Для батьків це теж непростий досвід. Вони намагаються втримати звичний ритм життя: працювати, дбати про побут, організовувати навчання, думати про безпеку. На відверті розмови з дітьми часто не залишається сил. А іноді не вистачає слів.
Коли дорослий сам постійно перебуває в напрузі, навіть звичайне дитяче запитання може сприйматися як ще одна вимога, на яку потрібно знайти сили і правильну відповідь.
У психологічній практиці батьки часто говорять, що уникають розмов про майбутнє, бо не хочуть обманювати дітей. Що відповісти на запитання, коли закінчиться війна? Як пояснити, чому знову довелося спускатися в укриття, чому тато не повернувся з фронту, чому друзі виїхали і невідомо, коли побачаться знову?
Іноді дорослі обмежуються звичним «не хвилюйся, усе буде добре» або переводять розмову на іншу тему. Але дитина бачить і чує значно більше, ніж їй розповідають. Вона помічає напруження в голосі, втому, роздратування, стежить за реакціями батьків на новини. Коли слова дорослого не збігаються з тим, що дитина спостерігає, їй складно зрозуміти, чому довіряти.
У різних вікових групах ця невизначеність проявляється по-різному. Молодші діти часто реагують не прямими розмовами, а поведінкою: ставлять одні й ті самі запитання по колу, гірше засинають, бояться навіть ненадовго відпустити батьків із поля зору. Їм потрібні не складні політичні пояснення, а зрозумілі слова, передбачуваний розпорядок дня і відчуття, що дорослі дбають про безпеку.
У підлітковому віці розмови стають складнішими. Підлітки проходять через власні вікові завдання: шукають себе, будують перші серйозні стосунки, складають іспити, обирають майбутню професію. Війна змінює умови, у яких підлітки дорослішають і планують своє майбутнє. Навіщо вступати до університету, якщо невідомо, де житимеш за рік? Чи варто планувати стосунки, якщо люди можуть знову опинитися в різних країнах?
На консультаціях батьки часто описують схожу картину: підліток не сперечається, на всі запитання відповідає «усе нормально», але поступово з розмов зникають будь-які згадки про плани, мрії чи наступний рік. Іноді за цим стоїть втома від невизначеності, іноді страх знову втратити те, на що встиг сподіватися. Але це не готове пояснення на всі випадки, а радше привід уважніше поставитися до того, що переживає підліток.
Іноді дорослому варто самому почати таку розмову. Не обов’язково ставити багато запитань. Можна просто поцікавитися, що зараз найбільше турбує підлітка, про що він думає, чого боїться. І бути готовим вислухати відповідь, навіть якщо вона виявиться незручною для дорослого.
Дорослі іноді намагаються підбадьорити через порівняння. Мовляв, є люди, які втратили дім, близьких, здоров’я, а ти засмучуєшся через оцінку або сварку з другом. Такі слова можуть здаватися спробою повернути підлітка до реальності. Але для нього це часто означає, що власні переживання не заслуговують на увагу.
Дитинство і підлітковий вік не можна відкласти до завершення війни. Діти продовжують дорослішати, закохуватися, сваритися, обирати майбутнє. І їм потрібен простір для цього життя, навіть коли дорослі не можуть сказати, яким буде наступний рік. Якщо дитина не може говорити про свої звичайні проблеми вдома, вона поступово перестає ділитися з батьками й іншими важливими для неї речами.
Тут важливо не переплутати батьківську чесність із перекладанням відповідальності. Дитині можна сказати, що ви втомилися, що вам теж буває страшно, що ви не знаєте, коли закінчиться війна. Дитина може щиро співчувати батькам, але вона не повинна почуватися відповідальною за те, щоб дорослі впоралися зі своїми переживаннями. Саме тому батькам важливо мати власні джерела підтримки і можливість говорити про свої почуття з іншими дорослими.
Заборона на новини і розмови про війну також не вирішує проблеми. Діти мають доступ до інформації, але далеко не завжди можуть правильно її оцінити. Випадково побачене відео, почуті від однолітків подробиці, повідомлення в соціальних мережах можуть викликати страх, який дитина не вміє пояснити. Тому важливо не залишати її саму з побаченим і почутим, а запитати, що саме вона знає і що її налякало, не намагаючись одразу все пояснювати чи читати лекції.
Батькам не потрібно знати дату завершення війни чи мати готове пояснення для кожної події. Іноді можна прямо сказати: «Я не знаю, скільки ще це триватиме. Мені теж буває страшно і важко. Але я поруч. Ми дбатимемо про нашу безпеку і будемо вирішувати те, що залежить від нас сьогодні».
Дитині не потрібна впевненість дорослих у майбутньому, якої вони самі не мають. Їй потрібна можливість говорити про своє життя, страхи і плани, не відчуваючи, що її запитання недоречні, а переживання незначні порівняно з війною.
Читайте такожБатьківська стійкість. Чому турбота про себе – це турбота про дітей








