Мій стиль керівництва істотно відрізнявся від стилю Келлі, що іронічно підкреслював наш давній знайомий Джон Паранґоскі, представник ЦРУ, який співпрацював з нами над певними проєктами. Якось він сказав:
— Келлі командував, сиплячи образами та погрозами, а Річ командує сиплячи клятими сміхуївками.
І це щира правда, я завжди був жвавим та енергійним, готовим морально підтримати й відверто поговорити зі своїми підлеглими про будь-що. А ще мав невичерпний запас ущипливих фраз і дідівських жартів, яких понахапався від брата, продюсера ситкому на телебаченні. Така дружність дуже контрастувала з підходом Келлі Джонсона, який ніколи не базікав просто так і завше очікував від підлеглих чітких відповідей на конкретні запитання. Коли він прямував у бік молодших за віком працівників, ті часто вшивалися — про всяк випадок.
Я ж вірив, що зможу впровадити не агресивну, а досить доброзичливу форму авторитаризму, яка б дала змогу плекати піднесений моральний стан і командний дух. Врешті, лаяв усіх тільки в другій половині дня, тоді як у першій щиро хвалив за досягнення. Безумовно, станом на 1978 рік я буквально плавав поміж киселевих берегів у рожевих окулярах, вислуховуючи дифірамби, зазвичай адресовані або янгольським істотам, або керівникам науково-дослідних підрозділів, які створили технологію, що виявилася всім потрібною. Створити щось настільки проривне для кожного конструктора було на кшталт підкорення Евересту. Ось Northrop, наші найближчі конкуренти у стелс-галузі, видавали результати просто хороші, тоді як ми — на голову вищі, через що доводилось безупинно спілкуватися із представниками вищого офіцерського складу всіх родів військ, які прагнули зробити замовлення на новесенькі стелс-кораблі, стелс-ракети та навіть стелс-боєприпаси!
Це було дуже вдале рішення — викотити купу підшипників перед ошелешеним генералітетом:
— Ось, дивіться, який малопомітний наш літак!
Для розуміння, більшість тогочасних винищувачів в арсеналі ВПС мала вторинне випромінювання, як у автобусів Greyhound, тож піджачкам швидко закортіло зменшити випромінювання авіапарку до купи підшипників. Вони підписали з нами контракт на побудову малопомітних винищувачів ще у 1977 році, коли до першого вильоту Have Blue лишався цілий місяць.
Я був шокований. Наш прототип ще не продемонстрував стабільного польоту, а ми вже підписували контракти на виробництво — безпрецедентне явище для оборонного сектору, бо ніколи ще офіцери Повітряних сил не ігнорували власне ж правило: не злетіло — не купуй.
Воєнні літаки — це настільки складна та дорога річ (ще й пов’язана із грошима платників податків), що годі сподіватися на підписання контрактів без нескінченних процедур, тисячі й однієї перевірки та фінального випробування, зазвичай тривалістю від 10 і більше років. Загалом, аби потрапити на озброєння Повітряних сил, літаку потрібно приблизно 12 років, за які він безнадійно застарівав ще до першого вильоту. Але саме такий алгоритм бюрократії. Аби ухвалити рішення щодо якогось проєкту, Повітряні сили місяцями, а подекуди роками, сперечалися, аналізували та домовлялися про те, щоб кожен літак мав своє місце й відповідне завдання.
Що ж до нашої пташки, то її застосування і потенціал лишалися для всіх таємницею. Коли у 1977 році разом з адміністрацією Картера на посаді начальника науково-дослідних робіт Пентагону опинився Вільям Перрі, він передусім вирішив поглянути на рекордні показники малопомітності Have Blue і, щойно прочитав документ, одразу скликав термінову нараду щодо проведення контррозвідувальної операції з метою виявити радянський поступ у царині стелс-технологій. ЦРУ взялося виконувати наказ і направило більшість супутників на радянські полігони для випробовування РЛС. Урешті-решт Управління постановило, що наразі совєти перебувають на початкових етапах дослідження, намагаючись притулити технологію до ракет дальнього ураження — якщо коротко, стелс для них не у пріоритеті (і їх можна зрозуміти, бо навіщо марнувати шалену кількість грошей на рішення проти радарів, якщо в Америки їх мало і вони ще не такі сильні, як їхні супер-пупер моделі?)
Така очевидна байдужість совєтів спонукала Білла до дій. Він зателефонував начальнику Командування із розробки збройних систем Повітряних сил, генералові Алтону Слею, і сказав:
— Алтоне ця стелс-технологія не дає мені спокою. Треба діяти. Не можна просто сидіти та розробляти її роками, як це буває зазвичай. Закупімо малу партію винищувачів і потроху збиратимемо дані для створення стелс-бомбардувальника!
Ціни для Повітряних сил формувалися чисто за базарним принципом: ціну вказували за кілограм, відповідно, що легший літак, то меншою виходила вартість. Наприклад, корпус літака переважно коштував 2000 доларів за кілограм, тим часом як авіоніка була на вагу золота — 8000 за кілограм станом на 1970‐ті. Гадаю, якби Перрі наполіг на створенні стелс-бомбардувальника, Слей зробив би все можливе, щоб заблокувати проєкт. І ні, причина крилася не в тому, що Слей був скептиком, він просто мав власний проблемний бомбардувальник B‐1A від компанії Rockwell, який ніяк не міг виправдати покладених надій і замінити легендарний наддалекий бомбардувальник B‐52. Для Алтона довести до ладу B‐1A було ціллю номер один, тож він притьмом передав мені повідомлення через підлеглого:
— Бене, не здумайте просувати ідею створення малопомітного бомбардувального літака. Крапка.
Що я можу сказати — він був справді красномовною людиною.
На початку червня до нас вирішив завітати доктор Збігнєв Бжезінський, за каденції Картера — очільник Ради національної безпеки. На той момент ми ще не були знайомі.
Приватним літаком без розпізнавальних знаків він прилетів на полігон, де я — разом з Have Blue — чекав на нього в одному із захищених ангарів. Бжезінський хотів побачити його на власні очі, тож я дав йому змогу оцінити товар і позазирати в кабіну пілота. Ми провели так декілька годин, після чого перемістилися до конференц-зали неподалік ангара, де я розповів про особливості стелс-технології. На мене посипався град запитань. Наскільки низька площа розсіювання вважається малопомітною? Чи можна використати технологію для наявних літаків, чи обов’язково треба будувати нові? Скільки часу знадобиться совєтам, щоби скопіювати розробку, якщо це «діамантове чудо» потрапить до рук ворога? Чи реально створити протидію стелсу та скільки це займе часу?
Бжезінський записував відповіді на маленькому клаптику паперу, а потім поцікавився, чи зможемо ми розробити для бомбардувальників малопомітну крилату ракету з ядерною бойовою частиною, яка могла би пролетіти вглиб Радянського Союзу. Я запевнив його, що наші фахівці вже працюють над розробкою такої ракети, і вона матиме приблизно таку ж діамантоподібну форму, як Have Blue, але через те, що ракетам не потрібні кабіни для пілотів, вийде на порядок малопомітнішою. Фактично стане найбільш непомітною за всі часи творінням людства.
Я дав Бжезінському почитати звіт від компанії Hughes. Їхні найкращі в галузі спеціалісти з РЛС підрахували, що малопомітна крилата ракета майже у 100 % випадків досягне найзахищеніших цілей совєтів, водночас ефективність B‐1A оцінювалася в 40 %. Бжезінський попросив копію звіту, фотографію Have Blue та чорнові ескізи крилатої ракети, щоб показати їх президентові Картеру.
Перед вильотом пан Бжезінський вирішив підсумувати розмову.
— Річе, якщо президент спитає мене про вплив стелс-технології на розвиток війни, як мені це варто описати?
— Скажіть йому дві речі. По-перше, це повністю змінить правила ведення повітряного бою, а по-друге, технологія знівелює всі зусилля, які совєти доклали до забезпечення протиповітряної оборони. Завдяки стелсу ми зможемо літати над їхніми головами, поки вони мирно жуватимуть кору.
— Тобто росіянам не вдасться завадити удару?
— Саме так.