Створити лакмус, а не міряти на око
Розпочнемо з бази: на 13-й рік війни проти Росії в українському спорті й досі немає бодай якихось притомних критеріїв, за якими можна було б оцінити діяльність того чи іншого спортсмена в контексті розуміння реалій війни і взаємодії з росіянами. Не вірите? Чому тоді гру Сергія Реброва в падел із Березуцьким, який, як на початку повномасштабного вторгнення заявляли деякі колеги, засудив вторгнення Росії в Україну (прозрів), сприймають як зраду, а гру Іллі Забарного в одній команді з Матвеєм Сафоновим зі скрипом зубів випускають із поля зору?
Чому новина про роботу Дмитра Чигринського в кіпрському клубі росіянина Євгена Савіна, який, на відміну від того-таки Березуцького, був прямолінійнішим на початку повномасштабного вторгнення і не обмежився закликами виїжджати з Росії, бо там немає футболу, не викликала обурення у вболівальників, зате Андрію Вороніну дісталося за фото в обнімку з ексфорвардом збірної Росії Федором Смоловим? Те ж саме стосується й Івана Ордеця з Анатолієм Тимощуком. Обидва залишилися в Росії після 2022 року на відміну від Вороніна, до речі, але Ордеця сприймають як місцевого божевільного, а Тимощука вважають головним зрадником нації. Були ж іще «заробітчани», які їздили в Росію між 2014-м і 2022-м?
Тому ситуація Реброва – одна з багатьох. Як оцінювати кожну з них і чи варто взагалі робити градацію для вимірювання часто не зради, а відвертої дурості? Хай там як, але це треба висвітлювати, головних героїв – пресингувати, користуючись футбольною термінологією, бо інакше подібних історій лише більшатиме. А це якраз катастрофа, бо ніщо так несамовито не використовують прибічники повернення росіян у міжнародний спорт, як стосунки окремих українців і росіян на професійних кортах/полях і поза ними. Війна надовго, росіяни повертаються на міжнародні змагання швидше за деградацію Української прем’єр-ліги, тому нам за всяку ціну треба мінімізувати ці огидні «поза політичні» прояви.
Загалом варто б почати із самих спортсменів, а в нашому випадку – футболістів. Вони часто знаходяться поза контекстом, свідомо не розуміючи свою помилку.
Світогляд «Бригади»
Генез цього наївного нерозуміння контексту варто шукати в молодості окремих спортивних діячів. Ви точно бачили фотографії без перебільшення золотого складу київського «Динамо» в косухах наприкінці 90-х років. Така тоді в Україні – молодій пострадянській країні, де бандитизм стрімко розквітав, – була мода, навіяна зокрема «перлами» російського кінематографу про жорстких хлопців, які живуть за своїми принципами замість законів.
Саме там зародки рішення Сергія Реброва внести заставу за Андрія Єрмака. Він мав на це повне право, і за це якраз його не варто засуджувати. Справа в мотивації Реброва – зробити послугу за послугу, і чхати, що про це думатимуть вболівальники. Репутація? Ні, не чули. Головне, щоб свої пацани на районі поважали.
Ця «принциповість» якраз і є точкою перетину українських і російських футболістів, які феєрили в кінці дев’яностих/на початку двотисячних років. Саме тому потім, на футбольній пенсії, виникає бажання грати в падел із Березуцьким. А були ж інші варіанти.
Чому не грати в компанії ексфутболістів «Тоттенгема», зокрема колишнього капітана «шпорів» Ледлі Кінга? Чому не соціалізуватися за роки виступів за кордоном, а замість цього – шукати «близьку слов’янську душу»? Тому що менталітет у них інший, і мова, на відміну від… Ні для кого ж не секрет, що Сергій Станіславович спілкується російською мовою поза камерами? А разом із ним левова частка футболістів збірної України навіть сьогодні.
Саме тому Реброву простіше з Березуцьким, а Вороніну – зі Смоловим замість Леса Фердінанда і умовного Фернандо Торреса. Це – про вибір і пріоритети, про свідому відмову в адаптації за кордоном.
З-за кордону, як виявилося, ще й складно зрозуміти, чому тебе критикують?
Не вірите? Перечитайте уважно звернення Реброва після появи відео з Березуцьким. Він перепросив в українців, яких образив його вчинок, а потім, щоб не сумнівалися в позиції, нагадав про те, як допомагає українській армії. І все нормально.
Купив 50 старлінків – маю індульгенцію на гру з росіянином. Що вам не так? Станіславович взагалі не знав, що Березуцький нещодавно поїхав тренувати в Росію. Мабуть, у Василя закінчилися гроші, а за кордоном роботи не було – довелося забути про свою «антивоєнну позицію» і їхати бити поклони додому.
Цей аргумент Сергія Станіславовича взагалі дивно звучить, хіба що вони грали вперше, грали мовчки… От якби колишній капітан збірної РФ із футболу розповів, що працює з російським клубом, так Ребров одразу пішов би геть із корту. Сумно, що колишній український футболіст, «наш герой», як скандував сектор ультрас київського «Динамо», який фактично повним складом пішов захищати Україну на фронті, думає, що такого звернення вистачить.
Але це в його стилі. За часів тренерства в національній команді України Сергій Станіславович перед кожною грою наголошував, що збірна грає для Сил оборони України. А потім його футболісти виходили на поле і ганьбилися. Протиріч у сказаному і зробленому у нього не виникало.
Чому стільки питань саме до Сергія Реброва? Бо він – легенда українського футболу, щонайменше. Разом з тим – чинний віцепрезидент Української асоціації футболу. Саме ця організація представляє інтереси України в ФІФА. Не варто б дарувати Джанні Інфантіно додаткові аргументи на користь повернення росіян на міжнародні футбольні поля. Бо ж якщо Ребров і Березуцький не побилися на корті, то чому 17-річні юнаки обох збірних повинні робити це на полі? Ні? Ну то треба справами це доводити.
І Сергію Реброву теж, якщо йому не байдуже, що про нього думають в Україні.