Родина Житецьких: мовознавці й архівісти
Вулиця Сім’ї Житецьких, що пролягає на Олександрівській Слобідці в Солом’янському районі Києва, отримала цю назву 2022 року (до того називалася на честь російського міста Можайськ). Йдеться про батька й сина Павла і Гната Житецьких.
Павло Житецький закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де подружився з Михайлом Драгомановим і Миколою Лисенком; разом вони долучилися до народницького руху, подорожували селами Київщини й Полтавщини — досліджували мову, пісні, фольклор. Житецький був на похованні Тараса Шевченка в Києві й навіть ніс труну на її шляху з Петербурга до Канева. Викладав словесність у Колегії Павла Галагана — цей приватний заклад став інкубатором української інтелігенції в часи Російської імперії. Створив працю з фонетики української мови («Нарис звукової історії малоруського наріччя»), де розкрив розвиток звучання української мови з давньоруських часів, зокрема, спираючись на граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 pоку. Він довів, що українська — це окрема слов’янська мова, яка має власне походження і ніколи не була діалектом російської чи будь-якої іншої мови. Згодом Житецький працював з «Енеїдою» Котляревського. Саме він першим визначив важливість цього твору для формування нової української літературної мови. Серед інших важливих досліджень — особливості українського перекладу Євангелія.
У 50 років Житецький переніс інсульт, який паралізував праву сторону; але не здався і навчився писати лівою рукою. Помер у 74 роки від наслідків другого інсульту. Його учні, колишні вихованці Колегії Павла Галагана, встановили йому пам'ятник на Байковому кладовищі.
У Павла Житецького було троє синів; батька пережив лише один — Гнат. Він пішов його стопами: закінчив той самий факультет Київського університету і став дослідником формування інтелектуальної традиції в Україні. Серед його професійних зацікавлень — постаті Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, біографії Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, Олександра Русова та Михайла Драгоманова. Окремо стоїть цикл його досліджень Тараса Шевченка. Роботи Гната Житецького, якщо розглядати їх як цілісний корпус, формують уявлення про розвиток інтелектуальної думки в Україні з XVI і до першої третини ХХ століття.
У серпні 1918-го він долучився до заснування Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України ім. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Житецький склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний і хронологічний каталоги. Розробив інструкції з описування рукописних книг і документів, обґрунтував розподіл рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками й музеями — по суті, заклав основи сучасного українського архівознавства.
Родина Рудинських: музейники й археологи
Вулиця Родини Рудинських розташована у Бортничах і сполучає Переяславську та Польову. До 2016 року в неї було найменування на честь радянського драматурга Миколи Островського, але на хвилі декомунізації нею вшанували пам’ять Михайла та Євгенії Рудинських. Вони були не подружжям, а братом і сестрою.
Михайло Рудинський здобув освіту в Петербурзькому та Харківському університетах. Працював вчителем, реформував освіту на Полтавщині, створював Центральний музей пролетарської історії Полтави і працював у місцевому Товаристві дослідження та охорони пам’яток мистецтва. Чиновницька робота звела його з найкращими українськими музейними фахівцями й археологами: Вадимом Щербаківським, Григорієм Коваленком, Левом Падалкою. Під їхнім впливом Рудинський захопився археологією: на початку 1920-х провів низку археологічних досліджень біля села Мачухи на Полтавщині, знайшов дві скіфські могили.
Продовжити дослідження не вдалося: у 1934-му Рудинського заарештували за звинуваченням у «націоналістичній діяльності». Відбувши три роки заслання в Архангельській області, науковець ще певний час мусив жити у Вологді — працював у тамтешньому музеї. Після повернення в 1944-му продовжував археологічні пошуки, досліджував палеолітичні пам'ятки на території України, однак видатних знахідок більше не мав. Згодом став ученим секретарем Інституту археології АН УРСР, захистив докторську дисертацію й очолив відділ первісної археології.
Євгенія Рудинська отримала блискучу освіту на Бестужевських курсах у Москві, однак, на відміну від брата, не затрималась у Росії, а одразу перебралась у Полтаву. Там працювала вчителькою, була музейною активісткою. У 1920-х під керівництвом брата долучилась до роботи в Центральному пролетарському музеї Полтавщини.
Згодом разом з братом Рудинська перебралася до Києва, де познайомилася з видатним істориком мистецтва Олексієм Новицьким. Спільно вони долучились до організацї Музею діячів науки та культури, що проіснував до середини 1930-х. Рудинська домовлялася з діячами та їхніми родинами про передачу експонатів, організувала експозиції — зокрема, присвячені композитору Миколі Лисенку, фольклористці Ганні Барвінок, письменникам Михайлу Коцюбинському й Івану Нечую-Левицькому, історику та музеєзнавцю Данилу Щербаківському (брат Вадима). У 1930-му вона очолила музей, але в 1934-му її заарештували і, як брата, заслали в Архангельську область. Після повернення в Київ переважно перекладала французьку класику: Еміля Золя, Оноре де Бальзака та Гі де Мопасана.
Михайло та Євгенія не створили власних родин; вони поховані разом на Байковому кладовищі в Києві.
Родина Шовкоплясів: археологи — охоронці спадщини
Інша видатна родина археологів і музеєзнавців — це подружжя Ганни й Івана Шовкоплясів. Вулиця Сім’ї Шовкоплясів розташована в житловому масиві Оболонь. Колись вона називалася на честь більшовицького командира Павла Дибенка; нову назву отримала 2017 року.
Іван і Ганна познайомилися в 1930-х, коли разом навчалися на історичному факультеті Київського університету. Іван Шовкопляс став дослідником верхнього палеоліту України. Провів низку важливих досліджень у різних куточках країни, від Буковини до Чернігівщини. Найважливіші його відкриття в археології пов’язані з будівництвом Каховськї ГЕС у 1950-х і дослідженнями в зоні новобудови, коли російські археологи на чолі з професором Борисом Граковим вимагали, щоб саме вони очолювали археологічні пошуки. Навіть очільник Інституту археології АН УРСР і вчитель Івана Шовкопляса Петро Єфіменко намагався не вступати з ними в конфлікт; натомість Шовкопляс пішов у відкрите протистояння з Граковим і зумів добитися українського керівництва розкопками. Коли дослідники знайшли скіфський «золотий» курган у Мелітополі, очільник Ермітажу Михайло Артамонов, «за доброю традицією», вимагав віддати знахідки в Ленінград. Тоді Шовкопляс єдиний наважився на відкритий конфлікт. Справа дійшла до очільника Академії наук УРСР Олександра Палладіна, якому Артамонов писав кляузи на Шовкопляса, буцімто він «не поважає усталені археологічні традиції». Утім Палладін став на захист Шовкопляса, тож цінні артефакти залишилися в Україні. Цей випадок поклав край автоматичній передачі українських знахідок Росії. Та Росія все ж вкрала мелітопольську колекцію — у 2022-му, коли окупувала місто.
У 1969-му Шовкопляс опублікував бібліографічний покажчик до власної роботи «Розвиток радянської археології на Україні (1917–1966)», до якого включив праці українських дослідників Володимира Антоновича, Федора Вовка і Михайла Грушевського, чию спадщину в радянській історіографії тоді замовчували або трактували як «буржуазно-націоналістичну». Це спровокувало звинувачення в «ідеологічній диверсії»: покажчик вилучили з бібліотек, а Шовкопляса звільнили з Інституту археології; далі він працював у Центральній науковій бібліотеці. Упродовж останніх років створював бібліографічні покажчики, присвячені гетьманам України — Іванові Мазепі (1995) та Петру Скоропадському (1996).
Дружина Івана Ганна Шовкопляс присвятила понад 50 років життя роботі в Державному історичному музеї. Вона почала працювати з археологічною колекцією музею після його пограбування німецькими окупантами, а завершила роботу в часи підготовки до святкування сторіччя закладу. Головне археологічне відкриття Ганна Шовкопляс зробила разом з чоловіком на межі 1960–1970-х, коли вони очолювали велику експедицію на території майбутнього житлового масиву Оболонь — це були розкопки перед забудовою. Археологам вдалося зафіксувати майже безперервне заселення впродовж щонайменше семи-восьми століть: від класичної зарубинецької культури (з II ст. до н.е.) через її пізню фазу (III ст. н.е.) аж до ранньослов'янської празької культури (VI–VII ст. н.е.). Наукова цінність знахідки була непересічною, адже вона давала рідкісну можливість простежити на одному місці культурну спадкоємність від зарубинецького поселення до слов'янського. А ще вона встановила велике поселення (близько 66 жител) у районі Почайної задовго до офіційної дати заснування Києва. Шовкопляси мріяли зберегти це місце як музей, зібрали комісію діячів культури, але це не дало бажаного результату: розкопки законсервували, будівництво продовжили. За іронією, на честь дослідників назвуть саме одну з тих оболонських вулиць, проти появи яких вони виступали.
В останні роки Ганна Шовкопляс працювала з археологічними фондами музею та вивчала архіви, пов’язані з його історією. Вона дожила до 81-річного віку (померла у 2001 році).
***
Ці три родини — Житецькі, Рудинські, Шовкопляси — попри різницю в часі, розповідають, по суті, одну історію: про збереження української ідентичності. Житецькі обґрунтували самостійність української мови й забезпечили збереження архівів; Рудинські платили за наукову працю арештами й засланням; Шовкопляси відстоювали право України на власні археологічні знахідки в прямому конфлікті з московськими інституціями. Показово, що їхні імена повернули на мапу Києва замість топонімів, які встановлювали символічний зв’язок України з Росією.
Читайте такожКістяківські, Холодні, Костюки: сімейні вулиці Києва. Частина 3