Міф 1: усі ветерани й ветеранки потребують соціальних послуг
Реальність: соціальна послуга – це допомога, яка дає змогу запобігти виникненню складних життєвих обставин, подолати їх або зменшити негативні наслідки для людини, яка в них опинилася. Соціальна послуга не обумовлюється певним статусом.
Складні життєві обставини – це обставини, що негативно впливають на життя і здоров’я людини, які вона не може подолати самостійно. Перелік складних життєвих обставин не вичерпний. До них належать, наприклад, часткова або повна втрата рухової активності; невиліковні хвороби, хвороби, що потребують тривалого лікування; інвалідність; шкода, воєнними (бойовими) діями та інші.
Як видно, ветеранський статус не належить до складних життєвих обставин. Таким чином, надання соціальної послуги обумовлюється не статусом, а певної складною ситуацією, яку людина не може подолати самостійно. Тобто, не всі ветерани, не всі люди з інвалідністю чи похилого віку тощо перебувають у складних життєвих обставинах і, відповідно, потребують підтримки у вигляді соціальних послуг.
Доказом такого твердження може бути соціальна послуга з соціальної адаптації ветеранів війни та членів їхніх сімей, запроваджена в 2024 році. Хоча це прямо не було зазначено, але послуга представлялася як така, що надається за самим фактом наявності ветеранського статусу. Послуга складається з двох частин: відпочинок із сім’єю в рекреаційному закладі від 7 до 14 днів, а потім індивідуальна адаптація ветерана чи ветеранки.
Послуга була складна в реалізації, а також невідомо, чи вона була впроваджена на основі аналізу потреб ветеранів, ветеранок і членів їхніх сімей. Тому станом на липень 2025 року нею було охоплено всього 1 300 осіб з півтора мільйонів ветеранів і ветеранок на той момент. Нових даних немає.
Отже, надання соціальної послуги за умови наявності певного, у цьому випадку ветеранського, статусу не лише суперечить самому підходу до соціальних послуг, але й може сприяти стигматизації певної групи, як виключно вразливої. Водночас наявність у ветеранів і ветеранок потреби у запровадженні спеціальної соціальної послуги, не охопленої наявним переліком таких послуг, потребує методологічно вивірених досліджень.
Міф 2: Фахівець із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб — це соціальний працівник
Реальність: фахівець із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб (ФСВ) і соціальний працівник виконують різні, хоча й взаємопов'язані функції.
ФСВ здійснює супровід та консультування ветеранів і ветеранок у громаді; інформує та консультує про їхні права, пільги та державні гарантії, здійснює супровід, визначає потреби і за необхідності сприяє в отриманні соціальних послуг.
Соціальний працівник оцінює потреби ветерани чи ветеранки в соціальних послугах, організаційно забезпечує надання відповідної соціальної послуги. За потреби соціальний працівник може залучити ФСВ до процесу надання такої послуги.
На розмежування функцій ФСВ і соціальних працівників Мінветеранів та Мінсоцполітики в жовтні 2025 року видали спільний наказ, яким визначили Порядок взаємодії суб’єктів супроводу ветеранів війни, членів їх сімей та інших категорій осіб під час здійснення заходів з підтримки в частині надання соціальних послуг.
Разом з тим, варто зазначити, що як на практиці, так і в самому Наказі передбачено, що ФСВ здійснює інформування, консультування і супровід ветеранів і ветеранок. Такі дії належать до переліку соціальних послуг, тому міф виник не безпідставно, а функції ФСВ потребують подальшого уточнення.
Міф 3: Для ветеранів і ветеранок необхідно створювати окремі соціальні послуги довготривалого догляду
Реальність: в Україні вже передбачено доглядові соціальні послуги: догляд вдома, стаціонарний догляд і підтримане проживання. Проблема полягає в обмеженій доступності та спроможності існуючої системи, в якій за надання таких послуг відповідальні громади.
Основними бар'єрами є: складність і висока вартість організації та надання доглядових послуг; нестача кваліфікованих кадрів; недостатня інституційна та фінансова спроможність громад; слабка інтеграція медичних і соціальних компонентів догляду.
Наразі відсутні дані, які б підтвердили, що догляд вдома, стаціонарний догляд і підтримане проживання не відповідають потребам ветеранів і ветеранок у догляді. При цьому запровадження і реалізація нової доглядової послуги ще й заснованої виключно на статусі зіткнеться з тими ж наведеними вище системними бар’єрами.
Тому системні проблеми потребують системних рішень. Видається, що запровадження безоплатного довготривалого медичного догляду для ветеранів і ветеранок (раніше подібну послугу з довготривалого медсестринського догляду запровадили для внутрішньо переміщених осіб) пом'якшує проблему, але не вирішує її.
Досвід з реалізації подібної послуги довів, що, по-перше, її важко запровадити через обмежену кількість медичних закладів, а, по-друге, проблема не зникає – після медичного закладу все одно потрібно шукати доглядові соціальні послуги, які громада не надає.
Проміжним рішенням, яке знову ж таки не вирішує системну проблему в зоні відповідальність Мінсоцполітики, може бути надання саме державної підтримки громадам для забезпечення доглядових послуг для ветеранів і ветеранок.
Висновок
Усі ці міфи виникли не випадково. Як зазначалося на початку, однією з причин є міжгалузева природа ветеранської політики, коли в цьому випадку за надання соціальних послуг на національному рівні відповідальними є Мінсоцполітики і Нацсоцслужба. Спроби Мінветеранів вирішити комплексні проблеми окремими “ветеранськими” інструментами є зрозумілими, але, з практичного досвіду, можуть лише тимчасово пом'якшити проблему й не усунуть системні бар’єри. Тому необхідно шукати спільні рішення для всіх, хто потребує соціальних послуг. Це, у свою чергу, і допоможе усунути перешкоди в доступі до соціальних послуг для ветеранів і ветеранок.