Як і коли виник Sirenos та яке його місце на литовській сцені перформативних мистецтв?
У 1991 році Литва відновила незалежність. Це також був рік, коли для культури відкрилися кордони: дехто з наших найвидатніших театральних митців, як-от Еймунтас Някрошюс і Оскарас Коршуновас, почали активно гастролювати світовими сценами.
Під час гастролей у Чикаго виникла ідея започаткувати в Литві міжнародний театральний фестиваль, і 1993 року вона втілилася: народився фестиваль LIFE, який приніс на наші майданчики й вулиці подих свіжого повітря: інакший театр, танець, цирк. Фестиваль був величезним феноменом, наслідки якого відчутні для нашого середовища досі. Він тривав до 2000 року, коли закрився через брак коштів.
Чотири роки в нас не було жодного театрального фестивалю, аж поки 2004 року не з'явився Sirenos. Це була спільна ініціатива, започаткована Театром Оскараса Коршуноваса (OKT) під керівництвом Елони Байорінене (Elona Bajoriniene), першої художньої керівниці. Він стартував як фестиваль із двома програмними напрямами: представляв не лише міжнародні роботи, а й литовських митців для міжнародних кураторів.
Я долучилася до фестивалю 2012 року й працювала позаштатною членкинею команди до 2019-го, коли мене призначили художньою керівницею. З 2004 по 2019 рік фестиваль під керівництвом Елони Байорінене та Аудри Жукайтіте залучив широке коло найвпливовіших європейських митців і труп, зокрема Тадаші Судзукі, Ромео Кастелуччі, Кристіана Лупу та багатьох інших.
Я прийшла в момент великої зміни поколінь: нове покоління театральних творців, народжених здебільшого в перші роки незалежності, приходило зі своїми ідеями, цінностями та сценічною мовою. До того ж фестиваль переживав складний період із фінансуванням, і залучати масштабні постановки ставало дедалі важче. Тож для мене було очевидно, що нам потрібна нова система курування шоукейсів, відбору та представлення молодого покоління митців і різних дисциплін, а не лише драматичного театру.
У міжнародному програмуванні я прагнула представляти більше жінок, митців на початку кар’єрного шляху і маловідомі голоси з-за меж Європи, водночас зберігаючи традицію показувати найважливіші європейські роботи. Ось такий шлях я обрала для SIRENOS.
Чим SIRENOS відрізняється від інших фестивалів у Литві й за кордоном і чим на них схожий?
Працювати як фестиваль у маленькій країні на краю Європи непросто. У нас невелика аудиторія, але віддана. Проте від нас, як від головного фестивалю країни, очікують, що ми задовольнимо всі запити, навіть якщо фінансово ми можемо показати лише 3–5 міжнародних постановок на рік.
SIRENOS відрізняється тим, що завжди робив дуже сильний акцент на литовських роботах, і ми представляємо їх щороку: це шанс не лише для міжнародної аудиторії, а й для місцевої побачити роботи з інших міст. У нас також є міжнародне журі, яке присуджує три премії найзначущим роботам сезону.
У міжнародній програмі ми зазвичай показуємо роботи, які сильно відрізняються від литовського театру: змістом, позицією або формою. Наприклад, ми представляли роботи, які не можна віднести ані до театру, ані до танцю чи цирку, як-от «Uncanny Valley» і «Remote Vilnius» від Rimini Protokoll, «Dry Season» Фії Менар, «MAMI» Маріо Бануші.
Ми бачили, як ці роботи надихали покоління молодих митців на пошук нових типів висловлення. Ми також організовуємо багато воркшопів, мистецьких зустрічей, дискусій, форумів тощо, щоб сприяти розвитку локальної екосистеми.
Які були ваші стратегія та пріоритети як художньої керівниці й продюсерки щодо зміцнення міжнародної присутності литовських перформативних мистецтв?
Я зосередилась на створенні дуже сильного литовського шоукейсу: незалежні куратори (щороку ми призначаємо нових), міжнародне журі (вони дивляться й оцінюють роботи, готують висловлювання про наш театр, а іноді стають амбасадорами нашої маленької країни), низка показів і пітчів, що формують панораму литовської сцени. Дуже важливо було враховувати репрезентацію жінок і квір-митців/(-сткинь), а також навчати місцевих митців практичних аспектів легких гастролей за кордоном.
З боку виглядає так, що литовський та український сектори перформативних мистецтв стикаються з подібними викликами й мають схожу інфраструктуру. Як Литва визначала свій мистецький голос після радянської окупації? Які основні тренди в секторі сьогодні?
Я би сказала, що в перше десятиліття незалежності литовський театр славився режисерами, які послуговувалися метафоричною мовою й уміли актуалізувати класичну літературу крізь абсолютно інакшу, візуальну, вкорінену в місцевому контексті оптику.
Проте нині, на мою думку, ми найбільш відомі експериментальним театром, що перетинає межі форм (як-от опера «Sun and Sea» (2019) композиторки Ліни Лапелітє, з лібрето Вайви Грайнітє та в режисурі Рузіле Барждюкайтє, яка здобула «Золотого лева» на Венеційській бієнале), а також нашими молодими мисткинями.
Найцікавіші імена зараз: Каміле Гудмонайте (її робота «Feast» за участі акторів з інвалідністю здобула премію журі Sirenos і активно гастролює Європою), Лаура Куткайте (вистави «Silence of Sirens» і «Tremolo», присвячені правам жінок і фемінізму), Ліна Лапелітє (композиторка й перформерка, яка створює роботи не лише для великих галерей на кшталт Tate, а й для театрів) та Аґнєте Лісічкінайте (хореографка, що занурюється в культуру протесту: її робота «Clap and Slap», створена разом з Ігорем Шугалеєвим, також відзначена на Sirenos і відтоді активно подорожує).
Литва й Україна
Яким був ваш досвід із українським перформативним мистецтвом? Як литовська мистецька спільнота відреагувала на повномасштабне вторгнення в Україну?
Після 2022 року в Литві змінилося все. Починаючи з моменту, коли ми думали, що росіяни за кілька днів підійдуть до наших кордонів, і аж до того, як ми стали свідками героїзму й сили України. Ми глибоко впевнені, що Україна воює за нас і за всю Європу, і намагаємося робити все, що можемо: особисто, у культурі, а також на державному рівні, щоб підтримати Україну в цій жахливій війні, яку веде країна, яку ми дуже добре знаємо.
Що змінилося?
Більшість культурних організацій припинили включати в програму все російське: літературу, митців тощо, навіть якщо ці роботи нібито опозиційні до режиму путіна. Ми вважаємо, що надто довго сцена була окупована нескінченними постановками й перепостановками російських драматургів, російських балетів, російських методологій, аж до того, що ми перестали сприймати це як російський вплив.
Наприклад, від 2022 року Литовський національний драматичний театр та багато інших театрів у Литві не поставили жодної роботи російського драматурга, за мотивами російської літератури чи в режисурі російського режисера. Ми кажемо, що поки триває війна, усі ресурси й центральні сцени належать українцям.
У більшості текстів ми відмовляємося писати «росія» з великої літери. У більшості розмов під час поїздок за кордон нам доводиться знову й знову пояснювати, якою є природа цієї війни.
Ми перейменували російський драматичний театр на Старий театр Вільнюса, але знадобиться час, щоб змінити структуру й природу цього театру, який насправді є найстарішим театром Вільнюса, проте був захоплений окупантами з їхньою культурною пропагандою.
Багато людей, яких я знаю, і досі дуже залучені до волонтерства та допомоги Україні: від регулярного перевезення допомоги в Україну автівок до прихистку для митців, перекладу текстів, поширення інформації та адвокації підтримки в Західній Європі. Багато людей з мого кола прихистили українців удома одразу після повномасштабного вторгнення.
Останніми роками SIRENOS представляє українські роботи та співпрацює з Українським інститутом. Усі митці й роботи, яких ми показували, були для нас дуже важливими, бо допомагають налагоджувати зв'язок через індивідуальні досвіди, а не через заголовки чи статистику.
Литовська культура стикається одразу з багатьма нагальними подіями, як-от протести на захист культурних і медійних інституцій та загрози безпеці з боку Білорусі. Як митці й інституції адаптуються? Чи готуєтеся ви особисто до загроз і як оцінюєте можливість вторгнення на територію Литви?
У нас різні рівні підготовки, але здається, що всі вони працюють радше формально. Формально в нас є повітряні тривоги й укриття, але коли тривоги трапляються, багато людей просто продовжують жити як зазвичай, а багато укриттів не підготовлені до того, щоб люди могли туди зайти. Але це потребує часу, і, хоч і поволі, але ми всі стаємо дедалі підготовленішими, мілітаризованішими, починаємо нормалізувати й інтерналізувати те, що це наша реальність і що будь-що може статися будь-якого дня. Ми завжди знаємо й пам'ятаємо, що сьогодні в нас мир лише тому, що українські бійці тримають його для нас.
Особисто мені підготовка дається важко. У мене троє дітей, собака і кіт. Спершу я думала, що мушу зібрати найнеобхідніше й тримати напоготові, щоб мати змогу втекти. Після всіх цих років у мене немає зібраної валізи, і я не роблю запасів їжі. Я ухвалила рішення: якщо почнеться війна, я не тікатиму. Це мій дім, і я захищатиму його так, як зможу. Ми засвоїли масу уроків від наших колег в Україні й розуміємо, що пошук прихистку за кордоном є лише тимчасовим рішенням.