Досвід і знання — не одне й те саме
Практичний досвід має величезне значення. Особливо в ситуаціях, коли звичні рішення не завжди працюють, а обставини постійно змінюються. Проте він має і свої обмеження.
Кожен фахівець бачить лише певну частину реальності. Психолог — людей, які звернулися по психологічну допомогу. Соціальний працівник — тих, хто потребує соціальних послуг. Медик — пацієнтів, які потрапили до системи охорони здоров'я. На основі цього досвіду формуються професійні уявлення про потреби людей, поширені проблеми та способи їх вирішення.
Але ці уявлення не завжди відображають ситуацію загалом.
Наприклад, позитивні відгуки учасників програми психологічної підтримки можуть свідчити про те, що люди задоволені отриманою допомогою. Проте вони мало говорять про тих, хто не звернувся, припинив участь або не отримав очікуваного результату. І ще менше — про те, чи зберігаються позитивні зміни через певний час.
Це не означає, що досвіду не варто довіряти. Але його потрібно перевіряти. Іноді результати досліджень підтверджують те, що фахівці давно помічали у своїй роботі. Іноді показують зовсім іншу картину.
У цьому, власне, і полягає цінність досліджень. Вони дозволяють вийти за межі окремих спостережень і краще зрозуміти, що відбувається насправді.
Що змінюється, коли з'являються дані
У 2025–2026 роках у межах проєкту «Психолог. Лікар. Пацієнт», який реалізує міжнародна гуманітарна організація IsraAID, було проведено соціологічне дослідження інтеграції клінічних психологів у роботу українських лікарень.
Одне із завдань полягало в тому, щоб зрозуміти, наскільки психологи стали частиною медичних команд і що впливає на цей процес.
Загальний індекс інтеграції становив 3,98 бала з 5. На перший погляд, доволі хороший результат. Але цікавішими виявилися відмінності між окремими складовими. Діяльнісна інтеграція отримала 4,15 бала, тоді як структурна — 3,82. Тобто на практиці психологи вже можуть бути залучені до роботи з пацієнтами, взаємодіяти з лікарями та іншими фахівцями. Але організаційні механізми, які мають забезпечувати сталість цієї взаємодії, розвинені слабше.
Це важливе спостереження. Адже можна роками говорити про необхідність збільшення кількості психологів у лікарнях, але сама по собі поява нової посади ще не означає, що фахівець буде інтегрований у роботу закладу. Потрібно розуміти його функції, місце в команді, механізми взаємодії, умови роботи.
Дослідження дозволило подивитися на проблему значно конкретніше. І відповідно — перейти до розробки рішень, які враховують не лише потребу в психологічній допомозі, а й те, як ця допомога організована.
Досліджувати війну, яка ще триває
У нашій ситуації є складність, яку неможливо ігнорувати. Ми намагаємося досліджувати психологічні наслідки подій, які ще не завершилися.
Людина може отримувати психологічну допомогу і водночас переживати нові втрати. Дитина може поступово відновлювати відчуття безпеки, але продовжувати жити під загрозою обстрілів. Фахівці, які працюють із наслідками травматичних подій, самі перебувають під впливом війни.
Це впливає і на те, як ми надаємо допомогу, і на те, як оцінюємо її результати. Не завжди можна очікувати стійкого покращення психологічного стану людини, якщо обставини її життя залишаються небезпечними. І не завжди просто визначити, що саме вплинуло на зміни — отримана допомога чи нові події.
Проте є й інший бік, про який говорять значно рідше. Ми маємо можливість не лише вивчати проблеми, а й досить швидко перевіряти рішення, які пропонуємо. Не в лабораторних умовах і не лише на основі припущень, а в реальній практиці. Звісно, з дотриманням етичних вимог і належним оцінюванням.
Повернімося до прикладу інтеграції психологів у лікарнях. У 2026 році проєкт «Психолог. Лікар. Пацієнт» продовжується вже з акцентом на практичні рішення. Облаштовуються кабінети психологів, проводиться робота з медичними командами, розробляється профіль компетенцій клінічного психолога та інструменти його застосування під час відбору, введення в посаду й професійного розвитку.
Це не означає, що всі запропоновані рішення обов'язково будуть успішними. Їхню результативність ще потрібно оцінити. Але вже зараз є можливість простежити шлях від дослідження проблеми до конкретних змін у роботі закладів.
І саме ця можливість здається особливо цінною. Ми можемо не лише отримувати нові знання, а й використовувати їх для вдосконалення практики, спостерігати за результатами та за потреби змінювати підходи.
Чому важливо не залишати досвід у межах окремих проєктів
За роки війни в Україні реалізовано величезну кількість програм психологічної та психосоціальної підтримки. Державні установи, громадські й міжнародні організації, медичні та освітні заклади накопичили значний досвід роботи в дуже різних умовах.
Проте не весь цей досвід стає доступним іншим. Часто ми добре знаємо, скільки людей отримали допомогу, скільки консультацій провели, скільки фахівців пройшли навчання. Це важливі показники, але вони не дають повного уявлення про результати роботи. Наприклад, після тренінгу учасники можуть демонструвати високий рівень задоволеності й успішно проходити підсумкове тестування. Але це ще не означає, що вони почнуть використовувати отримані знання у своїй роботі. А якщо почнуть, то наскільки це вплине на якість допомоги людям?
Для відповіді потрібне подальше оцінювання. Іноді достатньо відносно простих інструментів: повторного опитування, спостереження за практикою, аналізу змін у роботі команди. В інших випадках потрібні складніші дослідницькі дизайни.
Проблема не лише в методах. Для досліджень потрібні час, кошти, відповідні компетенції. А організації, які працюють в умовах гуманітарного реагування, часто змушені насамперед забезпечувати безперервність допомоги. Дослідження й оцінювання можуть відходити на другий план.
У результаті ми ризикуємо втрачати значну частину знань, які могли б бути корисними іншим. Особливо це стосується рішень, що не дали очікуваних результатів. Про успішні практики зазвичай розповідають охоче. Про те, що не спрацювало, значно рідше. Хоча для професійного розвитку така інформація може бути не менш цінною.
Було б добре, якби обмін результатами досліджень, практичними напрацюваннями та висновками з реалізованих програм поступово ставав звичною частиною роботи професійної спільноти. І щоб результати використовували не лише для звітності перед донорами, а й для наступних рішень.
Що Україна може дати світові
У світі вже накопичено значний обсяг знань про психологічні наслідки воєн, вимушеного переміщення, масового насильства та інших травматичних подій. Україна не починає з нуля. Ми маємо доступ до міжнародних досліджень, рекомендацій, практик, які пройшли перевірку в різних країнах. Але український досвід може суттєво доповнити ці знання. Особливо в питаннях організації психологічної та психосоціальної допомоги під час тривалої війни. Як забезпечувати доступність послуг, коли потреби постійно змінюються? Як інтегрувати психологічну допомогу в роботу лікарень, шкіл, соціальних служб? Як підтримувати фахівців, які самі живуть в умовах постійної небезпеки?
Це не лише українські питання. І відповіді на них можуть бути важливими для інших країн, які стикаються з війнами та гуманітарними кризами.
Проте сам факт того, що ми маємо великий досвід, ще не робить його доступним для міжнародної професійної спільноти. Потрібні дослідження, публікації, професійні дискусії, співпраця між українськими та міжнародними фахівцями.
І важливо, щоб українські дослідники та практики брали участь не лише у зборі даних, а й у визначенні дослідницьких питань, аналізі результатів та формуванні рекомендацій.
Україна сьогодні має можливість поєднати те, що в багатьох випадках існує окремо: дослідження, практику та оцінювання результатів. Вивчати потреби, розробляти рішення, перевіряти їх у реальних умовах і використовувати отримані висновки для подальшої роботи.
Звісно, це складніше, ніж просто реалізувати програму й прозвітувати про її результати. Але саме так поступово формується знання, яке можна передавати іншим і використовувати в майбутньому.
Ми не обирали обставин, у яких здобуваємо цей досвід. І навряд чи хтось хотів би отримувати такі знання ціною війни. Але якщо вже ми змушені через це проходити, важливо не обмежитися лише накопиченням досвіду. Варто зробити все можливе, щоб він допоміг нам краще зрозуміти наслідки війни та навчитися ефективніше допомагати людям.
І щоб ці знання залишилися з нами значно довше, ніж триватиме війна.