“Я думаю про себе як про театральну мисливицю”
Христино, як у твоєму житті з’явилася театральна фотографія? Це був свідомий вибір чи випадковість?
Все почалося досить несподівано. Коли я навчалася на театрознавстві у Львівському національному університеті імені Івана Франка, акторську майстерність у нас викладала Галина Риба, випускниця моєї ж кафедри, а нині директорка львівського незалежного Театру «ОКО». Я якось розповіла їй, що хочу фотографувати, і вона запропонувала мені фотографувати вистави театру. Приблизно з березня 2021 року я почала працювати в «ОКО» і за цей час сфотографувала там величезну кількість вистав – майже весь репертуар.
Поступово я почала цікавитися фестивалями, іншими театрами, різними форматами театральної роботи. Працювала фотографкою фестивалю «Золотий Лев», фотографувала вистави більшості театрів Львова, співпрацювала з Одеським академічним українським музично-драматичним театром імені Василька. Паралельно розвивала Theater Hunter – блог, у якому хотіла не лише публікувати свої фотографії, а й писати про те, що бачу на виставах і фестивалях.
Звідки взялася назва Theater Hunter? Вона теж пов’язана з фотографією?
Так. У той період я читала Сьюзен Зонтаґ і запам’ятала її думку про фотографа як мисливця. Мені сподобалася ця метафора, і я подумала про себе як про театральну мисливицю – людину, яка ходить театрами, дивиться, спостерігає, фотографує, а потім розповідає про побачене. Вже на другому курсі разом із колегами-театрознавцями я створила виставку театральної фотографії «Динаміка миті». Пізніше мої роботи були представлені у виставковому проєкті «Театральний костюм на сцені, за лаштунками та в об’єктиві» в межах Львівського Квадрієнале сценографії 2025 року. Сьогодні у моєму архіві близько 200 різних вистав із різних міст України, зокрема тих, які я фотографувала на театральних фестивалях. Цей досвід поступово став для мене не просто практикою фотографування, а способом досліджувати театр.
Ти прийшла у фотографію з театрознавства. Наскільки ця освіта впливає на те, як ти дивишся на сцену і, відповідно, що обираєш для фотографії?
Я не думала, вступаючи на театрознавство, що моя освіта так тісно поєднається з фотографією. Але з часом почала отримувати відгуки від режисерів про те, що театрознавча освіта дає мені перевагу у фотографуванні вистав. Я сприймаю виставу не лише як глядачка: знаю театральний контекст, розумію режисерські рішення, можу помічати певні деталі й акценти, які закладені у виставі, та фіксувати їх на фотографії. Саме практична робота в театрі й дала мені можливість побачити, наскільки багато питань існує навколо театральної фотографії.
“Фотографія є одним із важливих візуальних джерел для історії театру”
Коли ти почала досліджувати театральну фотографію і що тебе найбільше здивувало?
На третьому курсі університету я писала курсову роботу про театральну фотографію і почала шукати фотографів, які працюють із театрами, і спілкуватися з ними. Тоді мені здавалося, що театральних фотографів дуже мало. Водночас я розуміла: якщо кожен театр регулярно отримує фотографії своїх вистав, значить, ці люди існують. Просто про них мало інформації.
Тобто ти зіткнулася не стільки з відсутністю театральних фотографів, скільки з їхньою невидимістю?
Так. І це стало для мене одним із головних питань. Я почала шукати дослідження, літературу, професійні розмови про театральну фотографію в Україні. У закордонних джерелах можна знайти багато матеріалів про театральну фотографію в різних країнах, але українського контексту мені дуже бракувало.
Чому тобі взагалі здалося важливим говорити про театральну фотографію не лише як про супровід до вистави, а як про окремий об’єкт дослідження?
Тому що фотографія є одним із важливих візуальних джерел для історії театру. Коли ми досліджуємо театр минулого, саме фотографії допомагають зрозуміти, як виглядали сцена, костюми, актори, сценографія, окремі вистави та театральне середовище загалом. І що більше я досліджувала театральну фотографію, то частіше думала про те, що фотографії, які створюються сьогодні, через десятки років матимуть таке саме значення для дослідників.
Але чи буде через десятки років зрозуміло, хто їх зробив?
Оце для мене теж важливе питання. Мене дивує, що театральну фотографію часто сприймають насамперед як промоційний матеріал. Фотографія потрібна театру для того, щоб показати виставу в соціальних мережах, на сайті, у медіа. Але на цьому її роль не закінчується. Фотографія може мати історичну цінність, а іноді й мистецьку.
У такому разі, де закінчується просто фіксація вистави і починається авторська робота фотографа?
Фотограф, який працює в театрі, не просто фіксує роботу режисера, сценографа, акторів, художників по костюмах та всієї команди, яка створила виставу. Він також є автором, який через фотографію показує те, що відбувається на сцені, і створює власне бачення.
Але водночас самі фотографи не завжди називають себе театральними фотографами.
Так. Багато фотографів, які регулярно фотографують театр, навіть не позиціонують себе як театральні фотографи. Вони можуть називати себе репортажними фотографами, фотохудожниками або просто фотографами. Для мене це теж важливе питання: чи можемо ми говорити про театральну фотографію як про окремий вид фотографії – так само, як говоримо про стріт-фотографію, фешн-фотографію чи інші напрями? І я вважаю, що можемо.
“Не всі театри зазначають автора фотографії”
У якийсь момент твоє особисте дослідження почало виходити за межі університетської роботи. Коли ти зрозуміла, що про театральну фотографію потрібно говорити публічно?
Поступово ця тема справді вийшла за межі мого особистого дослідження. У 2025 році мене запросили до публічної розмови «Діалоги на канапі» в межах фестивалю «Золоті оплески Буковини», де я говорила про театральну фотографію як інструмент збереження історії. Того ж року в межах Львівського Квадрієнале сценографії я організувала публічну дискусію «Театральна фотографія: мистецтво чи репортаж?». У ній взяли участь театральні фотографи Артур Бузенко, Анастасія Хлібник, Дарія Бедернічек, PR-фахівчиня Віра Полянська та я як театральна фотографка й організаторка події. Модерувала дискусію театрознавиця Олександра Шутова.
Чи вдалося тоді знайти відповідь на запитання, винесене в назву дискусії?
Насправді для мене ця подія була важливою саме тому, що вона показала кількість питань, які існують навколо театральної фотографії. Ми говорили не тільки про те, як фотограф приходить у професію або де проходить межа між мистецтвом і репортажем. Розмова швидко вийшла на питання авторського права та взаємодії фотографа з театром. Наприклад, не всі театри зазначають автора фотографії. Є медіа й платформи, які можуть використовувати фотографії з театру, вказуючи, що це фотографія певного театру, але не називаючи фотографа.
І після цієї розмови у тебе, схоже, з’явилося ще більше запитань.
Так. Деякі з них ми продовжували обговорювати вже після події. Саме тоді я зрозуміла, що однієї зустрічі недостатньо. Мені захотілося більше знати про самих фотографів: чому вони прийшли в театр, як сформувалася їхня стилістика, як вони бачать свою роботу, як взаємодіють із театрами.
А наскільки взагалі різною може бути ця взаємодія?
Дуже різною. Є театри, які мають штатного фотографа. Є ті, що постійно запрошують різних фотографів на проєктній основі. Є театри, де фотограф працює регулярно, але не є штатним працівником. Ці моделі співпраці теж варто досліджувати, тому що вони багато говорять про те, як самі театри розуміють фотографію.
Торік я долучилася до круглого столу «Театральна фотографія: мистецтво фіксувати миті мистецтва», на якому були присутні театральні фотохудожники з Харкова, Києва, Львова, Рівного та Одеси. І знову стало зрозуміло: людей, які працюють із театральною фотографією, значно більше, ніж може здаватися. Просто вони поки недостатньо помітні як окрема професійна спільнота.
Тобто наступне питання, яке тебе турбує, уже не тільки про саму фотографію, а й про спільноту навколо неї?
Так. Я сама є однією з театральних фотографок і розумію, наскільки важливо мати коло колег, із якими можна говорити про професійні проблеми, обмінюватися досвідом і просто знати, що ти не самотня у цьому колі творчих проблем. На прикладі інших мистецьких та фотографічних спільнот можна побачити, наскільки важливою є така взаємодія. Мені хотілося б, щоб поступово така спільнота формувалася і навколо театральної фотографії.
“Мені цікаво говорити про те, що відбувається навколо фотографії”
Усі ці запитання привели тебе до власного проєкту – Theater Hunter Talks. Як він виник?
Для мене це подкаст не лише про фотографів. Мені хочеться говорити з людьми, які дотичні до фотографії та до різних процесів, пов’язаних із її існуванням у театрі. Це можуть бути театрознавці, історики мистецтва, представники театрів, люди, які працюють з архівами, авторським та інтелектуальним правом, комунікаціями, театральними медіа.
Мені цікаво говорити про те, що відбувається навколо фотографії: як театр працює зі своїм архівом, кому належать фотографії, як зазначають авторство, як фотографи співпрацюють із театрами, як фотографія потрапляє в медіа і що відбувається з нею через кілька років після прем’єри.
Тобто фотографія тут радше привід поговорити про цілу систему, яка навколо неї існує?
Саме так. І водночас я не хочу перетворювати Theater Hunter Talks на лекцію чи освітній курс. Мені важливо, щоб це були живі, неформальні розмови, у центрі яких залишається людина. Мені цікаві її особисті історії, досвід, професійні рішення, сумніви, випадки з роботи.
Чому для цього ти обрала саме формат подкасту?
Це досить легкий інструмент для сприйняття інформації та знайомства з людиною, її думками, досвідом і особистими кейсами. Мені важливо, щоб слухач міг не просто отримати певну інформацію про театральну фотографію, а й познайомитися з людьми, які працюють у цій сфері.
“Питання архівування сьогодні не менш важливе, ніж питання авторства”
Ти багато говориш про фотографію як про майбутнє джерело для дослідників. Але навіть хороша фотографія нічого не варта, якщо через кілька десятків років її неможливо знайти або зрозуміти, що саме на ній зафіксовано. Наскільки сьогодні театри взагалі думають про архівування?
Для мене питання архівування сьогодні не менш важливе, ніж питання авторства. Більшість сучасних театральних фотографій існують в електронному вигляді: на сайтах, у соціальних мережах, на різних цифрових носіях. Але я не впевнена, що цього достатньо, щоб через кілька десятків років дослідник міг знайти фотографію, зрозуміти, хто її зробив, яку виставу вона фіксує і чому цей кадр важливий.
Коли ми працюємо з театральними фотографіями минулого, часто виникає проблема авторства. У великих музейних і театральних колекціях є багато фотографій, авторів яких складно встановити. Не хотілося б повторити цю ситуацію із сучасними матеріалами.
Особливо, якщо йдеться про театр воєнного часу?
Так. Зараз фотографи документують український театр у конкретний історичний момент – із виставами в укриттях, евакуаціями, гастролями, змінами в роботі театрів, новими темами й формами. Через багато років ці фотографії можуть стати важливим джерелом для тих, хто досліджуватиме, яким був український театр під час повномасштабної війни. Тому вже зараз важливо думати не тільки про те, як створити фотографію, а й про те, як її зберегти, описати та пов’язати з конкретним автором і виставою.
Мені хотілося б, щоб Theater Hunter Talks також допомагав театрам подивитися на власні архіви по-новому. У наступних сезонах я хочу говорити зі спеціалістами з авторського та інтелектуального права, людьми, які працюють із театральними архівами.
Тобто зрештою це питання не лише про фотографів?
Ні. Це питання про самі театри, які просто зараз створюють власну історію. І від того, як вони її зберігатимуть, залежить, що залишиться після нас.
Ти говориш про Theater Hunter Talks як про довгостроковий проєкт. Що тобі хотілося б зробити далі?
Я бачу в цьому проєкті можливість для значно більшої роботи, ніж один сезон подкасту. Тому планую продовжувати подаватися на грантові програми, шукати партнерів і розширювати команду. Мені хочеться збільшувати кількість гостей і поступово зафіксувати якомога більше різних історій людей, які працюють із театральною фотографією або дотичні до неї.
Для мене важливо фіксувати саме особистості – не тільки фотографії, які вони створили, а й те, хто ці люди, як вони прийшли в театр, як працюють і думають про свою професію. Мені здається, що цього матеріалу в Україні вже достатньо для майбутніх досліджень, книжок і монографій про театральних фотографів.
А якщо дивитися ширше: що, на твою думку, може відбуватися з театральною фотографією як із окремим напрямом?
Мені хотілося б, щоб навколо неї з’являлося більше можливостей: конкурсні програми, open call’и, фестивалі, виставки. Щоб театральна фотографія була помітною не лише всередині театрального середовища, а й у фотографічному, дослідницькому, інформаційному та медійному полях. Theater Hunter Talksдля мене лише одна сходинка в цій роботі. Я сподіваюся, що з часом навколо цих розмов виникатимуть нові проєкти, дослідження, виставки та ініціативи. І що поступово театральна фотографія займе своє місце як важлива частина сучасного українського театру. Можливо, через десятки років ми будемо дивитися на ці фотографії як на частину історії українського театру. І мені хочеться, щоб тоді ми знали не лише те, що вони зафіксували, а й хто стояв за камерою.
Хто став гостем перших випусків і кого ти плануєш запрошувати далі?
Перший випуск був з Тетяною Руденко, головною зберігачкою фондів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України – з нею ми говорили про театральну фотографію як джерело історії та про збереження архівів і, найважливіше, – про досвід створення платформи Open Kurbas. Наступний – з Сергієм Мельниченком, фотографом, викладачем, куратором, засновником MYPH; він розповідає про фотографію як професійне поле, конкурси та місце театральної фотографії.
Про роботу фотографа безпосередньо всередині театру я запросила розказати штатного фотографа Івано-Франківського драмтеатру Богдана Савлюка. Про професійну спільноту та розвиток театральної фотографії в Україні розкаже Світлана Баженова, яка є координаторкою конкурсу театральної фотографії «5 стіна». Про поєднання різних фотографічних практик і власне бачення театральної фотографії хочу поговорити з Анастасією Хлібник, фотографкою Львівського театру імені Леся Курбаса, яка має досвід у репортажній фотографії та зйомці людей.
***
Аудіоподкаст Theater Hunter Talks реалізується за фінансової підтримки грантової програми Per Forma від Kyiv Contemporary Music Days у партнерстві з Performing Arts Fund NL та за підтримки Міністерства освіти, культури і науки Нідерландів. Партнер подкасту – America House Lviv та America House Kyiv, які надають технічну підтримку у записі подкастів.
Читайте також10 знакових театральних постановок часів незалежної України