Здебільшого, коли українці кажуть про необхідність стати Ізраїлем, мова про міфологію, а не про реальність. Моссад. Тотальна помста. «Не кидати своїх». Успішна міфологія, яку Ізраїль створив сам.
Натомість наша розвідка вже точно не гірша за Моссад, виробництво зброї за технологічністю наздоганяє, а реабілітація військових і протезування місцями обходять ізраїльські.
То чи є чого вчитись? Після тижня робочої поїздки Ізраїлем можу однозначно сказати: так. Але не зовсім того, про що зазвичай говорять.
Що саме варто перейняти в країни, яка десятиліттями живе в стані екзистенційної загрози від сусідів?
По-перше, єдність. Та сама, про яку в нас так багато говорять. Це перше, що впадає в очі після численних розмов з ізраїльтянами про минуле, теперішнє й майбутнє. Ставлення до уряду та внутрішньої політики може бути неоднозначним, іноді діаметрально протилежним. Але щодо національної безпеки й необхідності захищати країну двох думок немає.
Тут розумієш, чому тисячі ізраїльтян повернулись на війну по першому зверненню держави. Не без впливу загальної військової служби, але.
Тут не почуєш, що все не так однозначно. Що спочатку «він», а потім уже я.
Якщо ви думаєте, що внутрішнього дискурсу щодо служби немає, це теж помилка. Він є, особливо щодо квот для релігійної громади. Але це ніяк не впливає на те, що суспільство приймає необхідність захищатись тут і зараз.
По-друге, діаспора. «Свій до свого» для ізраїльтян не пусте гасло. Це, мабуть, країна найбільших приватних гуманітарних інвестицій. Кількість приватних центрів розвитку, реабілітації та медицини вражає. Діаспора відіграє в житті Ізраїля величезну роль.
Українська громада за кордоном сьогодні налічує мільйони. Тож нам варто перейняти досвід ізраїльтян: як зробити так, щоб наступні покоління українських емігрантів вважали себе українцями й не втратили ідентичність. Бо думка, що така єдність виникла в Ізраїлі сама собою, хибна. Це результат роботи цілих організацій, яка почалась у XIX столітті і не завершилась досі.
По-третє, держава і суспільство. Соціальний договір і співіснування. Ми уважно придивлялись до ізраїльських стартапів і хайтеку. Участь держави тут скрізь. Рівноправна, але не диктаторська. І це не про корупцію чи політичні бонуси, а про стратегічне бачення успіху держави загалом.
Фрагментарні кейси в Україні порівняно з цим досвідом – крапля в морі. Тут немає суперечки чи протистояння. Бюрократія сповільнює розвиток, але не блокує його. А від приватного сектору ми не почули жодного заперечення проти участі держави.
І нарешті, впевненість. Без огляду на політику друзів, партнерів і ворогів. У музеї Голокосту є стенд про Святий престол та його, м'яко кажучи, неоднозначну роль у Другій світовій. Якось новий музей відвідав Папа, і Ватикан обережно попросив прикрити цей стенд. Бо незручно.
Ніхто його не прикривав. Навпаки. Підкреслили й посилили.
В нашій історії теж повно моментів, які не подобаються сусідам. Нам варто навчитись бути достатньо сильними, щоб не підкорятись «незручностям» у базових переконаннях.
Читайте такожУкраїна та Ізраїль – разом у боротьбі проти глобального зла