2022 рік: війна десь далеко
Петропавлівська громада Синельниківського району на Дніпропетровщині має вісім населених пунктів і близько десяти тисяч мешканців.
У перші місяці повномасштабного вторгнення було відчуття, що війна — десь не тут. Так, ми чули сирени, стежили за новинами і знали, що фронт — на Донеччині, межа якої зовсім недалеко від нас. Але ми далі жили звичним життям.
Перший великий удар по Петропавлівський громаді стався 23 травня 2022 року. Росіяни тричи вдарили ракетами по залізничній інфраструктурі; зруйнували колії, вокзал, господарські споруди, пошкодили електромережі. Вибуховою хвилею понівечило два десятки приватних будинків, багатоповерхівку, дитячий садок і фельдшерський пункт.
Після першого удару чимало людей із навколишніх сіл і самої Петропавлівки сіли на машини чи скутери й поїхали подивитись, куди прилетіло. Всім було цікаво побачити на власні очі ракетний удар, зрозуміти, наскільки все серйозно. А потім прилетіли ще дві керовані авіаційні ракети. Людей, які прямували до місця удару, попередив — і цим врятував — сусід, військовослужбовець Едуард Кожокар, який жив неподалік і розумів небезпеку.
Читайте такожВесна на сході. Репортаж з прифронтових і деокупованих міст: від Ізюма до Дружківки
Тоді ми ще не знали одного з головних правил цієї війни: після першого прильоту не бігти дивитись, що сталося. Не знали, що уламки можуть убити. Не вміли розрізняти на звук шахед і «крила».
Згодом люди прибрали вибите скло, повставляли шибки, перекрили дахи. Комунальні служби відновили зруйноване. Життя повернулось у звичний ритм: ми не сприймали той перший удар як початок нової реальності.
2023–2024 роки: війна стає повсякденням
Нова реальність наставала поступово. Спочатку люди навчились ховатися під час тривог. Потім — спати в коридорах, подалі від вікон. Тримати документи в одному місці, щоб у разі чого не шукати в шафах. Почали купувати павербанки й ліхтарики, запасати воду. Дізнались, куди бігти, якщо вибухи пролунають зовсім поруч.
Потім ми вчилися слухати небо. Розрізняти типи безпілотників. Визначати за характером вибуху, наскільки близько прилетіло. Звикати прокидатись не від будильника, а від звуків роботи протиповітряної оборони, а вранці виходити на роботу після безсонної ночі. Перестали здригатись від кожного вибуху і припиняти розмову, почувши сирену.
Зрозуміли, що після прильоту ніхто не прийде і не поверне все як було. Люди почали відновлювати свої будинки самотужки й допомагати одні одним. Вибиті вікна треба закрити плівкою чи OSB, пошкоджений дах — накрити. Громада створила матеріальний резерв, щоб після обстрілів швидко видавати мешканцям матеріали для першочергового ремонту.
Ми довго не називали себе прифронтовою громадою. 2024 року почались розмови про потенційну евакуацію, до якої, мовляв, треба підготуватись. У громаді опитували родини з дітьми, з’ясовували, хто має транспорт, хто вже знає, куди їхатиме, а кому знадобиться допомога. Визначали маршрути, резервні місця, навіть продумали, як вивезти лікарню й комунальні установи. Але все це — лише на випадок погіршення ситуації.
Тоді ми ще мали відчуття, що десь є межа, яку війна не переступить. Достатньо просто підготуватись. Наче якщо в тебе є документи в одній папці, заряджений телефон, запас води, павербанк і список номерів тих, хто може допомогти, то ти контролюєш ситуацію. Минуло трохи часу, й війна почала заходити у двори, квартири, лікарні, магазини, не питаючи, чи її чекали.
2025 рік: війна стає особистою
Фронт наближався. Влітку російські війська почали захоплювати села вже на території Дніпропетровської області. 30 вересня Петропавлівська громада офіційно увійшла до переліку територій можливих бойових дій.
У ніч із 24 на 25 жовтня 2025 року росіяни вдарили по селищу ракетами й шахедами. Один із безпілотників влучив у багатоквартирний житловий будинок.
Я приїхала туди після обстрілу. Вибиті вікна, побиті фасади, уламки були повсюди. Під ногами хрустіло скло. Навіть після дощу в повітрі стояв запах гару. Вибухова хвиля дісталася магазинів, кав'ярень, автостанції, кафе. Цілий мікрорайон був розбитий.
Але найтяжчою втратою були не вікна чи стіни. Загинули четверо людей, ще шістнадцятеро були поранені. Так уперше для Петропавлівки кількість загиблих від ворожої атаки перестала бути абстрактною цифрою — за нею стояли конкретні імена. Одна з них — вчителька мистецької школи Ірина Тимофієва.
Це особливо болить маленькій громаді. Тут майже завжди можна сказати: «я її знала», «вона вчила мою дитину», «ми жили поруч», «це була наша сусідка».
Тієї ночі медики й рятувальники їздили на виклики, не знаючи, чи не стане наступний вибух їхнім останнім. Водій «швидкої» Віктор Ляхімець згадував, як екіпаж випадково поїхав не за тією адресою. А невдовзі вибух стався саме там, де вони мали бути: «Якби раніше приїхали, могли б самі потрапити під удар».
Віктор уже знав, що його квартира постраждала, але не міг покинути роботу, щоб дізнатися подробиці: «Що я міг зробити? Робота є робота — треба було їхати рятувати людей. Було не до помешкання».
Це стало частиною нової реальності. Рятувати інших — і знати, що за кілька хвилин ворог може вдарити вдруге. Їхати до лікарні — і розуміти, що сама лікарня може опинитися під ударом. відновлювати будинок — і не знати, чи не доведеться ремонтувати його знову.
Життя після вибухів
Той обстріл поруйнував у селищі чимало будинків. За кожним із них — окрема історія.
«Я знаю, що таке втратити квартиру. Що моєї більше немає, я дізналась телефоном, — говорить студентка Влада Ляхімець. — Це був мій дім, де були мої речі, фотографії, куди я поверталась. Місце, яке я вважала своїм, стало руїною».
Тієї ночі була поранена двадцятирічна Катерина Заходякіна. Коли стався вибух, вона була біля свого дому. Дівчина пережила кілька операцій і досі реабілітується. Тіло Катерини медики збирали заново після поранення, а сприйняття світу після того, що вона пережила, вже могло бути таким, як колись. Після того, що з нею трапилось, на запитання про свої мрії Катерина відповідала: «Просто жити».
Квартира родини Кириченків постраждала найбільше: у дах над нею влучив шахед. На щастя, їх не було вдома. Поверхом нижче жила їхня 85-річна бабуся. «У бабусиній квартирі вибиті всі вікна, двері зірвані, балкони зруйновані. Моя квартира нагорі — там уже нічого немає», — розповідала Надія Кириченко.
Вранці після обстрілу люди виходять із будинків. Підмітають скло, забивають вибиті вікна. Хтось телефонує майстру, хтось їде купувати будматеріали. Хтось відкриває магазин.
Це одна з речей, яку важко пояснити людині, яка живе далеко від війни. Після ночі, коли в твоєму місті ворожі ракети і дрони зруйнували будинки і вбили людей, крамниця все одно відкриється.
«Відновимось, — говорив власник продуктового магазину «Новий» після масованої жовтневої атаки. — Бо перш за все це робочі місця для жителів Петропавлівки». Крамниця — важливе місце для мешканців селища: сюди вони приходять щодня, зустрічають знайомих, і якщо вона закриється, зникне важлива частина їхнього життя. Тому магазин ремонтують, вставляють вікна, прибирають наслідки удару і знов відчиняють двері.
Проте оптимізму вистачає не всім. «Це, певно, закінчення нашої сімейної справи», — сказали власники дитячого магазину «Гном», побачивши руйнування. Відтоді крамниця не працює.
Громада жива, поки відчинена кав’ярня, поки хтось ремонтує дах, продавчиня виходить на зміну, дитині можна купити зошит, а сусідові — хліб. Для багатьох людей «залишитися» — це не просто не виїхати з дому. А робити далі все те, що робив до війни.
Читайте такожДобропілля: як живе місто, до якого стрімко наближається фронт
Свої підтримують своїх
Липень 2026 року, черговий удар по Петропавлівці. На місце атаки приїхали рятувальники 57 пожежно-рятувальної частини. Вони гасили пожежу, що спалахнула після влучання дронів, і допомагали постраждалим. Тоді росіяни ударили в це саме місце шахедами вдруге.
Троє рятувальників були поранені. Один із них, Олег Гречко, досі в лікарні. Переніс не одну операцію. Через складні травми йому мають нарощувати кістки в ділянці плеча й лопатки. Далі — тривала реабілітація. Коли ми оголосили збір, щоб допомогти Олегу, за один день мешканці прифронтової громади пожертвували 120 тисяч гривень. І не припиняють робити пожертви.
Це ще одна зміна, яку принесла війна. Люди знають рятувальників — тих, хто приїжджає на пожежу, заходить у пошкоджені будинки, працює там, куди щойно прилетіло, ризикуючи загинути від повторного удару. Тому свої підтримують своїх.
Нова повсякденна географія
Змінилась і географія. Йдеться не про мапу зони бойових дій, а про географію звичайного людського дня. Ти живеш у тому самому селищі, але користуєшся ним зовсім інакше.
Раніше мапа була простою. Вийти з дому. Зайти в магазин. Заправити машину. Відвезти дитину до школи чи садочка. Забігти на пошту. Купити каву. Поїхати на роботу. Ввечері повернутися додому. Ми майже не думали про цю послідовність — вона була природною.
Війна прибирає з нашого життя місця, до яких ми звикли, одне за одним. Тепер заправити авто у селищі не можна, бо місцева заправка не працює. 10 серпня ворожий безпілотник ударив по останній автозаправній станції у Петропавлівській громаді. Тепер по пальне треба їхати в неблизький Павлоград.
Звичні й зручні послуги теж у минулому. 15 серпня росіяни вдарили по єдиному в селищі відділенню «Приватбанку» і намагались поцілити в «Нову пошту». І ось уже справи, які ми звикли робити швидко, забирають пів дня.
Школа — це не місце, куди щоранку йдуть діти, а дистанційний урок на екрані комп’ютера чи смартфона. Дитсадки в селищі не працюють із початку великої війни. Місць, де батьки можуть залишити дітей у безпеці, поки працюють, більше нема.
Навіть дорога перестає бути просто дорогою: вона вкрита антидроновою сіткою. А на асфальті добре видно місця, куди вже влучали дрони, де горіли автомобілі. А маршрути будуються не за принципом «як швидше?», а за принципом «де безпечніше?»
Так війна поступово стискає простір. І дедалі гостріше стоїть питання: чи можна тут взагалі залишатися?
«Я не хочу їхати, але...»
Про людей, які залишаються у прифронтових містах і селах, легко говорити: не хочуть, не слухають, впираються, ризикують. Коли говориш із ними особисто, розумієш: за цим «не хочу» так багато всього. Тут їхні будинки, навіть якщо в них уже вибиті вікна й латаний дах. Тут городи, господарство, собаки й коти. Тут могили батьків. Тут сусіди, які стали майже родиною. Тут робота, яку ще можна виконувати. Тут речі, зібрані десятиліттями. Тут життя, яке люди не хочуть віддавати війні без бою.
Я чула це в різних селах, які вже евакуювали. Люди так само говорили про свій дім: виїхати означає залишити не просто будинок, а все своє життя. Навіть коли розуміють небезпеку, до останнього шукають причину залишитися.
Читайте такожВійна на каналі. Репортаж із Часового Яру
23 серпня черговий російський удар припав на село Самарське. Постраждав чотирнадцятирічний хлопець.
У Петропавлівці тепер часто можна почути: «Я не хочу їхати. Але якщо скажуть забрати дітей — заберу». Доросла людина може сказати, що залишитись — її вибір. Коли поруч дитина, вибір перестає бути індивідуальним. Тому примусова евакуація родин із дітьми — це не просто адміністративне рішення. Це момент, коли держава говорить людині: небезпека вже стала такою, що залишатися з дитиною тут не можна. Та навіть тоді дорослі, вивізши дітей, повертаються: «Ще трохи побуду».
Петропавлівка ще не порожня. Щодня люди йдуть на роботу. Хтось садить город. Хтось ремонтує будинок і чекає, що колись сюди повернуться діти, які виїхали через війну.
Проте життя поволі витікає з селища. Хтось виїхав і вже не повернувся. Хтось продав будинок. Хтось закрив бізнес. Хтось збирає документи й складає речі в машину, але ще не заводить двигун. Людина за родиною, родина за родиною, замкнені двері за замкненими дверима.
День, коли я ще можу одягнути вишиванку
Ніч із 23 на 24 серпня була напрочуд тихою. Лиш час від часу глухо лунали вибухи. Лягали КАБи. Я вже навчилась приблизно розуміти, де вони падають. Цього разу — далеко.
Вранці у День Незалежності я дістаю з шафи вишиванку й відчуваю просту, буденну радість. Я ще можу її одягнути. Можу вийти з дому. Можу сісти в автомобіль. Можу поїхати на свою улюблену роботу. Можу вітати колег із Днем Незалежності.
На поясі в мене — тактична аптечка. Мій щоденний аксесуар, який ще кілька років тому я навіть не уявляла поруч із вишиванкою. У машині — детектор дронів. Я автоматично вмикаю його, коли вирушаю.
Я їду дорогою, над якою натягнуті антидронові сітки, й дивлюся на селище, в якому живу. Хата з вибитими шибками. Зруйнований будинок побуту й відділення банку. Спалений кінотеатр. Супермаркет із забитими ДВП вікнами — він працює. Відкриті вуличні кав’ярні.
Наша гордість і наш оберіг — Свято-Петропавлівський храм у центрі селища. Колись тут було людно, але зараз вулиці майже порожні. Я розумію, що селище — це не будинки, а люди, які в них живуть. І думаю не тільки про те, скільки ми вистоїмо, а й про те, що ми намагаємось зберегти.
Ми навчилися жити після прильотів, відновлювати будинки, рятувати одне одного, працювати під обстрілами, допомагати пораненим, підтримувати своїх. Навчилися навіть святкувати Незалежність, коли за пару десятків кілометрів лягають КАБи. Зараз я у вишиванці, й особливо гостро відчуваю: поки я можу її одягнути, приїхати на свою роботу і сказати людям «З Днем Незалежності», — життя триває.