«Сміємося з братом: то кого обираємо в предки, кельтів чи скіфів?»
Що для вас пам'ять? У чому вона?
Пам’ять, як на мене, буває індивідуальною та родовою. Перша перетікає в другу, коли ми починаємо усвідомлювати себе членами спільноти. І тоді наш власний досвід актуалізує окремі моменти під час спільних випробувань. Наприклад, нині, в час тривалої російсько-української війни, я починаю згадувати всі фрази, ситуації, випадки, пов’язані з підступністю росіян, їхнім хижацьким характером. Словом, те, що довідалася з історії, почула від родичів, знайомих, незнайомих і що зазнала на власній шкурі. Отже, пам’ять – це історія твоєї рідної землі і те, як вона відлунює на долі твоїх рідних, твоїй власній.
Нині мені є особливо актуальними спогади батька про пережиту Другу Світову війну. Він дивом не потрапив на війну СРСР з Фінляндією, але опинився у Німеччині як остарбайтер. І коли перечитую його рядки про лихоліття під час сирен тривоги – це створює дивовижно трагічний акцент.
Яким був ваш батько?
Жорстким. Авторитарним. Інакшим бути і не міг, бо мусив або зламатися та загинути, або стати залізним. Обрав останнє… Щоправда, деколи і він почувався слабким. Мені було чотирнадцять, коли батько за одне літо власними руками звів новий цегляний будинок. А стару дідівську хату, де, окрім електрики, не було жодних вигід, хтось мусів розваляти, щоб на її місці виросло нове житло. Батько не зміг підняти на хату руку, просто не зміг. Запросив колег та родичів на толоку, а сам на той час підгадав собі відрядження. У спогадах він описує, який мав жахливий настрій, коли побачив замість хати купу глини і зламані дошки.
Суворому батьку досить часто опонує лагідна мати. У вас було так само?
Ніхто з наших батьків з нами, дітьми, не панькався. Життя в обох було тяжке. Мама, як і тато, була вчителем. Обидвоє викладали у сільській школі англійську, а батько ще й – обробку металу. Він мав фах слюсара-інструментальника, був на всі руки майстром. Зарплати мали копійчані, дістати найнеобхідніше – проблема. Батько мало не пішов під суд за куплений «з рук» шифер. А будуватися треба, бо у старій хаті, крім нього – дружина, син і донька. Він сам клав дикту (тобто фанеру) на глиняну долівку. А мама працювала і займалась господаркою, піднімалася щодня о п’ятій ранку і розпалювала вихололу за ніч грубу та плиту. Згадую це і думаю, а що там мама готувала, на тій плиті? Тільки варену картоплю мало не тричі на день і пам’ятаю.
Тільки раз на тиждень у нас із братом бувало свято. Це коли по неділях мама йшла на базар, купувала там м'ясо, і наша традиційна картопля ставала печенею. Ми, малі, аж умлівали від божественного запаху смаженини і ледь не помирали з нетерплячки, поки мама куховарила. При цьому дурно хліб ми не їли – у кожного була своя робота, відповідно до віку. Мені, старшій, доручили свиню – я мала рвати їй лободу та щирицю. Благодать наставала ввечері, коли всі справи були пороблені й можна було залізти на піч та читати при світлі гасової лампи. Брат теж читав – до цього нас батьки заохочували.
До якого коліна ви дослідили свій родовід? Звідки черпали інформацію?
Особисто я не досліджувала своє родинне дерево: це зробив мій батько, працюючи в різних архівах, йому допомагав його товариш, земляк, також «самодіяльний» історик. До слова, моєму батькові замовили написати історію нашого рідного селища Гребінки на Київщині для багатотомника «Історія міст і сіл УРСР». Він це зробив, але зрештою статтю страшенно обрізали, залишивши передусім місця про «досягнення» радянської влади і взагалі зняли його прізвище як автора. Маю кілька аркушів виписок із церковних книг зокрема, де згадують прізвище «Таран» у нашому столичному регіоні, починаючи з середини ХІХ століття. Деякі уривки тих виписок батько цитує у рукописній книжці «Листи з минулого».
До слова, мені моє прізвище видається не цілком звичним, хоча воно нараховує понад 18 тисяч носіїв.
Так, досить розповсюджене. І етимологія прозора: «таран» – стінобитне знаряддя.
Але в українську мову воно потрапило з польської. В польську – з німецької, а в німецьку – з італійської. І скрізь означало те, про що ви кажете – знаряддя для пробивання стін або для того, щоб атакувати ворожі кораблі. Але річ у тім, що більшу частину Європи – від заходу й до півдня, тобто від Німеччини до Італії – колись населяли кельти, або галли, як їх називали римляни.
А у кельтській міфології Тараніс – це бог грому, блискавок і небесного вогню. Перекладається як «громовержець» і ототожнюється з Юпітером, а у слов’янській міфології – з Перуном.
Мамине ж прізвище – Шадура – утворене нібито від мусульманського «шадур» («садур»), яке означає перший, голова, керівник. А, може, Шадура – видозмінене від Шудря-Шудра, що санскритською означає слуга, цілком протилежний статус? Сміємося з братом: то кого ми собі обираємо в прапредки: кельтів чи скіфів? А, може, чорних клобуків, тобто тюркомовних кочівників, які осіли на Русі у ХІ столітті?
Я би «голосувала» за скіфів – надто вже не слов’янська у вас зовнішність…
Знаєте, коли я роздивлялася під цим кутом зору фото моїх батьків, виявила: обидвоє вилицюваті, хоча, на перший погляд, достеменно не схожі одне на одного. Згадала фото діда, маминого батька (пропав безвісти на Другій світовій), його портрет – лице чоловіка зі строгим поглядом і високими вилицями. Змалку запам’ятався мені саме цим портретом на покутті – між крейдою побілених стін у простій рамці. Іноді раптовим поглядом зиркну на себе в дзеркалі – а це погляд… діда! Його риси передалися мені через маму…
Я завжди вважала, що схожа на маму. Та на окремих фотографіях – схоплена під певним кутом, при певному освітленні, – я дуже подібна на батька. Мене завжди дивувала ця гра генетики, і не лише на моєму прикладі. Додам, що батьки – автохтони, родовід кожного з них пов’язаний із селами на Пороссі, під Білою Церквою, тобто якраз там, де селилися чорні клобуки. Ось і фантазуй на тему генів, походження…
В уже зрілому віці піймала себе на тому, що в людському тлумі десь на велелюдді чи в театрі, перебігаючи поглядом по рядах, нібито шукаю когось. Знайомих? Напевне. Та не просто знайомих. І коли це усвідомила – дивувалася з себе самої. Я цілком інтуїтивно шукаю свою… «расу»! Шукаю вилицюватих, круглолицих, зі «східним» розрізом очей. І вдавалася до цього дуже давно й абсолютно неусвідомлено. Не вірю в так званий поклик крові, але все-таки – шукала риси своїх прапредків?..
«Баба Ярина привезла придане на возі»
Якби ваші предки спитали вас: а де матеріальна пам’ять про наш рід? Де скрині з посагом ваших бабусь та прабабусь, їхні коралі та вишиті сорочки? Що б ви їм на це відповіли?
Матеріальної пам’яті, конкретних артефактів про наш рід залишилося мізер. Манюсіньке паспортне фото моєї бабусі (по батькові) Ярини та її акварельний портрет роботи мого батька. А також ще кілька його полотен олією (він непогано малював у молодості). Чарочка діда Івана і стілець, виготовлений його руками, відреставрований братом. Жодних ікон, вишитих або тканих рушників і сорочок, золота-срібла, коралів-дукачів… Знаю, що за тією-таки бабусею був добрий посаг, не одна скриня – а де все добро? Певне, виміняли, що можна було, на харчі, в часи голодоморів, «дякуючи» все тій же Росії…
Додам, що ми з братом уже десять років поспіль доводимо до ладу батьківський дім. Маємо його добряче, сказати б, апгрейдити. Як я вже казала, життя змусило батька одного літа зруйнувати дідівську хату під солом’яною стріхою і на тому місці змурувати цегляний будинок. З будівництвом поспішали: треба було встигнути до морозів. Цегла була поганенька, майстри – не кращими, але дім таки збудували. А тепер настигла його старість, втома матеріалу…
Ми рятували будинок як могли. Нині брат вирішив поєднати красиве й корисне у свій спосіб: з історичних для нашої родини артефактів виготовив кілька світильників. Це й старий телефонний апарат, який став нічником, і металева тарілка, що прикривала лампу-ліхтар на вуличному стовпі років сорок тому, а нині слугує світильником при східцях на другий поверх, і трансформовані деталі з фотозбільшувача, які перетворилися на довгоногий торшер. Словом, багато всякого начебто непотребу стали арт-об’єктами.
Ви згадали про діда Івана і про бабусю, що мала повні скрині посагу. Звідки знаєте про них?
Про своїх предків маю уявлення зі спогадів батька, які він написав 1987 року. Оформив як рукописну книжку в двох примірниках: для мене та брата Володимира. Саме тому більше знаю про батькову рідню, ніж мамину.
Знаю, що дід Іван, «моцний» господар, як і більшість працьовитих українців, мав до жовтневого перевороту чимало землі. Родинний переказ такий: коли він надумав поселитися на місці, де згодом побудував хату, то староста не хотів наділяти йому землю, необхідну для його багатодітної сім’ї. Тоді дід домовився з писарем сільської управи, який сказав: староста такого-то дня має поїхати до Білої Церкви, а тим часом дід нехай найме копачів, які обкопають майбутній город ровом – скільки встигнуть до приїзду старости. Дід так і зробив. Копачі встигли викопати рів, охопивши півтора гектара землі.
А що староста на це?
Був змушений змиритися… Дідівська садиба була чималою, город обробляли всі члени сім’ї. Звісно, радянський режим обрізав земельну ділянку. А хата, побудована дідом, простояла тривалий час. Тобто я народилася під солом’яною стріхою і засинала в дитинстві на печі цієї хати... А сліди рову, який огороджував дідівську садибу, я ще застала в дитинстві. Ми з подружками любили там «кублитися», бо нам ввижалося: там чимало таємниць і скарбів… Ми їх створювали самі: нанизували ягоди бруслини, що нею поріс той рів, і мали таке «коралове» намисто. А ще збирали там пляшки, наприклад, з-під олії, які викидали сусіди як непотріб, відмочували їх у дощівці, відмивали і здавали по 12 копійок за штуку. Хотіли мати власний капітал!
Але діда Івана ви не застали?
Ні, я про нього тільки чула і зроду не бачила – не могла бачити, бо він помер під час війни: переховувався від гітлерівців у погребі. Там загострилася його астма – тому й помер невдовзі.
Зі слів батька уявляю портрет діда Івана: розкішні «козацькі» вуса, круглі смішні окуляри на переніссі (це вже у більш зрілому віці). Він свого часу не оженився, «як люди», а привів у батьківську хату покритку, Маню. Спершу він натякав про неї батьку-матері, а врешті прямо сказав: «Приведу Маню із Саливінок, я давно її люблю». На що мати плакала-ридала-кляла, а батько Максим глухо, суворо мовчав. Це ж треба – женитися на покритці, наче інших дівок до вибору немає!
Але дід таки привів до батьків Маню. А та – вродлива і свіжа, про таких кажуть: хоч із лиця пий. Мати Іванова, яка зранку була наче темна хмара, батько, який насупився, раптом обидва ніби засвітилися зсередини – всупереч самим собі. Так Маня була прийнята – хоч ніхто її тут не чекав, окрім діда Йвана, тоді ще парубка, що давно пригледів дівчину, та не встиг бути першим…
Та недовго Маня прожила в дідовій сім’ї: раптово померла, коли якось пішла на базар, де впала просто під ноги базарувальникам. Казали потім, що була сердешницею, слабкою на серце. І після себе залишила на Івана чужу дитину, панського роду, хоч і незаконнонароджену, Меланю. (До слова, наше селище належало магнатам Браницьким). Дід Іван ростив Меланю, а батьки все допікали: женись та женись.
І дід оженився?
Так! Яриною звалася та дівка, яка стала другою жінкою мого діда Івана. Зі звичайної селянської родини, мала за собою добре дівоче придане, яке за нею привезли на возі. Перше – дерев’яна мальована скриня на ніжках, яка відчинялася великим латунним ключем: на кожний його поворот лунала коротка мелодія, і так тричі. У тій скрині – добротні спідниці з цупкого англійського сукна зі щіточками, корсетки, ткані пояси, вишиті сорочки і вишивані наволочки з мереживом ручної роботи, рушники, та всякого іншого добра повнісінько, як-от дукачі, разки доброго намиста, баламути.
Мала ще свиту коричневу з домотканого вовняного сукна і розкішний білий кожух із широкими полами – щоб можна було загорнути дитину в мороз, несучи її на руках. А внизу, на подолі, розцвітали барвисті квіти із кольорової шкіри. Отакий посаг за собою принесла у дім свого чоловіка, мого діда Івана, Ярина. А жіночий посаг, за звичаєвим правом українців, залишався таки за жінкою… Але нічогісінько не дійшло до наших часів, як у воду кануло. Ніякого спадку, ніякого сліду…
Ви говорите як по-писаному. Це все зі споминів вашого батька?
Саме так. Батькові спогади – на 224 сторінках. І не просто спомини, а з кресленнями та зображеннями садиби. Для нас це справжня цінність – і матеріальна, й символічна. Хотілося б, щоб після нас наші найближчі також берегли ці рукописні книги, розуміючи їхню непересічну вартість як документ життя їхнього родича. Принаймні, намагаємося це повсякчас прищеплювати нашим дітям і внукам. Через такі напогляд прості речі, впевнена, передається багато чого: пам’ять роду, національна приналежність, відчуття відповідальності за свої вчинки, потреба рефлексувати. Словом, усе те, що намагаються стерти з нашого життя «мишебратья».
«В середині 1980-х роботу вчительки української мови та літератури в Києві було непросто знайти»
До речі, про них, про ворогів. Якщо умовну скриню вашої бабусі привласнили ті, хто прийшов на нашу землю «розкуркулювати», як гадаєте – ці речі знищені чи збережені? Можете уявити собі український рушник у московській квартирі більшовицьких нащадків?
Мені навіть думати про таке боляче. Можливо, щось вони присвоїли – за старою звичкою красти все українське. А щось, напевно, викинули чи знищили. А більш беручкі – ще й досі зберігають наше добре, з надією, можливо, продати на якомусь аукціоні…
Те, що кацапи могли б вкрасти у домі мого батька – якби прийшли його грабувати десятиліття тому – їх би навряд чи зацікавило. Бо хоча справжніх коралів від своїх бабусь я не дістала, згадую багато іншого. Пригадую рогачі, кочерги, гладущики, молотарку, величезні гребені для розчісування конопель, традиційно звані гребінками (звідси, напевно, й назва села, з якого я походжу – Гребінки!), а ще праник, мідний самовар…
Усе це добро якийсь час припадало пилом у коморі хати, яку ще побудував дід. Але з часом усе десь розвіялося. Хіба лишився мисник, який відреставрував брат – і тепер він прикрашає дім, у якому збирається наша родина. Власне, від батьків лишилися радянські меблі, гори чорно-білих фотографій, деякий посуд. Дуже шкода, що чимало сімейних реліквій – хай скромних – пропало невідь як. Думаю тепер: це тому, що нас не привчали цінувати речі, які належали твоїм пращурам?
Ви гадаєте, що матеріальні речі значення для вкорінення у національну ідентичність? Чи тут працюють інші фактори?
Думаю, все залежить від акцентів виховання в сім’ї. З одного боку, не варто надто тримати увагу на матеріальному, а з іншого – варто вирізняти справді цінне й важливе з-поміж другорядного й минущого.
Не можу сказати, що в нашій сім’ї нас із братом змалку спонукали до розвитку національної самосвідомості (як-от, приміром, виховують дітей у Польщі або Угорщині): часи були абсолютно несприятливі. Радянський режим, м’яко кажучи, такого не толерував. Тим паче, батько перебував як остарбайтер у німецькому полоні – а це означало, як мінімум, що відповідні органи тримали за ним око.
Пригадую, батько розповідав якось: не раз агітували його, доброго вчителя, вступити в партію (як відомо, в СРСР була одна-єдина партія – КПРС). Він усіляко відмовлявся, посилаючись зокрема і на своє вимушене перебування в Німеччині. На що «отвєтствєнниє товаріщі» з райкому зауважили: не хвилюйтеся, мовляв, бо ми про вас знаємо більше, аніж ви про самого себе.
Розповім вам про перший, можливо, епізод, коли спонтанно подала голос моя тожсамість. Уявіть – Москва, куди ми з мамою приїхали в гості до родички. Мені десять років. Їздимо територією ВДНГ (як же бути в Москві й не навідатися туди?) на екскурсійному автобусику. Почувши нашу з мамою розмову, чоловік поряд завважує: «О, хохлушки!» Я раптом уголос, досить гучно, відповідаю: «Не хохлушки, а українки!» Досі не знаю, де взялася відвага на цю репліку: була боязкою й закомплексованою дитиною.
В родині у вас всі розмовляли українською?
Звичайно! Причому – переважно літературною українською мовою. Але – ніде правди діти – у класі четвертому почала писати віршики. Дитячі, наївні… Так от, пописувала їх і російською зокрема! Але були вони зовсім немічні, неживі, бо цю мову чула лише з екрана телевізора та радіо – щоправда, надто часто: основна маса програм (90 %) була з Москви, і їх обов’язково транслювали по всьому СРСР.
Але вашою першою роботою було викладання української в школі. Складно було у ті часи навчати дітей мови, яку загалом влада не надто толерувала?
Ще б пак. Почнімо з того, що я закінчила університет із відзнакою, але за місцем праці довелося попобігати: в середині 1980-х роботу вчительки української мови та літератури в Києві було непросто знайти. Я опинилася в неблагополучній школі з російською мовою викладання, до мого предмета (мови титульної нації!) ставилися «на відчіпного». Це окрема сторінка мого життя, дуже драматична…
Почувалася я там абсолютно не на своєму місці: потрапила в справжнісіньку «банку з павуками» – зокрема, й через нездорове суперництво у колективі. Постійно відчувала якщо не презирство, то зневагу до предмета, який викладала, що перекинулося й на мене саму. Директорка школи не раз викликала мене і мало не з криком повчала: варто брати приклад зі старших вчительок української, які на перервах спілкуються з учнями російською. «Ведь школа-то у нас русская», – диктаторським тоном підкреслювала вона.
За нею стояла Система. А я не погоджувалася: мовляв, це нівелює всі мої зусилля як учительки саме української і цілком знецінює предмет. А ми ж усе-таки живемо в Україні. Провидіння таки вивело мене з цієї каторги. Вчителювати далі, звісно, не збиралася. Та навіть в українських школах учителям-україністам велося несолодко. Це для «росіян» ділили класи: на кожного вчителя – по пів класу. Тобто навантаження менше, а оплата фактично більша. За царизму таке ставлення винагороджували медалями та відзнаками – їх давали «за обрусєніє края».
«”Асвабадітєлі” систематично викорінювали людські горизонтальні зв’язки: працювали над роз’єднанням у суспільстві, ліквідацією почуттів солідарності, взаємопідтримки»
Знаю, що ви маєте друзів в країнах Балтії. А у них з нами спільна радянська окупація. Чи стоїть для них так само гостро проблема втрати родинних гнізд і всього, що їх наповнювало? І принагідно – ще одне запитання: нації, які не переживали депортації, голодомори, війни, банальні грабунки з боку «асвабадітєлєй» – чи є вони більш цілісними, більш згуртованими?
Почнімо з першого – з руйнації родинних гнізд інших народів. Скажу відразу: не можу узагальнювати, бо не вивчала цю проблему. Знаю від кількох колег із Литви та Естонії, де совєтская власть «ощасливила» громадян пізніше, ніж українців, що там більшість майна предків таки успадкували наступні покоління. Вочевидь, також і родинні цінності.
А щодо того, які нації є більш згуртованими, то тут не маю однозначної відповіді. Річ у тім, що «асвабадітєлі» досить систематично викорінювали нормальні людські горизонтальні зв’язки: послідовно працювали над роз’єднанням у суспільстві, ліквідацією почуттів солідарності, взаємопідтримки. Діяли через залякування, реальний терор, або, навпаки, стимулювали – за Шевченком – «кирпогнучкошиєнків», тобто потенційних запроданців. Когось підкуповували престижною роботою, когось – розкішною квартирою.
Але здорове начало все ж свого часу вибилося з-під репресивних заходів режиму. Так в Естонії спрацювало піднесення національної гідності через «пісенну революцію», Литва подала Україні приклад згуртування через живий ланцюг солідарності…
Я подумала от про що: українки навіть в тюрмах вишивали риб’ячою кісткою ікони – кольоровими нитками, які вдавалося добути з тюремної роби. Тобто певні коди ми здатні відтворювати, не дивлячись ні на що. Про це знали й тодішні енкаведисти, і їх нинішні нащадки. То чому ж зараз, нищачи, приміром, книжкові склади абощо, вони вважають, що завдають по нам результативного удару?
Росія робить усе, щоб України, навіть самої згадки про неї – не існувало. Стерти пам’ять, лишити руїни, знищити живих носіїв – нас із вами та ще мільйони українців… Росія без України – гола-боса, без історії, яку вона послідовно приписувала собі. Тому й біснується сатанинське поріддя. І ця війна Росії проти України – наше випробування на стійкість, гідність, життя «у народів вільнім колі».
Нині, рефлексуючи над тим, що я переживаю під час війни, переосмислюю декілька речей. А саме те, як я формувалась у радянські часи, і як – маючи слабкий та небойовий характер – зуміла уникнути радянського псевдоколективізму, а пізніше – з відновленням Незалежності України – стала активною громадянкою. Розмірковую і над тим, як формувала свою національну ідентичність – усупереч режиму, який придушував і карав за будь-яку спробу її плекання. Як розвинулася у творчу особистість та формувала смак у міру можливостей, звісно, – естетичний і літературний. Усе це надзвичайно цікаво і повчально – як мовиться, погляд на саму себе з вершини своїх літ.
Якби ви складали зараз свій заповіт, що б зазначили у ньому?
Заповіт? Навіть не знаю… Не хотілося б зобов’язувати рідних до виконання певних своїх бажань. Хіба що вже не раз заповідала рідним – спалити прах і підзахоронити його в ногах маминої могили. Аби менше клопотів було пізніше. Прах – він і є прах. А душа… Єдине, що заберу з собою на небо, якщо вірити в уявлення про посмертне життя людської субстанції, – спогади про мандри Україною і світом, і мою любов до того всього, що любилося.
Читайте такожПоетка Марина Пономаренко: «Античні персонажі переживають нову хвилю затребуваності. Бо час зараз такий — епічний, міфічний»