Історія одного підвалу
Ми в’їжджаємо в Ізюм. Розбиті будівлі чергуються з обгорілими. Цілі будинки тут скоріше виняток, але і в них є вікна, забиті фанерою. Станом на липень 2022 року, за даними РНБО, росіяни вдарили ракетами по Ізюму 476 разів. Це більше, ніж було в Маріуполі чи Миколаєві. Проїжджаємо повз залишки багатоповерхівки, на яку в березні минулого року росіяни скинули авіабомби – тоді під завалами загинули пів сотні людей.
На місці призначення нас зустрічають Андрій Юрійович і його собака Булка, яка хазяйновито підходить перевірити кожного гостя. "Весь день немає світла, щось там у них знову вийшло з ладу. Так би спік вам свого фірмового хліба", – каже чоловік. Юрійовича знає, мабуть, кожен мешканець в Ізюмі, а також кожен волонтер чи журналіст, що приїжджав колись у місто.
Він опікується підвалом-укриттям під будівлею, де колись були офісні приміщення і якою він керував. Цей підвал після 24 лютого і під час окупації став прихистком для 62 людей, вони сім’ями ховалися тут від російських снарядів і солдатів.
– Постійно погрожували всім, один казав: "Не висовуйся звідти, а то в підвал гранату закину". У підвал, де були люди, діти, – пригадує чоловік.
«Я знав, що мене рано чи пізно здадуть». Історія письменника Володимира Вакуленка, вбитого росіянами
Наймолодшій на той час мешканці укриття – Ніколь – було два місяці. Немовля майже не бачило сонячного світла, тільки вогник від свічки.
– Вона з мамою жила отам у куточку. Плакала постійно, але нам не заважала. Бувало, граємо з сусідами при світлі свічки в карти, і тут Ніколь починає плакати. Я йду, беру її отак на руки, щоб спиною була до мене, і хитаю, заспокоюю. Ніхто її так не міг заспокоїти, як я, – пишається Юрійович.
З продуктами і водою ситуація була складна. У певні дні через обстріли люди не могли визирнути у двір, щоб розвести багаття. Тоді, каже Юрійович, набирали в пляшечку воду і по черзі гріли її внизу живота, щоб хоч якось розбавити дитячу суміш і Ніколь могла поїсти.
- А ще був Бодька, семирічний, такий розбишака трохи. Але коли хтось знадвору заходив у підвал і очам ще складно було адаптуватися до темряви, Бодька підходив, брав за вказівний і середній пальці і проводив кожного до його місця, – розповідає чоловік. І ледь не після кожної історії, каже, в горлі з’являється грудка і підступають сльози.
І сім’я Ніколь, і родина Бодьки виїхали в Росію. Це тоді був єдиний безпечний для них вихід, розповідає Юрійович. Дівчинку перед від’їздом устигли похрестити в місцевій церкві з вибитими шибками, до якої добиралися через блокпости. Хрещеним запропонували стати Юрійовичу.
– У кутку, де вони жили з мамою, була іконка з трохи вицвілими фарбами, але я її подарував Ніколь, щоб вона її оберігала. У мене ще на згадку залишився її маленький комбінезончик, я гуманітарки дитячої багато віддаю, але його зберіг. Він, здається, досі пахне нею. Така рідна вона вже стала. Колись приїде в гості, я їй його подарую, – ділиться чоловік.
Нині в нього тут цілий підземний хостел і гуманітарний склад: з ліжками, холодильником, кухонним куточком і буржуйкою, а також окремим диваном для ще однієї собаки – 11-річної Ради, яка залюбки вітається з усіма гостями, а потім обов’язково повертається на свій диван – звідти можна спокійно спостерігати.
На стінах укриття розвішені картини: деякі з них Юрійович малював сам, деякі – місцевих художників, а є й малюнки, що подарували йому діти, які тут ховалися від обстрілів. При вході в підвал – коробки з одягом, дитячими речами, сумішами і пляшечками, памперсами.
Від згадок про пережите, ділиться чоловік, голова йде обертом.
– Мені навіть довелося пологи приймати. Ми стільки тут пережили – розказувати і розказувати.
Сьогодні в Ізюмі, каже Юрійович, вже працюють магазини, пошта, аптеки. Є всі комунікації: світло, вода, газ, мобільний зв’язок. Запитую, коли востаннє були обстріли:
– Слава Богу, після вересня більше не прилітало, – каже приятель Юрійовича Олександр, нахиляючись до дерев’яного столу, щоб тричі постукати кулаком – аби не наврочити.
У місто на весну потроху повертаються люди, хоч на вулицях рідко кого зустрінеш.
– Днями бачив маму з дитиною, які повернулися. Раніше людей від того, щоб повертатися, стримував холод. А зараз тепліє, і душа додому проситься.
Справжній Пункт незламності
З Ізюма наш маршрут лежить на Донеччину. До нас приєднується Діма, місцевий волонтер. Його бус впевнено прямує перед нашим, Діма точно знає, куди він їде і хто на нього там чекає. Знає, кому треба спальники, кому – газовий пальник, а кому – велосипед. Діму всюди раді бачити.
Дорогою за вікном видно наслідки боїв: залишки погорілої техніки на узбіччях і полях, таблички "Обережно, міни", потрощені дерева, розбиті села, в яких майже всі будинки зруйновані, тут людей і не видно. Десь руїни чергуються з уцілілими домами із затягнутим плівкою дахом і забитими вікнами. Сюди, схоже, повертаються відновлюватись.
Село Рубці Лиманської громади теж пережило окупацію з квітня до жовтня та зазнало чималих руйнувань: обстрілами росіяни зруйнували третину житлових будинків, усю інфраструктуру, школу, пожежну станцію, сільськогосподарські підприємства і техніку, пошкодили конеферму.
Зараз, на щастя, село не обстрілюють. Тут уже більше відчувається весна і життя: люди пораються на грядках, аварійники лагодять електричні дроти, частково відновлено дороги. Місцеві в очікуванні світла – його, як і газу та води, не було більш ніж рік. Газ дали нещодавно, електрика – на підході. "Буде світло, буде й вода. Тим, у кого криниця, легше, а всі інші були без води весь цей час", – розповідає місцевий житель Андрій.
Наближаємось до одноповерхової будівлі, куди й привезли хліб і паски. Тут нас зустрічає невеличка юрба, надворі гуде генератор, біля нього – термінал старлінка, а зверху – сонячні панелі. Це місцевий Пункт незламності. Він тут працював увесь час і працює досі: в будівлю і цього разу люди прийшли зарядити телефони. Ще частина гріються надворі, тут тепліше, ніж усередині. Біля людей крутиться зграйка собак.
У цій же будівлі, тільки з іншого входу, імпровізована школа. У невеличкій кімнаті із задушливим від натопленої буржуйки повітрям займається змішаний клас – за партами учні різного віку. Це ті, хто не має можливості підключитися до онлайн-уроків удома. У школі і світло, і зв’язок є, і тепло.
Усього школу відвідує близько 20 дітей, 17 з яких – місцеві, інші добираються з ближніх сіл.
"Навчання ми почали в листопаді, діти вчаться за програмою Всеукраїнської школи онлайн. Стараємося встигати", – ділиться вчителька Наталія, яка стежить за порядком у класі.
Оскільки класи тут змішані, то і завдання вони виконують різні: хтось пише контрольну, а хтось дивиться урок.
"Дуже не вистачає нам навушників, через це діти часто заважають одне одному", – зізнається вчителька.
Якщо ви маєте змогу і бажання допомогти школі закупити 10–15 пар навушників – напишіть, будь ласка, авторці на пошту ([email protected]), ми передамо контакти.
Слов’янськ – Краматорськ – Дружківка: під прицілом ворога
У містах життя і весна відчуваються більше. У Слов’янську люди гуляють вулицями, хтось поспішає у справах. Серед них багато військових, вони в кав’ярнях, ресторанах. Бізнес тут працює, відкритий навіть великий магазин дитячих іграшок, і є де сходити на суші. У місті працюють усі комунікації, але з регулярними перебоями через обстріли. Є райони, де постачання відсутнє тривалий час.
Поки ми йдемо вулицею і п’ємо каву, в місті двічі вмикають повітряну тривогу. Тут, за 45 кілометрів від Бахмута, вона сприймається тривожніше, ніж, скажімо, в Києві. Особливо коли проходиш повз будинок, половина якого була зруйнована у вересні російською ракетою. Утім на сигнал тривоги тут мало хто зважає, Слов’янськ продовжує жити у своєму темпі, без перерв на укриття.
Хоча місту дістається часто: під час обстрілу 27 березня постраждали сім житлових будинків, загинув чоловік, ще 25 людей було поранено. Прилетіло також у ніч, коли ми поверталися зі сходу – 7 квітня: російська ракета С-300 влучила у приватний житловий будинок. На щастя, без жертв.
"Ще десь місяць тому центральна вулиця була майже безлюдна, а зараз на літо люди повертаються, все оживає", – розповідає військовий медик Лаша, який приєднався до нашої групи. У військових тут, каже, тема контрнаступу на слуху, але ніхто не знає, коли це буде, як і де. Та про всяк випадок усі на низькому старті.
Наступний наш пункт – Краматорськ. Тут хліб і паски прямують до місцевого шелтеру, куди евакуюють з ближніх сіл людей, які залишилися без домівки.
– А ми тільки пообідали, знали б – зачекали б на вас, – радісно зустрічає нас працівниця їдальні.
Нині в шелтері близько шести мешканців. Для них є спальні місця, телевізор, їжа та можливість помитися. Тут в основному пенсіонери. Погляд у них дещо розгублений. Поки ми повертаємося до автівок, поліція привозить ще двох людей, змушених покинути свої помешкання.
У Краматорську на вулицях людно, місто живе своїм життям, хоч і за півсотні кілометрів від фронту: їздить громадський транспорт, працюють магазини, аптеки, зі світлом, водою і газом історія така сама, як у Слов’янську – є, але з перебоями. Днями сюди прибув перший залізничний рейс зі Львова, заповнений на 100% – хтось повернувся на весну додому.
Зі 150 тис. людей у Краматорську залишилося 68 тис., близько 5 тисяч з яких – діти. Люди виїжджають. У Слов'янськ, навпаки, прибувають, розповів журналістам голова обласної поліції Руслан Осипенко.
У березні росіяни накрили центр міста касетними боєприпасами, пошкодили житлові будинки, вбили двох цивільних, ще десятьох поранили. У ніч на 10 квітня росіяни вдарили по міському кладовищу. А напередодні обстріляли сусіднє місто Дружківку зі "смерчів" – вісім будинків пошкодили, двох людей поранили. 27 березня там повністю зруйнували дитячий будинок.
Дружківка – це і є останній пункт у нашому маршруті. Тут завдання – передати хліб, паски і коптер військовим. У місті весна, людей на вулицях небагато, неподалік працівниці підмітають подвір’я продуктового магазину, обговорюючи щось буденне. На фоні співу птахів звіддаля чути вибухи. Під цей акомпанемент бойовий медик Сергій ділиться спостереженнями за ситуацією на фронті. Поранених, каже, вистачає, роботи, відповідно, теж.
– З аптечками взагалі виходить маячня: якщо боєць використав свою чи втратив під час евакуації, йому нову не видадуть, поки ту не знімуть з обліку, – обурюється через бюрократичну тяганину і втрату часу військовий.
Про контрнаступ говорять і тут. Але як і в Слов'янську, подробиць ніхто не знає.
– Тут ледь вдається оборону тримати, як буде з наступом і з чим наступати – невідомо. Але єдине, що ми знаємо точно: інакших варіантів, ніж битися до перемоги, у нас просто немає, – додає Сергій.