Проте поява психолога в лікарні ще не означає, що в закладі передбачене місце для його роботи з пацієнтами. На практиці ситуації дуже різні. Психолог може мати окремий кабінет, ділити його з іншими фахівцями або щоразу шукати приміщення, вільне на час консультації. Іноді поговорити з пацієнтом вдається в ординаторській, поки там немає медичного персоналу, іноді — безпосередньо в палаті. Частина розмов відбувається в коридорах або інших просторах лікарні, які взагалі не призначені для психологічного консультування.
Причини можуть бути різними: дефіцит приміщень, особливості старих лікарняних будівель, велика кількість служб, які одночасно потребують простору, відсутність коштів на облаштування. Не завжди керівництво закладу бачить прямий зв’язок між наявністю відповідного приміщення та якістю психологічної допомоги, тому ця потреба може просто не потрапляти до переліку пріоритетів.
Для психолога це створює цілком практичне завдання: знайти місце, де сьогодні можна поговорити з людиною. Але для пацієнта питання виглядає інакше: чи може він у цьому місці говорити про особисте і бути впевненим, що розмова залишиться конфіденційною?
Пацієнт може розповідати психологу про страх, пов’язаний із діагнозом чи прогнозом, сімейні стосунки, сексуальність, травматичний досвід, втрату, страх смерті або суїцидальні думки. У палаті поруч можуть перебувати інші пацієнти. Коридором постійно проходять люди. До ординаторської може повернутися персонал. У спільному кабінеті працює інший фахівець.
Водночас лікарняна психологія має ще одну особливість: не кожну консультацію можна перенести до кабінету. Психолог працює не лише з людьми, які можуть самостійно прийти на консультацію. Пацієнт може перебувати в реанімації, паліативному відділенні, бути після складної операції, мати суттєві обмеження мобільності або стан, який не дозволяє залишити палату. У таких випадках психолог іде до пацієнта, і консультація біля ліжка може бути єдиним можливим форматом допомоги.
Тому сама по собі консультація в палаті не є ознакою неправильно організованої роботи. Важливе інше: чи зумовлений такий формат потребами та станом пацієнта, чи психолог працює в палаті або коридорі лише тому, що іншого місця в лікарні немає. Навіть під час роботи біля ліжка можна шукати способи максимально захистити приватність: за можливості попросити відвідувачів вийти, узгодити з персоналом час, коли втручань буде менше, використовувати ширму, говорити тихіше або перенести частину розмови на інший час. Однак можливості такого середовища об’єктивно обмежені, і не всі теми пацієнт буде готовий обговорювати, коли поруч перебувають інші люди.
Отже, проблема полягає не в тому, щоб усі психологічні консультації обов’язково відбувалися за зачиненими дверима одного кабінету. Йдеться про те, щоб у психолога і пацієнта була можливість обрати конфіденційний простір тоді, коли стан пацієнта це дозволяє і характер розмови цього потребує.
Конфіденційність має просторовий вимір
Закон України «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні» зобов’язує надавачів забезпечувати збереження та нерозголошення інформації, отриманої у зв’язку з наданням допомоги у сфері психічного здоров’я.
Зазвичай конфіденційність розглядають насамперед як професійний обов’язок фахівця: психолог не повинен передавати стороннім інформацію, отриману під час консультації. Але можливість дотримуватися цього принципу залежить і від середовища, у якому відбувається розмова.
Навіть за бездоганного дотримання професійної етики психолог не може повністю контролювати конфіденційність, якщо консультація відбувається в палаті з іншими пацієнтами або розмову можна розібрати з коридору. Так само складно говорити про приватність, якщо приміщення спільне і під час консультації до нього можуть заходити інші працівники.
Отже, конфіденційність має не лише етичний та правовий, а й організаційний і просторовий вимір. Саме звідси варто починати розмову про кабінет психолога в лікарні.
Чи означає це, що кожному психологу потрібен персональний кабінет?
Не обов’язково. Лікарні дуже різні за розміром, структурою, кількістю психологів, фондом приміщень і фінансовими можливостями. Тому універсальна модель «один психолог — один кабінет» може бути не єдиним і не завжди оптимальним рішенням.
У великому закладі з постійною психологічною службою це може бути окремий кабінет або кілька кабінетів психологів. У невеликій лікарні — визначене приміщення для конфіденційних консультацій, яким психолог користується за графіком. Можливий і спільний консультаційний простір для психолога, соціального працівника чи інших фахівців, якщо його використання організоване так, що під час консультації забезпечується приватність.
Ключовим критерієм тоді стає не те, чи закріплена конкретна кімната за конкретним психологом, а те, чи має психолог гарантований доступ до придатного простору тоді, коли потрібно працювати з пацієнтом.
Такий підхід дозволяє врахувати реальні можливості лікарень і водночас не відмовлятися від базових вимог до якості допомоги.
Що показує практика
Для проєкту міжнародної неурядової гуманітарної організації IsraAID «Психолог. Лікар. Пацієнт» питання умов роботи психологів у лікарнях не нове. У попередні роки ми досліджували ці умови, визначали основні виклики та зверталися з ними до профільних департаментів. Цього року одним із напрямів роботи стало облаштування кабінетів психологів у лікарнях.
Практичний досвід показав важливу річ. У частині закладів, з якими розпочиналася співпраця, окремого кабінету психолога не було. Однак коли з’являлася конкретна можливість облаштувати такий простір, лікарня знаходила приміщення, яке могла для цього виділити. Цей досвід не варто інтерпретувати як доказ того, що кожна лікарня має вільні приміщення. Частина закладів справді працює в умовах значного дефіциту простору. Проте він показує, що рішення залежить не лише від квадратних метрів. Має значення, чи усвідомлена потреба, чи включена вона до управлінських пріоритетів і чи зрозуміло адміністрації, для чого саме цей простір потрібен.
Тут виникає і питання фінансування. Навіть якщо лікарня готова виділити приміщення, його може бути потрібно відремонтувати, облаштувати, забезпечити меблями, закритим зберіганням, достатньою акустичною приватністю та доступністю. Для закладу, який одночасно вирішує десятки інших інфраструктурних завдань, джерело таких коштів не завжди очевидне. Тому системне рішення навряд чи може складатися лише з вимоги «виділити психологу кабінет».
Які варіанти можливі
Доцільніше говорити про мінімальні умови для психологічного консультування і залишати закладам можливість забезпечувати їх відповідно до власної структури.
Одним рішенням буде постійний кабінет психолога. Іншим — окрема консультаційна кімната, доступна психологу за визначеним графіком. Для великих закладів можливе створення кількох приміщень для психологічної та психосоціальної роботи. У частині лікарень можна адаптувати вже наявний простір, змінивши його функцію або порядок використання.
Окремим форматом залишається робота психолога безпосередньо у відділенні або біля ліжка пацієнта, коли цього потребує його стан. У цьому випадку завдання закладу полягає не в тому, щоб формально перенести консультацію до кабінету, а в тому, щоб наскільки можливо створити умови для приватності там, де перебуває людина.
Незалежно від моделі мають залишатися незмінними кілька принципів: можливість проводити консультацію без сторонніх, коли це можливо; достатня акустична приватність у спеціально визначених консультаційних приміщеннях; мінімізація переривань; доступність для маломобільних пацієнтів; можливість запросити близьку людину та належне зберігання конфіденційної інформації.
Частина цих умов потребує фінансування, частина — насамперед організаційного рішення.
Роль психолога і роль закладу
Психолог не може самостійно вирішити питання приміщень або бюджету лікарні, але саме він часто першим бачить наслідки невідповідних умов. Тому важливо, щоб проблема була сформульована не лише як «у мене немає кабінету». Для управлінського рішення значно інформативніше описати, що відбувається на практиці: консультації доводиться проводити в палаті навіть тоді, коли стан пацієнта дозволяє перейти до окремого приміщення; у спільному кабінеті неможливо залишитися з людиною наодинці; розмову чути за дверима; приміщення неможливо використовувати в потрібний час; до нього регулярно заходять сторонні.
Це дозволяє адміністрації оцінювати не побажання конкретного працівника, а умови, необхідні для організації психологічної допомоги, і шукати рішення відповідно до можливостей закладу.
Водночас остаточне забезпечення належних умов не може бути відповідальністю самого психолога. Це питання організації роботи закладу.
Чи потрібне окреме регулювання?
Це, ймовірно, наступне питання, яке варто обговорювати професійно. Один підхід — детально визначити вимоги до кабінету психолога. Його перевага — зрозумілий стандарт. Недолік — жорсткі вимоги до площі, оснащення чи планування можуть виявитися складними для частини лікарень і не завжди відповідати реальним моделям роботи. Інший підхід — нормативно визначити функціональний мінімум для простору психологічного консультування, не прив’язуючи його виключно до персонального кабінету. Наприклад, вимоги до приватності, акустичної конфіденційності, доступності, можливості обмежити доступ сторонніх та безпечного зберігання інформації.
При цьому окремо варто враховувати психологічну допомогу пацієнтам, які через стан здоров’я не можуть залишити палату. Для такого формату неможливо механічно застосувати всі вимоги до консультаційного кабінету, але можуть бути визначені принципи максимально можливого забезпечення приватності.
Детальні рекомендації щодо меблів, освітлення, кольорів та організації простору можуть існувати окремо як практичний орієнтир.
Такий підхід дозволив би поєднати дві потреби: встановити мінімальний рівень умов для пацієнта і залишити лікарням можливість обирати спосіб, яким вони його забезпечать.
Питання врешті не в тому, чи на дверях написано «Кабінет психолога». Питання в тому, чи має пацієнт можливість поговорити з психологом у найбільш приватних і конфіденційних умовах, які дозволяють його стан та умови лікарні.
Читайте такожПсихолог у лікарні: чому це не «додаткова опція», а частина лікування