На роздоріжжі. Особисте
Як авторка я вкотре відмовляюсь писати цей репортаж. Слова не складаються, свідомість відмовляється вірити в очевидне. Попередній такий репортаж мав би бути про Покровськ. Репортаж про те, як помирає місто.
Технічно це завжди виглядає однаково: артилерія / КАБи / дрони російських військ раптово, а потім систематично, часто і без розбору влучають у цивільні будинки, магазини, лікарні. Місцеві мешканці масово втікають. Одиниці залишаються у своїх домівках. Потім зникає світло, газ, вода або все разом. Місцеві вгризаються у свої камʼяні будинки, разом з домашнім крамом спускаються в підвали, коли самі будинки вже розбиті. У підвали сусідських споруд — коли власних уже немає. А коли розбомблять і їх, вони чекатимуть на евакуаційні броньовики, наче на таксі. Чи йтимуть пішки кілька кілометрів, коли дороги будуть остаточно розбиті і «під наглядом» зграї російських FPV-дронів — на удачу, аби не поцілили.
Проте прямо зараз я стою ногами в полі серед соняшників у Добропіллі. На термометрі в тіні +37, зліва від мене — стовбур шахти, справа — красивезний терикон, між ними здіймається чорний дим.
У якийсь момент я не відчуваю ані спеки, ані пори року, наче знову в Покровську у грудні 2024 року. Тоді ми востаннє заїжджали в місто без бронежилетів, востаннє спокійно обійшли його вздовж і впоперек. І навіть відкопали квітучі троянди під снігом.
Добропілля зараз теж на роздоріжжі. Воно ще має шанс не стати Покровськом, Бахмутом або Марʼїнкою. Якщо… Це «якщо…» — простір для обдуманих і злагоджених дій вищого і військового керівництва і власне військових.
Але перед тим, як розказати про ситуацію в Добропіллі зараз, варто згадати передумови для просування російських військ.
Російський наступ: від стратегії до тактики
Про те, що російські війська наступатимуть у напрямку Краматорська, стало відомо ще навесні. Про це говорили спочатку непублічно: розвідники та військові вищої ланки, пізніше про ймовірність наступу на Слов’янськ і Краматорськ і тактику російських військ писали воєнні аналітики.
Щодо тактики наступу російських військ цього літа, то вона дещо змінилась. Минулого року вони створювали виступи в лінії оборони, оточуючи те чи інше місто, беручи його в клешні з обох боків. Це спрацювало із Селидовим і з Новогродівкою під Покровськом, але ця тактика не виправдала себе щодо самого Покровська. Щільно забудований багатоповерхівками, Покровськ виявився недосяжним ані для бокового оточення, ані для прямого наступу. Саме тоді Покровськ перестав бути пріоритетом для ворога, який обрав нову і більшу ціль.
Слабким місцем у ландшафті Донеччини виявились дороги. Несподіваною і нахабною була перша FPV-дронова атака російських військ на трасу Добропілля — Краматорськ (траса Т0541) у квітні. Уже тоді стало зрозуміло, що це і стане новою тактикою ворога: перерізати всі сполучення і піти через те саме поле між Дружківкою і Краматорськом, відрізаючи Покровськ і Добропілля та стрімко просуваючись через неукріплений простір уперед.
Усю весну і навіть влітку обабіч дороги для оборони українська сторона зводила укріплення, які викликали чимало питань: багато окопів і траншей побудовані не в посадках, а просто посеред поля. В умовах повного контролю землі з неба такі укріплення не виправдовують себе. Частина укріплень побудовані в посадках, але самі посадки там вирубали ще під час викопування шанців.
У травні дронові атаки на трасу посилились: російські військові почали використовувати носій FPV-дронів (так звану матку, більший за розміром безпілотник-літачок) і атакувати автівки. Попри те, що на той час фізично відстань до ворога була 25 кілометрів. Сама траса проходить по відкритій місцевості, не закритій посадками, паралельно до іншого пагорба, контрольованого росіянами. Перевага рельєфу виявилась на боці противника.
У липні через щільні удари російських FPV-дронів керівництво Донецької області заборонить проїзд цивільних машин через трасу Краматорськ — Добропілля, а над самою дорогою нарешті почнуть ставити сітки від дронів.
Такі сітки вже є над дорогою Покровськ — Добропілля, будують і під самим Краматорськом, на об’їзній трасі на Олександрівку (траса Е0510, це довший, але наразі безпечніший шлях до Добропілля). Там же зараз комунальники намагаються залатати ями на дорозі.
Тим часом російські війська перейшли до тактики вичікування: FPV-дрони на оптоволокні й радіозв’язку пролазять у дірки в сітках і вичікують, уже під сіткою, на машину-ціль.
Підготувавшись до фізичного просування, російські війська почали атакувати саме місто Добропілля (де проживало зо 30 тисяч цивільних) спочатку FPV-дронами, а потім керованими авіабомбами і «шахедами».
Одночасно атак зазнавали ще два міста між Добропіллям і Покровськом — Білозерське і Родинське, до яких російські війська підійшли впритул, подолавши 10 кілометрів орієнтовно за тиждень-два, а потім прорвались ще на 8 кілометрів за два дні.
Майже мирне життя Добропілля
Попри рекордну близькість ворога, у самому місті ще можна спостерігати уривки звичайного мирного життя. Працюють дрібні магазини і кіоски з кавою, а біля памʼятника Шевченку старці та діти зупиняються годувати голубів. Голуби дзьобають хліб і по черзі вмощуються на Шевченкову чуприну.
Через дорогу літні жінки й чоловіки продають молоко й городину: солодкі місцеві помідори, огірки, зелень, кукурудзу, яблука, малину і навіть місцеві персики. Власниці і власники стихійних яток розділились у поглядах: як політичних, так і в доцільності лишатись у місті. Одні спродають залишки овочів, поки чекають на вантажівки і переїзд в іншу область, інші кажуть, що з рідної землі не зрушать.
Через брак житла для переселенців евакуюються переважно ті, хто може орендувати або купити житло самотужки.
«Повезуть нас у сарай, один туалет буде на всіх! Не хочу! От якби до Зеленського в хату!» — каже чоловік, шкутильгаючи з костуром.
У перший тиждень після атаки FPV-дронів і керованих авіабомб (17 липня) у місті закрилося відділення Пенсійного фонду, з нього виїхала адміністрація, а на «Новій пошті» й Укрпошті вишикувались черги з місцевих, які відправляли свої речі подалі від лінії фронту — до родичів або в міста, куди планували переїжджати.
Вулиці міста спорожніли.
«Виїжджають, звісно, люди, — пояснює місцева мешканка Люба. — Майже нікого вже й не лишилось. І так на кожній вулиці. Чому? Тому що страшно. Все бомблять».
Ми підіймаємось на найвищий пагорб у Добропіллі, перед нами відкривається панорама міста: бані церкви, терикони по периметру і ряди багатоповерхівок. І — стовпи диму. Ми спускаємось в місто і марно намагаємось знайти їх.
Місцевий рельєф і різнокаліберність російських снарядів, які ранять цю землю, зводять до нуля спроби прорахувати орієнтири.
Йдемо в центр міста, нещодавно зруйнований керованими авіабомбами. Тут щоденно прибирають комунальники.
У Добропіллі до масованих російських атак станом на 30 червня 2025 року проживали 22 232 людей. Cьогодні в місті залишається 8 161. У Добропільській громаді проживали 29 314 людей, залишаються 9 240 (за даними місцевої адміністрації на запит LB.ua).
Вантажівки в кожному районі Добропілля вантажать від ранку і до вечора. На переїзд з власним майном є черга, розказує жителька Добропілля Ольга. Вона їздила в Чернігівську й Кіровоградську області в пошуках нового дому. Знайшла там хатинку, яку орендуватиме разом із сім’єю.
«Думали, будемо тут сидіти. А що ж сидіти, як у центр був приліт, магазини позакривалися. Сподіваюсь, що всю область не візьмуть… А якщо возмуть, то що нам потрібно тоді? Ми-то хочемо жити в Україні!» — каже Ольга.
Жінка разом з чоловіком повиносили холодильник, пральну машинку і меблі надвір і чекають на замовлену вантажівку на лавці біля хати.
«Тяжко, знаєте, прожити все життя в одному місці і зірватися. А що поробиш?» — каже Ольга. Вона обіймає сусідку Тетяну, яку вже через пів години забиратимуть волонтери з гуманітарної місії «Проліска».
Тетяна ходить по подвір’ю з палицею, бо нещодавно перенесла операцію. Жінка їде до доньки в Харків і ще сподівається повернутися до власного дому. Свою хатину залишає на переселенців з Покровська — пару, що виїхала в березні, а тепер, ймовірно, знову втікатиме від війни.
Жінки витирають сльози одна одній, обіймаються і допомагають Тетяні сісти в евакуаційну машину «Проліски».
«Усі наші екіпажі перевантажені зверненнями, — розказує фельдшер-волонтер «Проліски» Людмила Кривошапка. — Ми в цілодобовому режимі працюємо, забираємо людей. Усі хочуть жити, всі хочуть себе рятувати».
За перші два тижні евакуації в липні волонтери вивезли понад 250 маломобільних людей. Для кожного потрібна окрема машина швидкої.
«Це така категорія людей, яка самотужки не зможе собі допомогти, сама собі надати допомогу і сама має сховатися в укриття. Такі люди мають виїхати в безпеку, як і дітки, якомога раніше», — каже Людмила.
Вона заходить у бідну хатинку. Там буквально на сумках сидять три жінки: 50-річна Інна, її 80-річна мати Валентина і сестра чоловіка. Інна — опікунка для обох жінок, які мають інвалідність. Валентина весь час плаче, бо недавно поховала чоловіка, донька марно намагається її заспокоїти.
Людмила міряє тиск літній жінці, а потім кличе ще трьох чоловіків на допомогу: Валентина важить 140 кілограмів і вже кілька років не може зробити жодного кроку. Коли сім’я покидає хатину, одна з жінок у розпачі каже: «З власного дому виганяють…».
Виїжджати з Добропілля непросто. Місто розтягнуте між шахтами і перерізане річками. Знайти проїзд на околиці міста — це ще той квест.
У такому віддаленому куточку живуть 73-річна Любов і її 54-річна донька Олена Новодран. На їхній вулиці є тільки ґрунтова дорога та вид на шахту, на якій обидві жінки працювали все своє життя.
Жінки готувались до евакуації зранку: Любов зробила зачіску, а її донька підфарбувала очі й губи. Вони разом вийшли на вулицю і чекали там на волонтерів.
У швидкій мати починає плакати. Її донька повторює: «Все добре, вже все добре!».
Від вибухів і стресу в Любові нещодавно стався інсульт. Тепер вона здригається навіть від грюкання дверима.
Літня жінка промовляє по складах: «Все добре, уже не стра-шш-но. А то-ді було стра-шш-но».
«Все буде добре, бо коли погано — вже дістало!» — заспокоює Олена.
Щоб зберегти життя матері, Олена звільнилась із шахти і наважилась на переїзд у більш безпечне місце.
«У день, коли ми розраховувались із роботи, йдемо з шахти, а над нами один дрон, потім другий! То ми у кущах ховались, перечікували. Але вже все добре!».
Швидка рушає вперед, здіймаючи куряву.
Тим часом шахта ще працює, її гул чути на всю вулицю, шахтарі досі спускаються в забій, а на териконі майорять два українські прапори.
