Концерт Кобзона
Ця подія стала певною віхою. Зі смертю Захарченка завершився «романтичний» етап тих впливових лідерів бойовиків, які з весни 2014 року не тільки самі стояли біля витоків гібридної війни Росії проти України, але і безпосередньо воювали проти української армії. Відтак після других Мінських угод вони претендували на свою особливу роль у подальшому управлінні цими великими, колись потужними промисловими українськими областями, що перетворилися на бездонні чорні економічні діри, територію беззаконня і страху. Я пригадую той буремний день 16 квітня 2014 року, коли без жодного спротиву міську раду Донецька було захоплено озброєними бойовиками організації “Оплот”, а сам її тодішній ватажок Захарченко сміливо хизувався у кулуарах журналістам своїм українським паспортом. Мовляв, ми — повсталий народ Донбасу, місцеві шахтарі, а не якісь там заїжджі росіяни. Зі смертю Захарченка і до самого повномасштабного вторгнення Росії в Україну і потім аж до “приєднання” так званої ДНР до складу РФ, пряме російське правління на захоплених землях дедалі менше камуфлювали під якесь там самоуправління народних республік.
Показово, що жодна з українських спецслужб ані після самої ліквідації Захарченка, ані згодом, жодним словом публічно навіть не натякнула на свою причетність до спецоперації. Всі висловлювання про це і українських силовиків, і політичних лідерів тоді обмежувалися саркастичними коментарями про такий логічний фінал як наслідок жорсткої боротьби за сфери впливу між колаборантами та їхніми російськими кураторами, зокрема, навколо перерозподілу тіньових доходів у бунтівних псевдореспубліках. Сама ж ліквідація Захарченка стала наслідком глибокого агентурного проникнення у найближче коло лідера бойовиків і була дуже символічною. Ватажок терористів приїхав на свою смерть як на поминальний обід по померлому за день до того у Москві співаку Йосипу Кобзону у своє ж кафе “Сепар”, яке ретельно охоронялося і постійно перевірялося, бо офіційно належало його охоронцю Олександру Костенку на прізвисько “Скромний”. Саме з тих пір в українському публічному дискурсі міцно закріпився іронічний евфемізм “на концерт до Кобзона” як визначення вбивств російських ватажків або колаборантів.
Цікаво, що тільки аж через шість років після цього, у червні 2024 року, вже у розпал повномасштабки, російський Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону виніс офіційні вироки чотирьом обвинуваченим у вбивстві Захарченка: такий собі Олександр Погорєлов отримав довічне ув’язнення, а ще троє його спільників — від 12 до 17 років тюрми. Всі вони російським слідством ФСБ були названі агентами 5-го управління Департаменту контррозвідки СБУ, яке буцімто за участю західних спецслужб організувало ліквідацію Захарченка.
Катюзі по заслузі
Ніде правди діти, під час першого етапу війни з Росією, що проходив з квітня 2014 року у юридичному форматі Антитерористичної операції, а з квітня 2018 року — Операції об’єднаних сил, саме Служба безпеки України разом з іншими українськими спецслужбами і силовими структурами справді успішно провела проти терористів та їхніх російських кураторів цілу низку цілком законних спеціальних заходів летального характеру. Агентурно-бойові операції, сплановані і проведені на окупованих територіях у глибокому тилу противника протягом 2015-2017 років, відправили на концерт до Кобзона таких найбільш відомих своєю жорстокістю злочинців як донецькі командири терористичних батальйонів Спарта і Сомалі Арсен “Моторола” Павлов та Михайло “Гіві” Толстих.
Окрім цього, у схожий спосіб — вибухівкою — було знищено і дрібніших луганських бойовиків: командира козачого полку ім.Платова Павла “Батю” Дрьомова і начальника штабу народної міліції ЛНР Миколу Анащенка, відповідального за збиття 14 червня 2014 року в луганському аеропорту транспортного літака з українськими десантниками. Але до того ціла низка інших польових командирів сепаратистів калібром поменше стали жертвами саме міжусобних війн. І саме російські бойовики ЧВК “Вагнер”, що тільки набирала тоді силу на Луганщині, рішуче розправилися там у першій половині 2015 року з Олександром “Бетменом” Бєдновим, Євгеном “Малишом” Іщенком та популярним ватажком батальйону “Призрак” Олексієм Мозговим, які відкрито не хотіли підкорятися офіційній окупаційній владі. Знаючи і використовуючи це, українські спецслужби вже давно, а особливо після другого Мінська, набували оперативно-бойового досвіду саме у таємних диверсійних операціях проти терористичних лідерів у глибокому тилу на окупованих територіях.
Читайте такожПаспорт цілі
Такі точкові ліквідації високопоставлених ватажків і вищих командирів противника є неодмінною складовою сучасного воєнного протиборства і є загальносвітовою практикою. Знищення військових лідерів ворога — це те, чого обов'язково треба прагнути досягти як у традиційних конвенційних війнах, які ведуть держави одна проти одної, так і в антитерористичних операціях країн проти різних партизанських і повстанських рухів. Окрім власне встановлення справедливості і невідворотності покарання злочинців, такі операції сіють атмосферу страху і паніки серед керівного складу противника, дезорганізують систему його бойового управління, розривають налагоджені зв'язки між ворожими командирами та їхніми підлеглими, знижують ефективність взаємодії військових формувань, зменшують боєздатність, завдають колосального психологічного й пропагандистського удару по бойовому духу військ противника, стійкості його політичного керівництва й згуртованості населення.
Нові масштаби
З початком великого вторгнення Росії в Україну зросли і масштаби цієї невидимої, але неминучої війни. Щоправда, вона вже не була аж такою таємною. Подекуди після кількох подібних операцій, українська сторона сама першою оприлюднювала інформацію про них, беручи у такий спосіб відповідальність за вчинене.
Частково це було виправдано психологічним мотивом необхідності залякати ворога: він мав знати, що божі жорна мелють повільно, але невідворотно. Тобто саме усвідомлення, що покарання за злочин агресії неминуче і може наздогнати у будь-який момент, є доволі психологічно дестабілізуючим фактором для противника. Частково така відвертість переслідувала також інформаційну мету, адже українське суспільство змучене тривалою війною на фронті і безперервним повітряним терором у тилу, відчувало таке бажане піднесення після кожної новини про знищення ворогів.
17 грудня 2024 року у центрі Москви вибухівкою у самокаті було знищено генерал-лейтенанта Ігоря Кирилова, начальника Військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту ЗС РФ. Він став найбільш високопоставленим російським воєначальником — командувач окремого роду військ армії агресора, знешкодженим внаслідок спеціальної операції Служби безпеки України. Саме джерела у цій спецслужбі повідомили медіа, за що саме Кирилову було виписано його персональний квиток на концерт Кобзона.
25 квітня 2025 року у підмосковній Балашисі було ліквідовано так само вибухом і так само генерал-лейтенанта Ярослава Москалика, заступника начальника Головного оперативного управління Генштабу російської армії. Цього разу ніхто зі спецслужб не давав жодного витоку, але сам Президент Зеленський через три дні написав у себе у соцмережах: «…керівник СЗР доповів про ліквідацію осіб із вищого командного складу російських збройних сил. Справедливість неминуче приходить…». Служба зовнішньої розвідки України, очолювана тоді Олегом Іващенком, нинішнім начальником ГУР МО, продемонструвала власну високу бойову та оперативну спроможність і здатність проводити надскладні точкові таємні операції з ліквідації вищого генералітету противника у його глибокому тилу.
Третій за рік російський генерал-лейтенант, начальник управління оперативної підготовки Генштабу ЗС РФ Фаніл Сарваров був підірваний у своєму автомобілі 22 грудня 2025 року у Москві. А 6 лютого 2026 року було скоєно замах вже на першого заступника начальника ГУ Генштабу ЗС РФ (ГРУ) генерал-лейтенанта Володимира Алексєєва. У нього стріляли тричі у під’їзді будинку, але він вижив.
В останніх двох випадках жодна з українських спецслужб не брала жодної відповідальності навіть натяком. Але і без того було очевидно: і СБУ, і ГУР, і СЗР успішно ведуть масштабне, глибоке, технологічне, системне і вже навіть рутинне полювання за російськими воєнними злочинцями у самому їхньому лігві — за лінією фронту, у ближньому і дальньому тилу. Адже окрім вищого генералітету, здобиччю наших мисливців за головами ворогів України ставали десятки старших офіцерів окупаційної армії, конструкторів і керівників підприємств російського ВПК, українських зрадників і колаборантів причетних до злочинів проти власного народу. Звичайно не всі ці складні та ризиковані операції завершувалися результативно. Можливо, саме тому українські спецслужби свідомо обрали у 2026 році тактику цілковитого мовчання і жодним чином не коментують результати цієї своєї таємної диверсійної роботи, а вони справді вражають.
Статистика тільки за літо 2026 року:
— 9 червня, знову підмосковна Балашиха — підривом автомобіля вбито начальника Головного ракетно-артилерійського управління Міноборони РФ полковника Даміра Давидова;
— 29 липня, Тула — скоєно замах на Андрія Черезова, директора компанії Російська лабораторія повітряного транспорту, що виробляє дрони;
— 1 серпня, центр Москви — показовий замах у ресторані на командувача Повітряно-космічних сил ЗС РФ генерал-полковника Олександра Чайка під час святкування його дня народження. Сам він вижив, але від вибуху загинуло п’ятеро осіб, зокрема, зять воєнного злочинця Чайка та ще один російський генерал-майор Валерій Плохотнюк;
— 5 серпня, Єкатеринбург — підрив машини Володимира Ткачука, керівника підприємства «Уралдронзавод», що виробляє FPV-дрони «Упир»;
— 13 серпня, тимчасово окупований Севастополь — вибуховим пристроєм закладеним в урну на шляху слідування цілі, було вбито українського зрадника капітана І рангу російського Чорноморського флоту Роберта Шагєєва. Він також удостоївся окремого коментаря Президента Зеленського на наступний день після своєї смерті: «Була й окрема доповідь спеціальних служб про стан виконання точкових операцій щодо колаборантів на тимчасово окупованій території, зокрема у Севастополі, які беруть участь в російських ударах проти України і українців. Відповідальність колаборантів неминуча», — повідомив глава держави. Шагєєв став другим ліквідованим старшим офіцером-підводником з такого особливого ворожого військового з’єднання як 4-та бригада підводних човнів Новоросійської військово-морської бази Чорноморського флоту ВМФ ЗС РФ. Першим був капітан ІІ рангу Станіслав Ржицький — колишній командир дивізіону підводних човнів цієї бригади, застрелений під час пробіжки у Краснодарі 10 липня 2023 року. Тоді ГУР МО першим розповсюдило інформацію про його причетність до смертоносного для мирного населення ракетного удару по Вінниці у липні 2022 року;
Читайте такожМудрий пануватиме над зірками. До дня воєнної розвідки України
— 27 серпня, Санкт-Петербург — підрив автомобіля із російським льотчиком підполковником Сергієм Сєчковим з 332-го окремого вертолітного полку 6-ї армії військ ВПС і ППО. Ще у травні 2022 року воєнна розвідка України публікувала (гіперлінк) списки особового складу вертолітної ескадрильї цього полку і нагадувала про неминучість відповідальності за злочини проти мирного населення.
— 29 серпня у тимчасово окупованому Донецьку підірвали автомобіль заступника начальника Оленівської колонії Дмитра Неєлова, який причетний до катувань українських полонених.