві». Тобто будь-який результат, який ми отримаємо, нам буде не подобатися. Ми будемо бачити тільки якісь негативні елементи, щось таке, чого ми не досягли.
А весь той позитив, який ми здобули, ми будемо недобачати та зневажати. Тому я хочу закликати усіх мріяти винятково про те, якою має бути наша перемога. І, можливо, тут я трохи поділюся своїм духовним досвідом. Коли ми говоримо про аскетичну практику і, зокрема, про монаше життя, то зміст монашого подвигу полягає в тому, щоби боротися зі злом. Боротися – так, але знищити зло ми не зможемо. Бо зло існує і диявол існує також.
Як і нинішня путінська Росія.
Власне. Та сама Росія буде існувати в тій чи іншій формі. Ясно, що вільна Україна може стати каталізатором певних внутрішніх російських процесів, тобто повалення російської імперської ідентичності. Але зараз не про це. Зараз про те, що в духовній боротьбі дуже важливим елементом перемоги є потреба вистояти. Вистояти і не піддатися.
Бо сутність духовної борні каже нам, що атака диявола може бути дуже сильною. Але вона ніколи не є вічною. Диявол атакує – а ти даєш йому відсіч, і він відходить, бо не може атакувати тебе понад твої власні сили. І гарантом цього є сам Господь Бог, тобто в Його особі у нас є сила, щоб не піддатися злу.
Читайте такожПолітв’язень Микола Горбаль: «Бог нас обрав, щоб знищити це планетарне зло»
Тож давайте ці правила перекладемо на нашу українську перемогу. В нас є сила, щоб встояти. В нас є сила, щоб не піддатися. Це багато разів звучало з вуст Черчіля: «Never give up». Ніколи не здавайся! Ось і теперішня атака Росії якраз намагається нас зламати. Вони не можуть перемогти на фронті і хочуть виснажити нас морально, психічно, духовно, щоб ми їм піддалися. Але нам треба встояти. А потім Господь Бог сам покаже, якою буде наша українська мрія і наш український шлях.
Папа Лев XIV неодноразово закликав Росію зупинити розв’язану нею війну. Проте очевидно, що самі заклики не працюють. Можливо, Святий престол веде непублічну, ба навіть таємну роботу на дипломатичній ниві, яка все ж таки прискорює завершення війни, просто ознаки такої роботи для нас неочевидні? І, можливо, про таку роботу свідчить візит до Москви головного дипломата Ватикану Пола Річарда Галлагера?
Безперечно. Знаєте, Святий престол не змирився з фактом, що Росія зневажає дипломатію. Ми бачимо сьогодні, що для Путіна дипломатія – це не є інструмент для пошуку миру. Його дипломатія – це лише інструмент оправдовування заздалегідь прийнятих рішень. Зокрема, й тих, які диявольські. Але Ватикан ніколи з цим не змириться, ніколи не перестане противитися злу.
Тому там завжди шукають різні способи – публічні, непублічні, дипломатичні, гуманітарні – для того, щоб, скажімо так, засвідчити істину. Папа Лев завжди пропонував Ватикан як нейтральний простір, щоб сісти за стіл переговорів.
А що стосується візиту архієпископа Галлагера до Москви, то я за ним дуже уважно слідкував. Можливо, не всі деталі, які вартують уваги, потрапили в медійне поле в Україні, але у мене таке враження, що його візит до Москви – це зішестя в ад.
Бо якщо, наприклад, проаналізувати спільну прес-конференцію Лаврова і архієпископа Галлагера, то ми побачимо дуже прикметні моменти. Галлагер почав дуже чітко і ясно говорити про те, що ця війна не має військового розв'язання і що її треба припиняти та сідати за стіл переговорів. Назвати війну війною сьогодні у Москві – це вже те, що суперечить російській державній ідеології. Але чи знаєте ви, що після того, як завершиться цей візит Галлагера, до Москви відбудеться ще один візит – кардинала Маттео Дзуппі?
Я знаю, що архієпископ Галлагер приїздив до нас в липні поточного року, тоді ж був і Маттео Дзуппі, для якого це був вже другий візит.
Саме так. Архієпископ Галлагер та кардинал Дзуппі майже синхронно побували в Україні. А тепер так само синхронно рухаються до Росії. Я пам'ятаю, як на адресу кардинала Маттео Дзуппі, коли той приїхав до України, звучала критика через його відвідини російських військовополонених. Але це була пропозиція української влади. І тепер він вимагатиме, щоб росіяни допустили церковну місію до українських військовополонених на своїй території.
Більше того, одне із завдань, яке Дзуппі отримав ще від Папи Франциска, — це пошук дітей, яких викрала Росія. Тобто тепер ми маємо візит очільника Ватиканської дипломатії, а потім буде візит представника гуманітарної місії – щоби в той чи інший спосіб не те щоб примусити Росію, але бодай переконати її дотримуватися норм міжнародного права. Тож це – два приклади систематичних дій Святого престолу щодо припинення війни в Україні.
Цікаво те, що Папа Лев багато і чітко говорить про справедливий мир. І про те, що справедливий мир ніколи не може бути на умовах агресора. Справедливий мир означає справедливість для жертви. І тут наша церква завжди підкреслює, що не можна симетрично ставитися до України і Росії. Бо ми розуміємо, хто є агресором та злочинцем, а хто є жертвою, права якої потрібно захищати.
«Чого штучний інтелект ніколи не зможе зробити, так це полюбити когось. Тому дуже важливо, щоб не відбулося розлюднення людини»
Трохи про етичні виклики сучасної науки. Генетична медицина відкриває нині величезні можливості для лікування тяжких і спадкових захворювань. Як церква оцінює розвиток генної терапії та редагування геному людини? Чи є для церкви принципова різниця між редагуванням генів, щоб вилікувати людину від тяжкої хвороби, і редагуванням геному для того, щоб змінити певні характеристики майбутньої людини – наприклад, її зовнішність, фізичні здібності чи інтелект?
Тут відповідь дуже конкретна: церква завжди засуджувала евгеніку. Коли хтось хотів за допомогою селекції вивести новий вид людини, якогось там суперсолдата абощо... Тут генетична модифікація є абсолютно неприпустимо з етичного боку. Але з іншого боку, коли ми можемо використати редагування генів для того, щоб лікувати хвороби, тобто з терапевтичною метою, це є цілком нормальним і припустимим. Але в будь-якому разі необхідно поважати етичні норми, які захищають гідність людини.
Штучний інтелект стрімко змінює світ — від освіти й науки до журналістики, медицини та військової сфери. Як церква ставиться до цього процесу? Чи бачить вона в розвитку ШІ передусім можливість для людства чи, навпаки, серйозний етичний виклик?
Папа Лев написав цілу енцикліку щодо штучного інтелекту під назвою Magnifica Humanitas, тобто «Велична людяність». Там він каже, що нам не потрібно боятися штучного інтелекту, але потрібно усвідомлювати як усі його можливості, так і ризики, котрі він несе. Дуже важливо, щоб штучний інтелект не підмінив людину, щоб не використовувався проти гідності людини.
І тут, наприклад, одна з небезпек, на яку вказує Папа, полягає у тому, що з часом штучний інтелект може почати вважати певні відмінності між людьми як проблему, яку потрібно усунути. Він може вирішити, що всі люди повинні бути абсолютно однаковими, а з християнської точки зору – безликими. Тому штучний інтелект має залишитися добрим інструментом в людських руках. Дуже важливо, щоб людина не стала рабом плоду своєї власної культури, своїх власних рук.
Чого штучний інтелект ніколи не зможе зробити, так це полюбити когось. Тому дуже важливо, щоб навіть в умовах панування штучного інтелекту не відбулося розлюднення людини. Щоб ми залишилися людьми, навіть з усіма новими технічними досягненнями. Але знаєте, що мене лякає іще?
Що?
Кібернетизація людського тіла. Мої колеги лікарі, з яким я колись сидів за однією партією, спочатку засмучувалися, коли я йшов до них лікувати зуби. Вони казали: «Слухай, справи кепські, треба лікувати». Треба боротися за кожен зуб. А тепер вони кажуть інше: «Щось у тебе забагато зубів. Треба видаляти. Треба ставити імпланти». Тобто колись зубний лікар, якщо йому доводилося рвати зуб, вважав це своєю професійною невдачею, бо зуб він не врятував. А тепер такий принцип – чим більше вирву, тим більше поставлю нових.
Ми живемо в еру швидкого споживання. Ніхто не зберігає годинники від діда-прадіда і не ремонтує їх. Купив смартфон – вийшла нова модель – викинув. Так само й з іншими речами. Тепер, вочевидь, справа дійшла й до людського тіла.
Так і є, бо от вам інший феномен – мої колеги-хірурги. У них померла спеціалізація, як бальнеологія. Ось був ревматизм, і хтось мав їхати лікувати суглоби на якісь там радонові ванни абощо. А сьогодні ніхто вже суглоби не лікує – їх замінюють на сталеві. Це я і мав на увазі, коли говорив про кібернетизацію людського тіла.
Пам’ятаю, у Ватикані один з лікарів розповідав мені про цікаву річ. Для нашого українського хлопця, який втратив око, цей лікар сконструював штучне око, яке бачить. Тобто є спосіб, як до зорових центрів потиличної частини кори головного мозку під'єднати певні контакти, і тоді штучне око може бачити і посилати імпульси до кори головного мозку.
Читайте такожВладика Борис Ґудзяк: «Метафізичних гарантій перемоги не існує. Але програти війну ми не можемо»
Звісно, треба допомогти, якщо хтось отримав подібну травму чи має ампутацію тощо. Але коли ця штучна рука стане краща за природну, або коли штучне око краще бачитиме, бо, зрештою, ніяка глаукома чи катаракта йому не загрожуватиме, то не виникне, бува, у лікаря спокуса відрубати здорову руку чи вирізати «рідне» око, щоб замінити орган на штучний? От де для мене починаються морально-етичні проблеми.
Блаженніший, я помітила, що Ви двічі згадували про «розлюднення». Перший раз це було в контексті війни, а вдруге – в контексті штучного інтелекту. Нам – тобто українцям, але не тільки – це загрожує?
Нам загрожує уподібнитися до тих механізмів чи технік, які ми самі створюємо. Подивіться, той, хто багато часу проводить за комп'ютером, і сам починає поводитися як комп’ютер. Чим швидший встановлено на комп’ютер процесор, тим швидше ми самі від себе вимагаємо ухвалення рішень. Швидше діяти, швидше відповідати на e-mail тощо. Дуже важливо залишитися собою навіть тоді, коли ми живемо в такому світі, як зараз. Важливо не дозволити, щоб користування технікою замінило нам спілкування з живою людиною.
Грецькі святі отці говорили, що зворотнім процесом до «обожнення» (це коли людина стає подібною до Бога) є «отварнення» (від слова «твар»). Ми ж у нас час можемо говорити про наближення людини до якогось механізму. Але насправді недостатньо того, що ми народилися у людському тілі. Ми ще маємо стати людиною з великої букви. А це відбувається тоді, коли ми вдивляємося у лик Бога чи спілкуємося з Ним. Бо ми є образом Божим. І чим ближче ми до оригіналу, тим більше є людьми.