«Найнебезпечніше — це вʼїзд і виїзд», — пояснює мені телефоном фотограф 24 окремої механізованої бригади Олег. Активний російський наступ на Часів Яр почався пʼять місяців тому, і зараз він у найгострішій фазі. У новій частині міста, за каналом, уже стоять російські війська. Тож дістатися можна тільки до старої.
Перший виїзд у Часів Яр ми плануємо на вечір. «Поїдете на "хамві"», — каже командир батальйону ударних безпілотників «Рарог». Підрозділ зараз збирає на РЕБ (посилання на збір), тож із захисту від fpv-дронів нам дістається броня.
Ми запаковуємось у машину разом з екіпажем.
«Каски вдягайте одразу», — попереджає військовослужбовець Роман. Дорога погана, а їхати ми будемо швидко, тож на ямах можна й голову розбити об броньовано-металевий салон автівки.
Часів Яр — типове місто з новими багатоповерхівками (це новий Часів Яр, територіально — меншість, а фактично — найвища точка), хрущовками й приватними одно-двоповерхівками. Старе й нове місто розділяє канал річки Сіверський Донець — Донбас. Канал — це практично лінія боїв. А ще районом Канал називають власне нову частину міста з багатоповерхівками. За каналом вже є російські військові, але частину території утримують Сили оборони України.
Ми їдемо в одноповерховий «старий Часік». Уже хмарить, але все ж можна побачити рівні трикутні дахи будинків. І якщо придивитись уважніше — багато з них уже понівечені влучаннями артилерії, fpv-дронів і бозна-яких російських снарядів або ракет.
«Їдеш одну ніч — усе добре. Приїжджаєш на наступну ніч, а там будинку вже немає», — пояснює водій Роман.
З погодою нам щастить: починається дощ, і ми безпечно переходимо з машини в укриття.
Дощ — це не тільки про «безпечніше». Поки дощить, роботи не буде. Проте все має бути в бойовій готовності, тож військові розкладають старлінк, снаряди, підключають пульт і перевіряють борт.
Чекати погоди доводиться недовго. Військові отримують цілі й піднімають у небо нічний безпілотник Vampire. Уже за кілька хвилин дрон скидає снаряди на позиції росіян. Через тепловізійну камеру видно, як летить снаряд, потім вибух, і росіяни вибираються зі схованки, ще вибух. Безпілотник повертається із завдання, військові швидко заряджають наступні снаряди. Ніч улітку коротка, а задач екіпаж має багато.
«Часів Яр — це дуже вигідна висота. Росіяни хочуть захопити його, щоб мати хороший плацдарм для наступних кроків: Костянтинівка, Дружківка і Краматорськ будуть легко обстрілюватись із Часіка. Тому дуже важливо не дати їм цю висоту. Але наскільки хлопці витримають? Ми стараємось допомагати, але все від піхоти залежить і від озброєння, можливо, якби в нас арта (більше) працювала», — каже пілот Тарас.
Я вже знаю, що до позицій піхоти мені точно не потрапити. Але сподіваюся порозмовляти з піхотинцями наступного дня в безпечнішій частині міста, якщо хтось із них буде виходити з позицій.
Роботу Тараса та його екіпажу я вже бачила взимку під Торецьком, у Нью-Йорку. Загалом 24-та утримувала лінію поблизу Торецька із січня 2023 року. Це єдина ділянка фронту, яка залишалася незмінною після 24 лютого 2022-го. За понад рік на одному місці бригада добре закопалась і стримувала противника.
«Ми могли просто сидіти й чекати якогось руху. Тут так не виходить, постійно щось треба робити: або намагатися відбити штурм, або влучати у ворожі позиції», — розказує Тарас.
«Там більш позиційна була робота. Тут росіяни активно просуваються, штурмують», — підтверджує побратим Тараса.
Рокіровка на місцях
Щоб візуально зрозуміти динаміку просування російських військ біля Часового Яру, можна подивитися на мапу Deepstate (її автори вносять дані з невеликим запізненням, але загалом вона наглядно показує переміщення сил вздовж лінії фронту). Так, у березні російські війська почали просуватися до Часового Яру з боку села Іванівське, наприкінці квітня — на початку травня дійшли до кордону міста й навіть зайшли в нього, а 8 червня вже зайняли значну частину нового району.
Майже через тиждень після цього військовослужбовців 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила вище військове керівництво передислокувало з Торецька й околиць у Часів Яр «для посилення оборони», як пояснили в бригаді.
Про ситуацію в місті Генштаб офіційно повідомив, що «противник не припиняє спроб просунутися до мікрорайону Новий міста Часів Яр, де на даний час відбувається бій». У наступні дні Генштаб сухо повідомлятиме як про спроби штурмів, так і про те, що «ситуація контрольована».
Відстань від Часового Яру до Торецька по прямій — майже 25 кілометрів або асфальтованою дорогою через Костянтинівку 35 кілометрів, які можна проїхати менш ніж за 50 хвилин. Переїзд цілої бригади, навіть на таку маленьку відстань, але з військовою технікою, займає куди більше часу, особливо в плані підготовки. Особливо якщо одночасно переїжджати будуть дві бригади.
За наказом, із Часового Яру на Торецький напрямок перемістилася 41 бригада. А з Торецька в Часів Яр зайшла 24-та (варто зазначити, що довкола обох міст є інші підрозділи артилерії та механізовані бригади). Проте російські війська скористалися масштабною рокіровкою, практично відразу прорвавши лінію оборони під Торецьком. Про активні російські штурми Генеральний штаб ЗСУ повідомив 18 червня. Наступного тижня українські військові будуть відбивати тут від 5 до 26 штурмів на день поблизу Дружби, Залізного, Північного, Торецька та Нью-Йорка. Але лінія оборони тут зміниться вперше за багато років на користь російських військ.
Про переміщення 24 бригади з Торецька в Часів Яр один мій співрозмовник, військовий цього підрозділу, на умовах анонімності каже:
«Ми постійно готувалися. Ми готували другу лінію оборони, мінували передню лінію оборони безпосередньо. Ми вкопували себе, укріплювалися. Ми знали все за півтора року: володіли обстановкою, хто стоїть, які сили й засоби є у ворога. А в результаті що — нас поміняли, і просто в той момент, як тільки пішла заміна, лінія оборони Торецька посипалась».
Маневр з перестановкою бригад викликав багато питань і у військових, і в цивільних громадян.
З відрядження — у військо
Щоб походити по Часовому Яру вдень, ми плануємо другий виїзд. Цього разу з Олегом, військовим фотографом 24 бригади. Ще на початку року він був цивільним, фотографом великого міжнародного агентства. У лютому поїхав у відрядження, і в іншому місті його зустріли представники ТЦК.
«Питають: підеш у військомат? — пригадує розмову Олег. — Піду. Я дуже лояльно до цього віднісся, і вони це відчували. Я прийняв усе. І з відрядження я додому вже більше не приїжджав».
Речі — зібраний рюкзак зі спорядженням — з Києва привіз його батько.
Без військової спеціалізації та воєнної підготовки, Олег допитувався в кожного тренера, пробував перезаряджати автомат, поки не вийде. «Мені все було цікаво», — згадує. Загалом підготовка зайняла три місяці: два в Україні та ще місяць в Іспанії. Навчання за кордоном були інтенсивні:
«Мені після тієї підготовки байдуже, в броніку я чи ні. Бо там ти ходиш в броніку, з рюкзаком, боєприпасами, зі зброєю, на великі відстані і з вправами».
Ми знову вдягаємо бронежилети й пересідаємо в машину Олега. На горизонті видно, як росте стовп диму над Часовим Яром. Влучило щось великокаліберне.
Цього разу ми їдемо іншим, але не менш розбитим маршрутом. На відкритій місцевості вже біля міста водій уже зовсім не переймається якістю дороги. Головне — проскочити швидко. Комусь пощастило менше: на в’їзді стоїть згоріла автівка. А вже за першими будинками при дорозі спокійно очікує цивільний місцевий — тримає два велосипеди і не знає, як би з ними рушити далі. Зрештою, кидає на землю обидва.
Боротьба за канал: проблеми й можливості
Часів Яр виглядає дуже порожнім. Тут лишилося кілька сотень цивільних. Військових на вулицях не видно.
«Усі там», — натякає на бої в новій частині міста, за каналом, командир механізованого батальйону 24 бригади з позивним Джокер.
Його підрозділ заступав на позиції з боєм: тут ворог теж скористався ситуацією, поки щойно прибулі військові не роздивилися місцевість. Тоді як ворожі війська встигли окопатись у лісі й підготувати засідки. Частина українських військових потрапила в полон (є відео полонених у російських телеграм-каналах), є загиблі.
Загалом за канал у середині червня зайшли два підрозділи бригади, частину людей майже через тиждень замінили. Наступна ротація вже не вдалася (на момент розмови. — Ред.).
«Росіяни контролюють логістичний маршрут. Учора один батальйон пробував провести евакуацію — не вийшло. Сьогодні я пробував провести евакуацію. Механік — 200», — пояснює Джокер. Водій броньованої машини загинув дорогою на евакуацію, але машина вціліла. Тож Джокер і його побратими шукають, хто з тих, хто ще не на нульових позиціях, може повести броню.
Я розглядаю карту Часового Яру. Ліворуч — ліс, і майже весь він зайнятий окупаційними військами. Праворуч — висотні будинки, і частину їх у цей момент (27 червня) ще утримують українські військові. Спроби відвоювати новий Часів Яр можуть зайняти тижні, але з контролем переправи росіянами це коштуватиме багато життів українських військових. Попри всю складність, військові не відмовляються обороняти лінію, каже Джокер.
«Стоїмо, виконуємо задачі. Поки є можливість, копаємо другу лінію оборони у смузі, де стоїмо безпосередньо. Мінуємось, поки дає можливість противник, — розповідає він. — Зараз ця ситуація більш незрозуміла. Тобто витіснити з лісу вони нас витіснили, а далі противник не проводить якихось наступальних дій. Тільки вчора було двоє двохсотих. І якесь затишшя. Можливо, вони міняються. Я не знаю. Найгірше, що люди в Часовому Яру (на позиціях за каналом) залишилися без забезпечення, без евакуації, двохсоті там лежать». (На момент публікації статті частину загиблих уже вдалося забрати. — І. В.)
«Учора били біля першої ночі просто ТОСами (важка вогнеметна система “Солнцепек”)», — продовжує Джокер.
— Кажуть, що хтось буде наступати. Усі розуміють, що успіху їхнього (російських військ) наступу просто не буде. Інтересом ворога будуть ліси й у фланги заходити. Він теж розуміє, що через канал далеко не піде: надто велика відкрита місцевість на 200 метрів, позиції там не підготовлені, — зазначає комбат.
— Тобто росіяни максимум до каналу зараз можуть дійти? — перепитую.
— Так, до каналу, до тих позицій безпосередньо, які ми зараз тримаємо. Тобто моя лінія безпосередньо та іншого батальйону — це все, куди можуть дійти. Чи дасть можливість противник далі нам просуватися? Я сумніваюся, тобто перевага в їхніх засобах ураження дуже велика. Наша одна гармата проти їхніх трьох гармат — співвідношення дуже велике.
— Чи є можливість у противника перейти канал?
— Звичайно, є, за рахунок того, що до нашого заходу на ці рубежі не було підготовки другої лінії оборони. Що зараз бійці встигають самі викопувати — це і є друга лінія.
Я перепитую, чи не стане наша розмова інформацією для ворога. «Ворог і так володіє всім», — Джокер дивиться сумно.
— Ми не даємо противнику проводити заміну, постійно завдаємо вогневого ураження — це добре. А далі що? Потрібна можливість забрати своїх людей (які на позиціях без заміни тривалий час), для того щоб дати їм можливість якось нормально перегрупуватися, три-чотири дні дати просто прийти в себе і вже якось будувати лінію оборони.
— Тоді які варіанти розвитку подій далі? Що реально можливо зробити?
— Для кращого варіанта розвитку потрібно зараз зменшити смугу оборони, бо для бригади це надто велика смуга. Треба стати за канал і стабілізувати всі дії. Треба перегрупуватися, правильно вибудувати рубежі. На цьому етапі нехай це будуть стримуючі сили, але позаду нас уже безпосередньо пробувати будувати нормальну лінію оборони.
Паралельно з новою лінією оборони потрібно будувати другу лінію, підсумовує Джокер. Він повертається до пошуку водія. Наостанок я питаю про ситуацію в старій частині міста, а також чи виходить він сам хоч іноді на вулицю.
«Виходжу, звісно. У нас туалет надворі», — каже військовий.
«Що Бог дасть»
Сонце поволі сідає, і спека вже не така нестерпна. Ми йдемо повз розбиті багатоповерхівки, в одній ще тліють рештки людського майна. Біля будинку навпроти ми помічаємо чоловіка. Це Геннадій, йому 59. Живе разом із 64-річною дружиною та собакою.
«Кожного дня виходимо, на пункт незламності. Телефони заряджаємо. Там світло є», — каже Геннадій. Там само він іноді отримує хліб і продукти. У цей час щось голосно бахає поруч.
— Не боїтеся ходити? — питаю.
— Боїмося. А що робити? Був сильний приліт. Он, бачите, нема будинку? — Геннадій показує рукою на скелет багатоповерхівки. Фоном бахкає артилерія. — Я в Костянтинівці недавно лежав у лікарні 12 днів. Тому що був сильний приліт, вибуховою хвилею скло в нас винесло. Вам показати, з чим я в лікарню потрапив? Ось із цим.
Геннадій стягує до колін штани. Ноги вкриті величезними багряними плямами — це опіки. Від вибуху чайник з гарячою водою перекинувся на чоловіка.
— Боятись уже нема чого. Такого надивились уже, — кидає він. Згадує, як днями принесли поранених цивільних на пункт незламності.
— Але росіяни далі наступають, — зауважую йому.
— Кажуть, вони вже перейшли канал? Чи ні?
— Що ви робити будете, якщо зайдуть?
— Що робити? Не знаю, в мене прізвище хороше. Знаєте яке? Мазепа! Якщо вони зайдуть, мені хана одразу, — гірко сміється Геннадій.
Він кличе нас подивитися на дрон, що недавно впав поблизу його будинку. Ми виходимо на дорогу, де серед гілляччя лежить каркас fpv, а поруч — сліди від вибуху. Геннадій вже подумує, що йому доведеться покидати дім, але не має куди їхати.
Повз нас проходять кілька військових з іншого підрозділу. Після одно-дводенного відпочинку вони знову заступають на позиції. Встигаємо тільки привітатися, їм треба йти.
Далі дорогою нам трапляються кілька нетверезих літніх чоловіків і згорілі автівки, які ми спиняємось сфотографувати. У цей момент чуємо дзижчання, схоже на дрон. Забігаємо в найближчий підʼїзд, але власниця квартири на першому поверсі нам явно не рада.
«А це що таке?!» — кричить вона у прочинені двері.
«Ми тільки перечекати», — відповідаємо. Жінка заспокоюється і каже, що ось-ось прийде її чоловік. Виходимо на вулицю, де на лавці вже мирно спить чоловік власниці квартири.
Ще через кілька будинків помічаємо чотирьох жінок і пару котів.
— Вам їжа потрібна? — питає уже військовий фотограф Олег. Я ніяк не звикну бачити його у військовій формі.
— Нам корм для котів треба! — відповідає Наталя. Жінка охоча до розмови. Поруч з Наталею стоять Ніна, Марина та ще одна Наталя. Ми підходимо ближче. Котів тут значно більше, я нарахувала щонайменше п'ятьох. Один гріється подалі на сонці. Другий весь час нявчить під вибухи.
— Це контужений кіт. А ось ще один, він без хвостика. Хвостик бомбьожкою відірвало, — пояснює Наталя. — Ви їжі їм зможете привезти. Будь ласка, дуже прошу.
— Вам самим є що їсти? — питаю.
— Та якось перебиваємось, — каже Наталя.
Недавно їй дали з гуманітарної допомоги хліб, але вже за день він зацвів. Наталя йде в будинок і вже за хвилину повертається з маленькими коржиками в руках. Сама напекла, на пічці.
— Що є. Але ми не жаліємось, — каже вона.
— Ні хліба, ні води, ні газу, ні світла — і так півтора року. Куди гірше? — каже Ніна.
Питаю, чи не надумали виїжджати.
— Ні в кого з нас пенсії нема. Люди, що виїжджали, пішки з Краматорська повернулись, — розповідає Наталя.
Її сусідка Ніна виїжджала в Дніпро. Син отримав поранення, лікується там досі. А в жінки закінчилися гроші, платити за житло не було чим, а переселенських їй не виплачували. Тож Ніна теж повернулась у Часів Яр.
Жінки тримаються біля стіни будинку. Бахкає вже частіше. Наталя здригається від гучних звуків, закриває вуха.
— Страшно, ми всі люди живі, — каже Наталя. — А скільки людей поранених? То ми тільки тут вийдемо з будинку, посидимо — і назад забігаємо.
— Воду як набирати — піду, накачаю, поки сили маю. А все одно страшно. Скільки всього летить! — каже Марина.
— Тут кожен день прильоти. А ніч яка сьогодні страшна була? — зітхає друга Наталя.
— Жити всім хочеться, — продовжує її тезка-сусідка. — Жива людина про живе думає. Чекаємо на перемогу.
Питаю, що для них означає перемога.
— Коли оце все перестане літати! (Фоном весь час лунають вибухи, іноді чути автоматні черги.) Бо ж весь аж сіпаєшся. Всього вже боїшся. Щось пискне — і вже падаю, боюсь уже всього! — Марина збентежено жестикулює. — Іншим разом голуб летить — і вже лякаюсь навіть тих голубів!
— Раз ми тут лишилися жити — значить, ми за Україну, — каже Наталя.
— Що нам Бог дасть, — закінчує Ніна.
