Хоча «культурний геноцид» не є окремою правовою категорією, це поняття можна використовувати як рамку для дослідження зв’язку між окремими діями та з’ясування, чи можуть вони свідчити про намір знищити захищену групу повністю або частково. Культурний геноцид – це концепція, що визначає систематичне, цілеспрямоване знищення культурної спадщини, традицій, мови, релігії та історичної пам'яті певної групи людей з метою ліквідації її національної чи етнічної самобутності. Її автором є видатний польсько-американський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін, який здобув освіту у Львові.
Коли у 1944 році Лемкін вперше вивів поняття «геноцид», він розглядав нищення культури як один із ключових елементів цього злочину, поряд із фізичним знищенням людей. Проте під час розробки Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року низка країн (зокрема колоніальні імперії, такі як Велика Британія, Франція, Бельгія та Нідерланди, а також США, Канада, Австралія та Нова Зеландія) виступили проти включення суто «культурного» аспекту до фінального тексту. Вони побоювалися звинувачень щодо власної політики примусової асиміляції.
Римський статут Міжнародного кримінального суду також не встановлює культурний геноцид як окремий злочин. Відповідно, перед МКС неможливо висунути самостійне обвинувачення під такою назвою, проте залежно від обставин такі дії можна кваліфікувати як воєнні злочини, злочини проти людяності або використовувати як докази геноцидального наміру.
Культурний вимір геноциду в концепції Лемкіна
У праці «Axis Rule in Occupied Europe» 1944 року Рафаель Лемкін розглядав геноцид як скоординовані дії, спрямовані на руйнування основ життя національної групи. Лемкін описував дві фази геноциду: руйнування національної моделі пригнобленої групи та нав’язування моделі гнобителя.
Значення культурного виміру полягає у тому, що група існує через відносини між людьми, інституції та передачу досвіду. Об’єкти спадщини підтримують ці відносини, тому шкода їм може виходити далеко за межі втрати чогось матеріального. В есе «Радянський геноцид в Україні» 1953 року Лемкін застосував комплексне розуміння до українського досвіду, де пов’язав переслідування інтелігенції та релігії з нищенням селянства і змінами населення, спрямованими на руйнування української нації.
Межі юридичної кваліфікації та значення судової практики
За Конвенцією 1948 року геноцид вимагає наміру знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку та вчинення хоча б одного з перелічених діянь. Перелік охоплює вбивство, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або психічного розладу, умисне створення для такої групи умов життя, розрахованих на доведення її до повного або часткового фізичного знищення, заходи спрямовані на запобігання дітонародженню та насильницьку передачу дітей цієї групи іншій групі. Для тлумачення часткового знищення суди вимагають, аби напад був спрямований на істотну частину захищеної групи. У справі Prosecutor v. Krstić Апеляційна палата зазначила, що істотність визначається не лише чисельністю цієї частини, а й значенням, яке її знищення мало б для групи загалом.
У рішенні від 2 серпня 2001 року у справі Prosecutor v. Krstić Судова палата МТКЮ окреслила правове значення культурного руйнування для кваліфікації геноциду: за звичаєвим міжнародним правом він охоплює дії, спрямовані на фізичне або біологічне знищення захищеної групи, тому посягання лише на її культурні чи соціальні ознаки не становить геноциду. Водночас руйнування культурних і релігійних об’єктів може мати доказове значення для встановлення наміру фізично знищити групу.
Міжнародний суд ООН у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії та Чорногорії 2007 року також не визнав, що знищення історичної, культурної та релігійної спадщини може бути самостійним діянням, що становить злочин геноциду за статтею II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, проте погодився з його можливим доказовим значенням для встановлення геноцидного наміру(Міжнародний суд ООН, рішення від 26 лютого 2007 року, п. 344).
Ширше тлумачення має враховувати принцип законності. Стаття 22 Римського статуту вимагає вузького тлумачення визначення злочину й забороняє його розширення за аналогією. Культурний вимір може бути врахований через наявні склади злочинів, доказування наміру, оцінку тяжкості шкоди та відшкодування.
Для українського контексту необхідно довести, що намір ліквідувати українську державність та примусово асимілювати населення є частиною спеціального наміру знищити українців як національну групу повністю або частково. Тож для аналізу впливу російської культурної політики необхідно встановити зв’язок між конкретними діями, їхніми наслідками та наміром знищити захищену групу як таку. Ці вимоги визначають, які саме докази необхідно збирати, щоб дослідити геноцидальний характер політики, а не лише позначити його терміном.
Знищення і привласнення культури в російській політиці
Культурний вимір російсько-української війни охоплює як фізичне руйнування об’єктів спадщини, так і розрив їхнього зв’язку зі спільнотами, для яких вони мають значення. Історію та цінність можна змінити і без безпосередньо матеріального пошкодження предмета – через вилучення колекції та обмеження доступу до неї, через зміну експозиції та сенсу, який вона несе, що є частиною включення спадщини до історичного та культурного наративу держави-окупанта.
Такий підхід спирається на розуміння спадщини як умови людської самостійності. Р. Давідавічюте пов’язує культурне руйнування з втратою можливостей осмислювати власне життя, визначати його цілі та діяти у значущому для людини культурному середовищі. В окупації наслідками цього стає трансформація ідентичності місцевого населення та втрата зв’язку і розуміння себе в українському контексті. Це поєднується з переслідуванням носіїв української ідентичності, маргіналізуючи її та усуваючи з публічних проявів; висновок про намір знищити національну групу потребує ширшої доказової сукупності та має розрізняти намір нав’язати російську ідентичність, застосовані засоби примусу та реальні наслідки для людей. Інакше аналіз мимоволі відтворюватиме заявлені окупантом результати.
Чинні механізми міжнародної кримінальної відповідальності
Міжнародне право вже забороняє низку посягань на культурні цінності. Стаття 4 Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає захист від викрадення, пограбування та незаконного привласнення. Стаття 5 вимагає від окупуючої держави, наскільки це можливо, підтримувати компетентні національні органи окупованої країни у збереженні культурних цінностей.
У межах юрисдикції МКС умисний напад на культурний об’єкт може кваліфікуватися як воєнний злочин за статтею 8(2)(b)(ix) Римського статуту, яка охоплює умисні напади на будівлі, призначені для релігії, освіти, мистецтва чи науки, а також на історичні пам’ятки, якщо вони не є військовими цілями. Необхідно довести спрямування нападу на захищений об’єкт, відповідний умисел і зв’язок зі збройним конфліктом. Широкомасштабне знищення і привласнення майна, захищеного Женевськими конвенціями 1949 року, може становити воєнний злочин за статтею 8(2)(a)(iv), якщо воно не виправдане воєнною необхідністю та здійснене незаконно і свавільно. Залежно від обставин, вилучення музейних колекцій може також підпадати під статтю 8(2)(b)(xiii) як захоплення майна супротивника, не зумовлене воєнною необхідністю.
Іншим можливим напрямом кваліфікації є переслідування як злочин проти людяності за статтею 7(1)(h) Римського статуту. Руйнування, вилучення або привласнення культурної спадщини може становити переслідування, якщо воно спричиняє умисне й тяжке позбавлення основоположних прав з огляду на національну, етнічну, культурну, релігійну чи іншу захищену ознаку. Крім того, такі дії мають бути пов’язані з іншим діянням, передбаченим статтею 7(1), або з іншим злочином, що належить до юрисдикції МКС, та вчинятися в межах широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. У справі Kordić and Čerkez МТКЮ визнав, що руйнування релігійних установ із належним дискримінаційним наміром може становити переслідування. У контексті України така кваліфікація може застосовуватися, якщо посягання на культурні інституції є частиною широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення та поєднуються з тяжким позбавленням прав осіб через їхню українську національну або культурну належність.
Практичну можливість притягнення до індивідуальної кримінальної відповідальності за злочини проти культурної спадщини демонструє справа Prosecutor v. Ahmad Al Faqi Al Mahdi. У 2016 році МКС визнав аль-Махді винним як співвиконавця воєнного злочину, передбаченого статтею 8(2)(e)(iv) Римського статуту, – умисного спрямування нападів на десять релігійних та історичних об’єктів у Тімбукту, які не були військовими цілями. Для виплати репарацій суд врахував не лише матеріальні пошкодження, а й релігійне, історичне та культурне значення цих об’єктів для місцевої спільноти.
Для кожної кваліфікації потрібно враховувати ознаки діяння, умисел та контекстуальний елемент. Окремо необхідно встановлювати зв’язок епізодів із ширшою політикою та відповідальними особами. До доказів можуть належати накази, фінансування, розподіл повноважень, повторюваність дій тощо. Офіційна риторика допомагає зрозуміти проголошені цілі, але сама по собі не доводить, що кожен учасник діяв із геноцидальним наміром. Для посадовця, який наказав перемістити колекцію, музейного керівника, який її прийняв, і військового командира, який віддав наказ, необхідно окремо визначити застосовну форму відповідальності, внесок у діяння та належні ознаки знання й умислу. Перевага такого підходу полягає в можливості встановлювати відповідальність за конкретний злочин, навіть коли спеціальний геноцидальний намір ще не доведено. Воєнні злочини та злочини проти людяності мають самостійне значення; їх переслідування не знецінює дослідження ширшої геноцидальної спрямованості політики. Докази можуть використовуватися в обох напрямах за умови чіткого визначення того, яку саме обставину вони підтверджують.
Нарешті, варто розрізняти відповідальність фізичних осіб перед МКС і міжнародно-правову відповідальність держави. Міжнародний суд ООН розглядає міждержавні спори за наявності відповідної юрисдикційної підстави; він не здійснює кримінального переслідування музейних керівників або посадовців. МКС, зі свого боку, не замінює національні розслідування. Для України практичне завдання полягає в тому, щоб забезпечити доказову та юридичну основу проваджень, а не домогтися окремої справи лише заради назви «культурний геноцид». Подання до міжнародних органів має доповнювати роботу українського слідства та заходи з повернення культурних цінностей.
Українська практика
Україна стала державою–учасницею Римського статуту 1 січня 2025 року, проте юрисдикція МКС щодо подій на її території була прийнята раніше через заяви за статтею 12(3), і початкова часова межа відповідної ситуації – 21 листопада 2013 року. Тому міжнародно-правова оцінка посягань на спадщину не має обмежуватися періодом після повномасштабного вторгнення.
У серпні 2021 року до МКС було подано повідомлення щодо привласнення та руйнування культурної спадщини в окупованому Криму. До його підготовки долучилися, зокрема, експерти Регіонального центру прав людини. 1 липня 2025 року французька організація Pour l’Ukraine, pour leur liberté et la nôtre! оприлюднила повідомлення про подання матеріалів до МКС щодо організованого привласнення української культурної спадщини через участь російських посадовців і керівників культурних установ та просила суд розслідувати відповідні діяння як потенційні воєнні злочини. Наведені приклади демонструють застосування чинних юридичних категорій до культурного виміру окупації.
Висновки
Поєднання придушення ідентичності з перепідпорядкуванням спадщини дає підстави досліджувати цілеспрямоване усунення культурної самобутності спільноти як складову російської геноцидальної політики проти української нації. Для юридичного встановлення геноциду необхідно довести передбачені Конвенцією діяння та спеціальний намір.
Відсутність культурного геноциду як окремого складу цього злочину не створює загальної безкарності за культурне руйнування. Напади на захищені об’єкти, незаконне привласнення майна та переслідування можуть кваліфікуватися в межах чинного міжнародного кримінального права за умови встановлення ознак відповідних злочинів. Для українських правоохоронних органів пріоритетом є підготовка доказів щодо конкретних діянь і встановлення відповідальних осіб, поєднана з дослідженням ширшої політики знищення групи. Це дозволяє домагатися юридичних результатів уже тепер, не послаблюючи вимог до доказування спеціального геноцидального наміру. Застосування чинних механізмів відповідальності має поєднуватися з подальшим розвитком міжнародного права, здатного точніше враховувати наслідки системного знищення та привласнення культурної спадщини.
Авторка: Ярослава Семенцова, аналітикиня Регіонального центру прав людини