Сьогодні ми бачимо, як ця ідея відтворюється в Росії та отримує інше національне маркування у проєкті «”Пирог на четвертое” ко дню національного єдінства». Не растегай, кулєбяку чи щі обрали, а саме — пиріг! Нічого нового, здавалось би? Вони крали, крадуть і будуть красти наші традиції і символи! Але ж українська культура — це не безіменний ресурс, яким може користуватися будь-хто, переписуючи її походження, не вказуючи авторства.
Росіяни не просто вкрали нашу ідею, вони буквально скопіювали та переклали наші слогани, вислови та тези. Наш слоган «Пиріг один, начинки різні» буквально скопіювали на «Пирог один, страна разная».
Історія з крадіжкою ідеї «Пиріг незалежності» — це привід говорити про значно ширше явище, ніж копіювання формату одного культурного заходу. Йдеться про системне привласнення української традиції, спадщини, переосмислення її у власних інтересах і спробу стерти українське авторство.
За крадіжкою цієї ідеї стоїть російська «Мастерская нових медіа» з керівником Міхаілом Канавцевим. Вони і підняли цю ідею на державний рівень.
Росія привласнює українську традицію не лише тому, що вони їй подобаються. Культурне привласнення є одним зі способів заперечення окремішності української нації та її права на власну історію.
Це можна пояснити через кілька стратегічних причин.
1. Привласнення — спосіб заперечити українську ідентичність
Російська імперська традиція десятиліттями будувалася на тезі, що українці та росіяни — «один народ», а українська культура є лише регіональним різновидом російської. Тому привласнення українських традицій має ідеологічне значення: якщо українське можна оголосити російським, стає простіше заперечувати самостійність української історії та культури.
2. Створення ілюзії власної історичної спадщини
Культура дає нації історичну глибину, тяглість і відчуття приналежності. Привласнюючи чужі традиції, Росія намагається включити їх у власну історичну оповідь. Це стосується не лише кухні і обрядів, а й історичних постатей, літератури та мистецтва, музики.
3. Позбавлення українців права бути авторами власної культури
Особливо небезпечна не просто копія, а підміна авторства. Спочатку береться українська традиція, потім вона отримує іншу назву, інше пояснення, іншу символіку. Зрештою, світ може побачити її вже як частину російської культури. Це механізм культурного витіснення: не обов'язково знищувати традицію, якщо можна стерти пам'ять про того, хто її створив і зберіг.
4. Запозичення сенсів — це запозичення символічного капіталу
Українська культура сьогодні має особливу силу, тому що за нею стоять:
-
боротьба за свободу;
-
гідність і незалежність;
-
стійкість суспільства;
-
самоорганізація громад;
-
зв'язок поколінь;
-
збереження ідентичності під час війни.
Копіюючи українські культурні формати, Росія може намагатися запозичити не тільки зовнішню форму, а й емоційну силу цих символів. Відправляючи російськи пироги на так звану “СВО”, вони тим самим знецінюють наші проекти пирогів для захисників і захисниць України в Силах оборони.
5. Когнітивна війна
Війна ведеться не тільки за територію. Вона ведеться за пам'ять, мову, символи, історію та право називати речі своїми іменами. Парламентська асамблея Ради Європи у доповіді 2024 року окремо визначила системну русифікацію, стирання культурної ідентичності та привласнення історичної спадщини як складові політики Росії на окупованих територіях. Зазначимо, що російський проєкт вже виведено на державний рівень, поширено по всіх федераціях і округах. Коли Росія привласнює українські традиції, вона продовжує боротьбу за українську ідентичність іншими засобами.
6. Копіювання — це спроба отримати результат без створення власного культурного змісту
Культурна традиція не виникає від оголошення конкурсу чи проведення одноразової акції. Вона народжується з досвіду людей, родинної пам'яті, регіональних особливостей, спільних переживань і суспільних цінностей.
Можна скопіювати назву, формат, механіку конкурсу або комунікаційну концепцію. Але неможливо автоматично скопіювати історичний досвід і справжній суспільний сенс, який стоїть за ними.
Що ми маємо протиставити культурному привласненню?
-
Документувати авторство. Фіксувати дати створення проєктів, концепції, назви, торговельні марки, публікації та історію реалізації.
-
Популяризувати українське походження. Не просто презентувати страву чи традицію, а розповідати її історію, регіональне походження та культурний контекст.
-
Створювати міжнародну присутність. Виводити українські гастрономічні традиції на міжнародні майданчики, фестивалі, у медіа та культурні інституції.
-
Об'єднувати спільноти. Залучати родини, громади, молодь, дослідників, шеф-кухарів і культурних діячів до збереження спадщини.
-
Не віддавати право на інтерпретацію. Українці мають самі розповідати світові, що означають їхні традиції, звідки вони походять і чому важливі.
Ми не просто печемо пироги у спільнотах та родинах у проєкті «Пиріг незалежності», ми створюємо традицію, яка об'єднує людей навколо незалежності, родинної пам'яті та української культурної спадщини. Наше завдання: не дозволити стерти українське авторство та походження наших традицій.
Таким людським традиціям дуже потрібна державна підтримка. Навіть не фінансова, а інституційна. Бо поки наші чиновники думають, росіяни роблять.
Українська незалежність починається не лише з державного кордону. Вона починається з права народу називати свою історію, культуру і традиції своїми. І пекти свої пироги! Українські!
