Надворі 1968-й. Радянські війська вторглися в Чехословаччину, щоб задушити “Празьку весну”, а всередині СРСР режим все більше закручує гайки. Відчуття легкості та свободи, яку принесла “Відлига” змінює відчуття задухи та страху з приходом “Застою”.
Сюжет фільму розгортається навколо сплетіння трьох доль – Олега (Олександр Прищепа), Вілени (Вікторія Ромашко) і Тараса (Дмитро Ярошенко). Олег – колишній вояк УПА та в’язень ГУЛАГу, який не полишає ідеї боротьби за Україну. Вілена – його дружина, вона хоче мирного та тихого життя. Тарас – письменник, що мріє написати роман про УПА, тож йому потрібні свідчення Олега. Водночас він агент КГБ, який збирає інформацію про можливу антирадянську діяльність колишнього упівця.
Олег, у свою чергу, шукає хоч якісь антирадянські контакти – шістдесятників, підпільні церкви УГКЦ, – однак розуміє, що ніхто крім нього не готовий до збройної боротьби проти Радянського Союзу. Врешті він повторює долю реального вояка УПА, Василя Макуха, який вчинив акт самоспалення на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину. Олег чимось схожий на культового Тревіса Бікла з “Таксиста” Скорсезе: колишній вояк, він потрапляє у світ який, абсолютно не чекає на нього, якому він абсолютно чужий. Це фруструє персонажа і створює моральну дилему – як тут взагалі можна жити?
Алферов і Гуренко пропонують нетривіальний погляд на 1960-ті та дисидентський рух – на противагу мейнстримній схильності до героїзації та ідеалізації дисидентів. “Дисидент” – це фільм не стільки про антирадянську боротьбу, скільки про “чужу людину”, яка не може знайти себе в суспільстві. Шістдесятники, з якими зустрічається Олег, виступають лише за ненасильницьку протидію радянському режимові; священник підпільної УГКЦ говорить, що треба набратися терпіння та смиріння; дружина хоче просто тихого життя; письменник, який все розпитує про УПА, робить це лише заради кар’єрного прориву. Це також дуже камерне кіно. У фільма невеликий хронометраж (півтори години) і невелика кількість локацій (знімальній групі майже вдалося уникнути пластикових вікон в кадрі). Історичну атмосферу фільму задає документальна хроніка радянського Києва. Поруч камера Олександра Бойка закручує вертиго готельними сходами та знімає крупними планом побутові натюрморти радянського життя. Все це створює клаустрофобну атмосферу, що передає задуху і тісноту радянського застою. Однак головна проблема “Дисидента” – це те, що при скромному хронометражі, фільм має велику кількість сюжетних арок. Кожна з них доведена до логічного фіналу (чого загалом бракує в українському кіно), утім вони надто лаконічні і постійно збивають ритм оповіді.
Натомість великою перевагою фільму є акторська гра. Приглушена лють Олександра Прищепи перетинається з вселенською втомою Вікторії Ромашко та безкінечним моральним падінням Дмитра Ярошенка. Акторська хімія ідеально передає безкінечне відчуття безнадії та неможливості втекти з цього світу кольору цигаркового диму.
Загалом “Дисидент” – це фільм, який береться за непросту тему і намагається говорити про неї без ідеалізації та пафосу. Це цілісна історія про людину, яка не прагне шукати місця в системі, коли навіть її критики намагалися імплементуватися в неї. Ця концепція не викликає питань – та є нюанси, які провокують щирий спротив. По-перше, це постійно повторюваний тейк про те, що “незалежність проголосять комуністи”. Так, наче не було Народного Руху та Революції на граніті. Наче проєкт Акту незалежності не писав Левко Лук’яненко, а Дмитро Павличко не кричав про нього Леоніду Кравчуку: “Читай, або задушу!” По-друге, це заява наприкінці фільму про те, що головна боротьба за незалежність України розпочалася в лютому 2022 року – наче для творців фільму попередні вісім років війни з Росією просто не існують. І ці нюанси, зрештою, впливають на сприйняття самої концепції.
Читайте такожОстанній командир УПА: «зашнурований», «на скабі», але непереможений
