Учора ще стояв міст, а сьогодні район уже відрізаний
Пане Владе, звідки зараз евакуюють цивільних на Запоріжжі?
Здебільшого з Оріхівського напрямку: Зарічне, Юрківка, Комишуваха. Зараз ще підключилось Біленьке — дзвонять люди, просять вивезти. Раніше постійно з Гуляйпільського забирали. А потім почалося — Різдвянка, Любицьке… Та вже відразу за Запоріжжям починається зона, де жити, можна сказати, вже неможливо (і в самому місті не скрізь можливо). А ще пару місяців тому така зона починалась кілометрів за десять від нього. Небезпека все ближче, хоча лінія фронту не наближається і місцями ми навіть відкинули їх. Але російський контроль FPV-дронами, КАБи — і стає небезпечніше. Над Запоріжжям «Молнії» вже літають.
Усе більше руйнувань навколо. Дістають і по обласному центру, і села кошмарять. Ось Біленьке: Дніпро відділяє селище від ворога (це 2–2,5 км), природна перешкода — і прямих штурмів немає. Але ця близькість дозволяє постійно кружляти над ним FPV-дронам. Учора (розмова з волонтером відбулася 24 березня. — Ред.) евакуйовували звідти бабусю на візочку — скаржилась, що аптеки вже не працюють, світла нема, води теж, магазини виїжджають. Комунікації розірвані, і людині, яка потребує особливої допомоги, вже важко виживати в таких місцях.
Населення починає всерйоз нервувати і просити евакуації, коли, умовно, КАБи падають уже не щотижня, а щодня?
Вони постійно вже падають. Зазвичай найбільше людей звертається після особливо інтенсивних обстрілів. Поприлітали КАБи, пару вулиць знесли — маємо сплеск заявок. Чим спокійніше, тим менше дзвінків. Так завжди було. Люди до останнього чекають: а раптом все закінчиться, якось пронесе. Це хіба вже загине хтось у родині чи поряд, будинок зруйнує прильотом…
Ось у Зарічному довго було більш-менш тихо, хоча сусідню Комишуваху обстрілювали. І люди жили собі. Тільки після кількох серйозних прильотів, руйнувань, коли дрони в повітрі висіли вже щільно і за цивільними ганялися, почали виїжджати.
А до того часу в Зарічному ще були якісь зв’язки з іншими населеними пунктами, можна було жити, працювати?
На городі хіба що. Логістичні шляхи руйнуються, мости теж. Сьогодні заїжджали в один район Комишувахи — Хитрівку: там раніше міст був, а вже зруйнований. Інший шлях є, але там насип, коли погода дощова, вже не заїдеш — розвезе і район відрізаний. Тобто це вже не життя, а виживання.
Усе дуже швидко міняється. Ще вчора тут було життя, а сьогодні руїни. Три-чотири КАБи прилетіли — і вулиці нема. Їдемо сьогодні в Комишуваху — на в’їзді вже нові будинки стерті, а ще днів зо два тому стояли. Озираєшся наліво, направо — як же сильно за місяць усе змінилося…
Навіть якщо люди готові виживати, як вони це роблять і коли вирішують тікати?
Коли житло знищене, нічого не лишилось, ніде жити — край. А доти ховаються в погребах, підвалах. Місяць тому на околиці Комишувахи сильні прильоти, та люди вижили, бо в підвалі сиділи. Вилізли — будинку нема, що вдієш? Виїхали.
Бувало, що і гинули так люди. Ще раніше, коли евакуйовували з Авдіївки, людей присипало і навіть тіл не могли забрати. Бо ні ДСНС, ніхто не приїжджає розкопувати. Одна жінка так загинула, я потім приїжджав до тіла — собаки його розірвали, порозтягували.
Не встигли її вивезти?
Заявки не було. Просто сиділи люди до останнього, а прилетіло сильно — і все. Лікарі й інші служби на допомогу вже не приїжджають в такі місця. Техніка не може заїхати. Раніше колись ще пробувала, щоб людей з-під завалів діставати — але її відразу нищать.
У Запорізькій області, слава Богу, ще поки до того не дійшло — і поліція, і ДСНС прибувають.
Хто ці люди, які просять вас про евакуацію: маломобільні, старенькі чи й молоді родини з дітьми?
Буває, родини. Ось у Комишувасі зараз обов’язкова евакуація родин з дітьми. Але обов’язкова ще не примусова… Повинні б виїхати, і багато родин з дітками так зробили, та не всі. Стареньких багато. Ось вивезли сьогодні бабусю 88 років із сином (50+ років) — самі вже не вибралися б. Бабусю виводили, в машину ледве затягли.
Ждуни трапляються? Чи їм уже ні за що триматися і де жити-чекати…
Хтозна, завжди десь щось таке є. Учора в Біленькому трапилась жіночка — почала розказувать, що ось, воюють брат з братом. Кажу: який брат, а напав хто? Таке мислення — от воюють якісь між собою, а якби не бились, то й лиха усім не було б. Я їй пояснюю, хто напав першим, хто захищається. Але такі думки є в людей. Не те що дискусії з ними вів, але ж не хочеться, щоб останнє слово за ними лишалось.
А ті, хто з дітьми до останнього лишається, як аргументують?
Завжди питаємо: чому? «А де жити, за що жити…» Важко на нове місце перебиратися, у невідомість. Удома хоч і небезпечно, але все знайоме, є город — щось собі там робиш, звичний побут. Людям так зрозуміліше. Декого вивозиш, а вони потім повертаються. Не влаштувались, приїхали додому. І бувало, потім вдруге таких вивозили. Якщо не гинули, сидячи до останнього в небезпеці.
Головою на всі 360 градусів і рушниця напоготові
Наскільки небезпечно проводити евакуації, що найбільше дошкуляє — дрони?
Так, найбільше. КАБ летить — про це навіть у Telegram-групах можна прочитати, на яких напрямках небезпека. Бачимо, що на нас — виїхали за місто, стали десь, перечекали загрозу, поїхали. А FPV з’являються зненацька. Їдемо сьогодні, детектор дронів показує, що над Комишувахою летить, над центральною вулицею. Заховалися, бачимо — пішов за місто, можна вибиратися. І таке будь-якої миті. Учора були в Біленькому — «мавік», імовірно, над нами розвідував, виявив, що ми є, а вже потім прилетів камікадзе. А «мавіків» детектором ми не бачимо. На щастя, РЕБ спрацював, дрон упав на підльоті. А був би на оптоволокні — невідомо, як би скінчилося. І таке постійно.
Маємо на озброєнні, крім детектора, РЕБ на авто, помпові рушниці, сіткомет проти дронів — усе, що можна використати для самозахисту. Краще, коли вдається сховатися від FPV: треба вибігти з машини, знайти укриття чи якісь дерева, через які дрон не залетить. Але трапляється, що влучає. Місяців зо два тому у Верхній Терсі їхали двома авто, і в перше — поліцейське — влучив дрон (наше другим йшло). Ледве відтягнули, потім поліцейські вже якось забрали.
Працюєте в супроводі поліцейських?
Не завжди, але стараємося підключати їх або вони нас. Вони нас, бо в нас більша автівка (можна вивезти лежачого) і броньована, з РЕБ-системами тощо. А нам з ними краще, бо можуть контролювати небо, у них більше інформації про повітряні небезпеки. От і кооперуємося, разом зручніше. Недавно і з Оріхова їхали з поліцейськими, і вони першими помітили, що над шляхом дрон висів. Заховались, перечекали, поки не полетів далі.
Їдемо завжди напоготові, з рушницею в руках. Періодично доводиться відстрілюватись, особливо важко в Авдіївці було, Гуляйполі. Хоча в Авдіївці я сам евакуйовував — ситуація дозволяла, а зараз один не впораєшся, напарник потрібен — вчасно вискочити, відстрілятися. Очей треба і рук.
Ми ж не професіонали, просто віримо, що Бог допоможе. Я віруючий, пастор церкви, і віра мені допомагає. Хоча влучало вже двічі і не тільки по автівках, а й по мені. Та зазвичай нема часу розмірковувати, виберешся чи ні, треба їхати і все. Робити, що робимо.
Червоні хрести на вашому транспорті привертають увагу росіян чи, навпаки, захищають?
Ми часто на білому авто з червоними хрестами їздили, воно без РЕБів. А останнім часом більше на зеленому, бо воно із засобами РЕБ. І в Біленьке того разу, як дрон на нас летів, вирішили їхати зеленим, хоч воно захисним кольором більше уваги привертає. Досвід каже, що і по цивільних автівках росіяни б’ють, колір і червоні хрести значення не мають. У 2024-му в Авдіївці евакуаційне авто з великим хрестом знищили ж. Спочатку прямо в мене поцілили, поранили, а машину вже потім добили. Це все вже було, проходили.
А ворожі групи: ДРГ чи розвідників — зустрічаєте в поїздках?
Лише раз, у 2022 році їхав у Василівку, натрапив на розвідницьку групу. Затримали нас і, на щастя, відпустили. Просто пощастило тоді.
Везуть каструлі, курей залишають
Буває таке, що доводиться відмовляти людям?
Звісно. Якщо заявка з таких місць, які, розуміємо, вже не в сірій, а в червоній зоні і заїхати неможливо. От зараз ніхто з волонтерів уже не їздить у Костянтинівку, наприклад. Тільки якщо у військових буде ротація, то з ними іноді цивільним вдається проскочити.
Зазвичай з часом евакуація тільки ускладнюється. Сьогодні ти з населеного пункту можеш ще і людей, і більше речей їхніх вивезти, а що далі, то небезпечніше. Хіба що безпекова ситуація тимчасово міняється на краще і виникають вікна можливостей. Дощ чи туман, наприклад, дозволяють заїхати, поки дрони малоактивні, або до сходу сонця, затемна.
Але сидять. Пропонував якось жінці вивезти її разом з коровами, козами, коли ще була така можливість — не хотіла. А потім мости розбили — і все. Знаю, потім якось вивезли її, але ж не з усім майном. Люди сидять спочатку через корову, а потім настає момент, коли ні їх, ні корову ніхто не заїде забрати.
І що тоді з ними?
Багато тварин просто бігають — і кіз залишають люди, і курей. Коли вже страх охоплює, усе залишають і тікають. Іноді допомагаємо — ось з Оріхова вивезли цілу машину собак і кількох котів. А взагалі хоч відв’язували б собак, перш ніж виїхати. Бо є й такі індивідууми: залишають на прив’язі, мовляв, буду приїжджати, годувати, а насправді потім ніхто не їздить, а собака припнута. Чи на сусідів лишають, а люди виїхали й забули. Тоді збиваються у зграї, якісь і гинуть.
А що зі собою везуть в евакуацію?
Хто що може. І каструлі, і подушки, і ковдри. Не завжди можемо все вмістити, просимо про дві-три сумки зі собою і все. Гуманітарку тягнуть, крупи, запаси намагаються взяти. Тяжке, ще й габаритне. Хом’яків вивозили, шиншил, папуг. Одна, з Авдіївки, у мене жила і якось випурхнула, а іншу вивезли — у знайомих зараз. А в мене дві собаки врятовані живуть: одна на виїзді з Оріхова в антидроновій сітці заплуталась, виплутали і забрали. Нерідко таке буває, що в сітках-тунелях, якими захищають дороги, собаки застрягають. Вони без допомоги людини вже не виберуться з такої сітки.
Якісь особливі людські історії запам’яталися? Хоч зрозуміло, що за плечима їх уже сотні.
Найбільше дівчинка з Авдіївки, яку не вдалося врятувати. Еля, Еліна Федоренко. Бабуся з дідусем у неї були опікунами і відмовлялися виїхати з міста, у підвалах жили. Я виставляв тоді цю історію в соцмережах — намагався вивезти дитину, та опікуни не давали. А вона лякалась постійних вибухів — і померла внаслідок серцевого нападу. А потім прийшли росіяни, ті бабуся з дідусем їх дочекалися і ще розповідали на російських каналах, які погані українці.
Ось із Таврійського бабусю вивозили — остання лишилася на вулиці. Нема куди їхати, онуки десь живуть, але кажуть — нема місця, щоб прийняти. Плаче. Відвезли в транзитний центр її, а потім у соцмережах про неї писали і одна жінка взяла до себе. Шкода літніх людей, які залишилися самі, і навіть рідні не допомагають їм. Слава Богу, чужі відгукуються. Іноді відслідковую, хто як прилаштувався, але треба далі, далі, інших вивозити.