Перш ніж сюди увійти,
озирнешся. І ось, –
вересень, – скажеш ти, –
мов упізнаєш когось.
Сонце впало на
яблуневі сади,
ніби потік вина
змішався з потоком води.
Наче усе зійшлось,
що чулося звідусіль,
і в мові зламалось щось,
що відповідає за біль.
Усе спалахне за мить.
Світ ще не почавсь.
Нікому ще не болить
цей надламаний час.
І доки за цю межу
тінь не заступить твоя, –
вересень, – я кажу, –
мов називаю імʼя.
Вересень, як ковток.
Вересень, як потік.
Виплетений із ниток.
Вихоплений із повік.
Птах, що летить уздовж
опівнічних Ітак.
І я повторюю – що ж,
хай відтепер буде так.
Хай залишиться слід
по всьому, що я несу,
хай око тяжчає від
ваготи часу.
Хай повітря несе
це тепло ваготи.
Хай відійде все,
чому час відійти.
…Повільно тече ріка.
Мокро чорніє причал.
І тиша стоїть така,
ніби хтось довго кричав.