Людина звертається через панічні атаки, безсоння, постійну дратівливість або відчуття, що ні на що більше немає сил. Я питаю, як вона почувається останнім часом. «Та нормально. Тримаюся». Потім з’ясовується, що вже кілька місяців вона майже не спить, зривається на близьких через дрібниці, не може зосередитися на роботі, а одного вихідного недостатньо, щоб хоч трохи відновитися. І майже завжди звучить одна фраза: «Я не маю права скаржитися. Іншим набагато гірше». Саме тут слово «триматися» іноді перестає допомагати.
Коли позитив стає обов’язком
Сам по собі оптимізм не є проблемою. Він допомагає жити, планувати, підтримувати інших і не втрачати відчуття майбутнього навіть під час війни. Складно стає тоді, коли позитив перетворюється на вимогу. Коли сум треба швидко «переключити». Коли страх вважають ознакою слабкості. Коли втому пропонують лікувати черговою порцією мотивації. Коли на розповідь про втрату відповідають: «Зате тепер у тебе є шанс почати все спочатку».
У такій ситуації людина отримує подвійне навантаження. Спочатку доводиться переживати те, що сталося. Потім — приховувати власну реакцію на це.
Особливо добре це видно у людей, які звикли бути сильними. Вони роками працюють на межі можливостей, підтримують інших, вирішують проблеми, беруть відповідальність. А потім раптом виявляється, що сил не залишилося навіть на звичайні речі.І тоді з’являється злість на себе. «Та що ж зі мною не так?! Я ж завжди справлялася».
Емоції не мають бути зручними
Страх під час війни сам по собі не є патологією. Як і злість після несправедливості чи смуток після втрати. Не кожне важке переживання потрібно негайно перетворювати на урок або досвід, який зробить нас сильнішими. Іноді людині просто погано. Без прихованого сенсу. Без позитивного боку. Без необхідності негайно щось із цього винести.
Коли людина постійно контролює, що можна показати, а що ні, стежить за тоном голосу, усміхається, коли хочеться плакати, і відповідає «все нормально», коли нормально зовсім не все, значна частина її сил іде не на життя, а на підтримання цієї конструкції.
Іноді наслідком стає емоційне оніміння. Начебто нічого особливо не болить, але й радості майже немає. Не хочеться зустрічатися з друзями, дивитися фільми, будувати плани. Те, що колись приносило задоволення, більше не зачіпає.
В інших випадках напруга проривається через дратівливість. Людина різко реагує на дрібниці, зривається на близьких, довго не може заснути або живе з постійним внутрішнім напруженням.
Водночас було б помилкою пояснювати будь-який головний біль, безсоння чи втому лише психологічними причинами. У таких симптомів може бути багато джерел. Психологічний стан здатний впливати на них, посилювати їх, але не пояснює все.
«Іншим гірше» не скасовує вашого стану
Одна з найпоширеніших фраз, яку я чую від людей: «Мені незручно скаржитися». У когось загинув близький. Хтось втратив дім. Хтось на фронті. Хтось живе під постійними обстрілами. І людина, яка вже кілька місяців не може нормально спати та відчуває, що більше не справляється зі звичним навантаженням, починає переконувати себе, що її проблеми недостатньо серйозні.
Але біль не працює як рейтинг. Те, що комусь зараз важче, не робить вашу втому менш реальною. Це не означає, що будь-який дискомфорт потребує психологічної допомоги. Іноді людині справді потрібно виспатися, побути в тиші, зменшити навантаження або просто перестати вимагати від себе неможливого. А іноді за словами «я просто втомилася» вже стоїть стан, із яким самостійно впоратися дедалі важче.
Читайте такожХронічне емоційне виснаження: як відрізнити втому від депресії та повернутись до нормальної роботи
Що робити замість чергового «тримайся»
Почати можна з дуже простого запитання: «Як я насправді?». Не як має бути. Не як у людей, яким зараз ще важче. Не «чи достатньо в мене підстав так почуватися». А що зі мною відбувається зараз? Я злюся? Боюся? Виснажена? Чи просто давно не пам’ятаю, коли востаннє почувалася спокійно? Іноді вже сама можливість чесно відповісти на ці запитання трохи змінює стан.
Багатьом людям сьогодні бракує навіть не підтримки, а місця, де не потрібно демонструвати стійкість. Людини, поруч із якою не треба пояснювати свої переживання, виправдовувати свою втому або вдавати, що все гаразд. Війна справді вимагає від нас витривалості. Але витривалість мало схожа на нескінченний біг без зупинок. Вона скоріше починається з моментів, коли ми нарешті чесно визнаємо власну втому. У цьому немає поразки чи відмови йти далі. Просто без тверезого розуміння, де ти зараз і на скільки вистачить сил, продовжувати цей шлях стає занадто небезпечно.