«Тримати людину повинно відчуття правильності обраного шляху»
Пане Мирославе, ми зараз багато говоримо про втому і вигорання. А от у вашого покоління, шістдесятників, не було понять «трамва», «стрес», «ПТСР». Хоча хтось сидів у тюрмі чи перебував у таборі, хтось оголошував голодування, когось ламали карцером. Ви мали повне право говорити, приміром, про посттравматичний синдром, але не робили цього. Чому?
Звичайно, сприйняття світу змінюється. У нас було відчуття неминучості, неуникненності випробувань. Воно походило зі зробленого вибору: якщо ти тримаєшся своїх цінностей, то приймаєш усе, що цей шлях несе. І втому зокрема, бо втома також неминучий наслідок твоєї позиції.
Після звільнення я з подивом читав у листах до матері й сестри, що в мене була депресія. Їм я жалівся, але власне моментів депресії не пригадую — тільки з листів. У моїй пам’яті цього не збереглося, і це зрозуміло. Адже якби я хотів уникнути депресивного стану, то мав зламати себе і не йти на ті дії, на які я йшов. Але я цього не зробив.
А тих моїх краян, які жаліються на втому, я хотів би запитати про таке: яка альтернатива є сьогоднішньому способу життя? Здатися Путіну? І це що, означає безтурботне життя в майбутньому? Так, ми втомилися, ми інколи смертельно втомилися, але мусимо йти далі й триматися, бо альтернативи немає, просто немає.
Мій знайомий військовий якось завершив наше листування фразою: «Ми тут себе вже відспівали, але ви в Києві тримайтеся». І це не відчай, а фаталізм. Ба навіть не фаталізм, а настанова: «якщо прийняти те, що найгірше вже сталося, стає трохи легше». Парадоксально, напевно, але це працює: уявляєш, що ти помер, і живеш спокійніше. Принаймні без страху перед самою смертю.
Власне, так, бо якщо людина прийняла свою долю, то найгірше її вже не лякає. А наша доля не обов’язково у смерті, вона ще й у тому, що повернутися у стан «до війни» вже не вийде. Навіть якщо війна завершиться найближчим часом. Багато хто хотів би повернутися в те безпроблемне (принаймні їм воно здається безпроблемним) мирне життя, яке було до 2022 року. Повернутись, і все забути, і не відчувати болю. Але так не буде. А не буде саме тому, що ми, українці, свій шлях обрали.
Але поза війною гіперуважне ставлення до своїх переживань, до внутрішнього світу є правильною стратегією? Таке занурення у власні травми не було характерним для жодного іншого періоду в історії людства. Це данина крихкості сучасної людини чи її егоцентризму?
Я не говорив би, що занурення в себе властиве тільки нинішньому поколінню. Бо слухаю вас і пригадую улюблені рядки Василя Стуса: «Як добре те, що смерті не боюсь я / і не питаю, чи тяжкий мій хрест. / Що вам, богове, низько не клонюся / в передчутті недовідомих верств. / Що жив-любив і не набрався скверни, / ненависті, прокльону, каяття. / Народе мій, до тебе я ще верну, / і в смерті обернуся до життя».
Читайте такожВасиль Стус на новій банкноті: про що розповідає Національний банк через гроші?
Що це, як не занурення в себе? Що, як не вивчення свого психологічного стану? Подивіться іншу поезію шістдесятників. Це постійне, так би мовити, звіряння своєї душі зі станом України на різних етапах. Це заглиблення у свою душу. Тому я так різко не відділяв би те, що було, від того, що маємо зараз. Є особливості виховання, звичайно, але вони не перекреслюють головного.
Ми, українці, емоційний народ, і це часто було причиною наших національних поразок. Але це означає також, що ми вміємо жити цінностями, які нас не залишають байдужими. Ми реагуємо на несправедливість, а реагування на несправедливість і є, так би мовити, зануренням у свою душу, звірянням своєї душі.
Якими є головні уроки шістдесятників, котрі варто взяти на озброєння всім нам? Хто був прикладом особисто для вас, чий досвід підтримував в ув’язненні?
Я останнім часом вийшов на таке гасло, або, якщо хочете, мотто: неважливо, чи довго ти жив, важливо ЯК… І зараз у мене перед очима дві постаті — Валерій Марченко й Олекса Тихий. Валерій Марченко був хворий на нефрит і знав, що він, скоріш за все, загине в таборах, але обрав свій шлях, хоча мати дуже хотіла порятувати його.
Вона піддалася на умовляння кадебістів і на побаченні стала казати йому: «Напиши ти це покаяння, будеш вдома, будеш живий» тощо. Марченко тоді ледь не припинив побачення, хоча матір любив і шанував. А потім написав їй прекрасного листа, який згодом опублікували. Там є такі рядки: «Зараз уперше, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах, і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам’ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти?».
Але далі він зазначає: «Не бажаю слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання “Чи попередні 30 літ жив облудою?” мусив позичати в Сірка очей і... згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові?».
І Валерій Марченко доходить того висновку, що й я: «Не скільки ти проживеш важить, а як ти проживеш». Друга постать — це Олекса Тихий, мене доля звела з ним на три доби в камері в одній пермській тюрмі. Нас звели, напевно, для того, щоб послухати, про що ми будемо говорити, які таємниці дисидентські виявляти. А ми говорили три дні про Нагірну проповідь Христа, про християнство, про прощення і про те, чи можливе воно в нашій ситуації, чи ні.
Боже, який то був світлий чоловік... У нього були атрофовані внутрішні органи, він не міг їсти. Знав, що він, як тоді казали, доходяга. Я, до речі, був фактично останнім з дисидентів, хто бачив його живим. Але це людина, яка не сказала: «ах, чому я занапастив своє життя, я ж міг стільки доброго зробити, але гину тут». Ні, навпаки, було відчуття правильності обраного шляху. І оце мене тримає. Бо знаєте, інколи можна почути: «легко тобі говорити, ти залишився живим». Але я бачу перед собою побратимів, які загинули, але не мали жалю за обраний шлях.
«Невміння ставитися до своєї держави як до своєї — недосконалої, але своєї! — є ознакою нинішнього часу»
Ваше покоління прожило велику частину життя без своєї держави. Моє і молодше, навпаки, довше живе за незалежності. Кому важче: людям, які тоді, у 1960–1980-ті, не мали держави, чи людям, які у 2026 році її мають, але ризикують втратити?
Це складне питання. А відповідь на нього вимагає, напевно, розуміння різних станів сприйняття або відмінностей такого сприйняття. Для нас держава була чимось чужим, аби не сказати ворожим. Це те, чому ми протистояли. І це виробило в багатьох поколіннях українців певне ставлення до держави як до чогось такого, що треба критикувати і не сприймати. Використовувати можливості, але не розцінювати як своє.
Сьогодні ми маємо свою державу, але ця давня інерція часом спрацьовує. Читаю я фейсбук, хоч узагалі вже перестаю читати фейсбук, бо ця лавина ненависництва мене отруює… Так от, що ми читаємо у фейсбуці? Що комусь не подобається Зеленський. І відразу починається стоголоса чорна рада: «геть, геть, геть!». Але ж, люди добрі, почекайте. Прокрався, умовно кажучи, наш гетьман, то проведімо якісь розслідування, але не руйнуймо нашу вертикаль, бо поруч стоїть ворожа армія. І вона може скористатися цим моментом, а може й підживлювати всі ці емоції.
Отаке невміння ставитися до своєї держави як до своєї — недосконалої, але своєї! — є ознакою нинішнього часу.
Читайте такожЯрослав Грицак: «Україна показала, що Путін не страшний. Але Європа злякалася Трампа»
Коли в нас гетьман прокрався, ми традиційно виходимо на майдан. І це може справді нагадувати чорну раду часів Козаччини або відсилати ще далі — до віча Княжої доби. То ми з нашою демократією відкотилися на тисячу років назад й опинилися десь в ХІ столітті?
Пригадався момент після Революції гідності, коли я виступав перед американською аудиторією у Вашингтоні. Мене запросили, щоб розповів про враження від цього Майдану. І я зазначив, що захоплений його феноменом. Але потім додав, що через нашу схильність до отаманщини, через зневагу до єдиної керівної вертикалі маємо те, що революційні сили після перемоги так і не виступили одною потугою. Як це, скажімо, було в Польщі, де перемогла польська «Солідарність». У нас усе розпалося на три рукави, які потім влилися у вже наявні опозиційні партії.
Тобто я провадив ту думку, що енергія Майдану почала розпорошуватися. І це мене, казав я, дуже засмучує, бо наші ментальні особливості вчергове нас підвели. Американці заусміхалися і сказали, що це зовсім не так. Бо таке саме небажання приймати керівну вертикаль проявилося і в Гонконгу під час Революції парасольок, і під час Арабської весни, і руху Occupy Wall Street у Нью Йорку. Тобто це нові цивілізаційні особливості, з якими ми, українці, увійшли в резонанс. Бо сьогодні, мовляв, працюють не вертикалі, а горизонталі. Тож в американців, навпаки, виникло питання, чому лише українська революція виявилася переможною?
Я остовпів від такого трактування, а потім навіть запишався тим, що ми проживаємо нинішній момент в унісон зі світом. Але не вміємо скористатися правильно нашим потенціалом. Бо діємо стихійно і не готові усвідомити, які шанси можемо мати від того, як змінилася цивілізаційна ситуація.
Але ж згадана вами Польща й інші європейські країни якось навчилися проживати своє життя по вертикалі, а не по горизонталі. Вони обирають владу й делегують їй повноваження. Чому в нас не так?
Тому що ми не належимо до латинської Європи, тобто до сфери дії римського права. Знаєте, для типового француза, італійця чи британця ми є народ, який живе поза межами цивілізації. Колись це називали словом «варвари»; нині так не скажуть, бо це неполіткоректно. Сфера дії римського права почасти заходить в Україну, а почасти ні. Тобто ми є народом, який, як зараз люблять казати, живе на фронтирі. Народом, який поєднує взаємовиключні ознаки.
У цьому складність нашого суспільного життя, бо ми повинні бути толерантними до того, до чого наші емоції ніколи не зможуть бути толерантними. Тож маємо напрацьовувати національний інтелект, а не лише емоції. Маємо осмислювати самі себе.
На емоціях чи керуючись інтелектом (або і тим, і тим), але ми утворили той феномен, про який ви розповідали у США. Ми утворили наш Майдан як синонім громадянського спротиву. Але чи не здешевлюємо ми його останніми подіями?
Поки що ні, але така загроза є. Порівняймо два останні картонкові протести. Я не знаю, чи можна назвати їх Майданом, тож назвімо протестом. Перший був для мене несподіванкою, причому радісною. Бо цей картонковий протест показав владі, що ми живі, спостерігаємо за її діями, у нас пульсує жива думка. І отак з нами вчиняти не можна… Це було надзвичайно важливо.
Але була ще одна дуже важлива риса першого картонкового майдану. Це те, що він зумів вчасно зупинитися. Поясню на своєму табірному досвіді. У таборі дуже легко спалахнути, оголосити голодування, сухе голодування — до самого кінця. Усе, емоції спрацювали — і ти пишеш заяву табірному керівництву, а потім… А потім у гру вступає розум. І він каже: чекай, ти ось так плануєш завершити своє життя? Ну ні!
Так от, минулого року молоді люди вчасно згорнули майдан, від чого я був у захопленні. А нинішній майдан, здається, такого таланту не має. Починалося все неймовірно: люди виступили, оголосили, чого хочуть. А потім зробити суттєву помилку: вирішили, що можуть визначати, кому на якій посаді бути. Тобто те, що протестувальники негативно зреагували на відставку Федорова, було прекрасно: вони зробили чудову роботу. Але потім треба було вчасно вийти з цього протесту, пославши сигнал владі, що ми вміємо не тільки протестувати, але й бути гнучкими і відступити, коли цього вимагає мудрість.
Цікаво, що ніхто не виходив на протести, коли президент Зеленський ухвалив рішення замінити головкома Залужного на Сирського. Чому так?
У моєму сприйнятті Федоров виглядає представником молодого покоління. Залужний був популярним, але його все ж таки не сприймали як молоду зміну біля керма держави. А тут на посаді міністра опинилася людина, яка уособлює інший стиль керівництва. Хоча я б не хотів, аби в результаті протестів був зневажений Сирський: йому також треба віддати належне.
«Якщо підсумки війни будуть оптимістичними, проллється “дощ” із українців, що повертатимуться з еміграції»
Припустімо, війна завершилася. Що може бути новими лініями розколу в соціумі? Підсумки війни, тобто документ, який регламентуватиме її завершення, себто та чи інша «мирна угода»? Або інші чинники?
Дуже багато залежатиме від того, як саме закінчиться війна. Якщо війна закінчиться не лише утвердженням української незалежності, але й її цивілізаційним піднесенням, якщо Україна стане однією з опор майбутнього міжнародного порядку, то пануватиме оптимістичний настрій і оптимістичне бачення майбутнього.
В цьому разі неминучі психологічні наслідки війни — втома, біль від втрат, знервованість та агресія, — якщо й матимуть місце, то будуть згладжені загальним оптимізмом. Натомість, якщо остаточним наслідком війни буде ні те, ні се (Україна втримається, але ми сприйматимемо завершення війни лише як перепочинок на кілька років), от тоді всі суспільні виразки вийдуть нагору і будуть головними. Але поки що зарано говорити, якими ми будемо.
Чи повернуться відбудовувати Україну ті, хто залишив її на час війни?
Знаєте, я не є демограф, я не є соціолог, але в цьому випадку виступлю як містик. У мене є метафора, що ілюструє візію того, як би це могло відбутися. Ви ж знаєте, як формується гроза? Спочатку випаровуються водяні краплинки, збираються у хмари, а потім настає момент, коли з хмар ллється дощ. А краплинки повертаються назад — туди, звідки вони вийшли. Якщо успішно закінчиться війна, якщо прийде керівництво держави, яке усвідомить потребу працювати на людей, створювати умови, за яких кожен зможе себе реалізувати, то тоді піде «дощ». «Дощ» із українців, які масово вертатимуться з-за кордону додому.
Такого «дощу» не було у 1991 році. Були окремі «краплини», окремі повернення, хоча навіть із такого невеликого дощу повернень, який ми тоді мали, постали прекрасні інституції. Я працюю в такій інституції, це Український католицький університет. А постав він після того, що прийшло декілька людей, які повернулися в Україну, і сказали: ми будемо творити не просто якийсь сто перший за рахунком університет, а якісно інший університет. Тому так, я очікую, що після завершення війни буде масове повернення. Хоча якщо ми оберемо керівництво, яке не усвідомить важливість цього, то тоді може бути гірший варіант.
А ті, хто жодного дня не перебував за межами України під час війни, приязно зустрінуть репатріантів? Як зійдуться на одному суспільному майданчику вихідці із західних і східних регіонів України? Чи не стануть військові зло дивитися на тих цивільних, які могли, але не взяли участь у бойових діях? Або навпаки — цивільні сичатимуть у спину ветеранам «я тебе туди не посилав»? Навіть за переможного завершення війни нам не уникнути суперечок, а у повоєнний час такі суперечки підігріватиме відчуття несправедливості…
От все, що ви зараз перерахували — абсолютно все — може спрацювати як лінія розколу. Бо українці щедрі на суперечності і на розломи. Дуже щедрі. Пам’ятаю, що коли з екзилу повернулося керівництво Греко-католицької церкви, зокрема кардинал Мирослав Іван Любачівський, то серед галицької громади звучало певне невдоволення. А чому, мовляв, саме він очолить церкву? Чому якийсь діаспорянин, а не той, хто пройшов через радянські репресії? Хіба не ті, кого піддавали гонінням, вибороли нам незалежну державу?
Отак казали тоді, але зрештою такі розмови затихли. Та й інтенсивність їхня не була такою, щоб ставити під сумнів успіх справи. Тому, знову ж таки, багато що залежатиме від того, наскільки оптимістичною виявиться візія нашого майбутнього. Якщо будемо бачити перед собою гарний шлях, то з усіма непорозуміннями дамо собі раду. Якщо цього шляху не буде виразно видно, тоді можуть вирувати гостріші протиріччя.
Росіяни скомпрометували поняття цінностей, або, як вони кажуть, традиційних цінностей. Але до цього слова складно підібрати синонім, тому давайте поміркуємо, довкола яких цінностей мають гуртуватись українці? І де серед них місце Бога, церкви, релігії в нашій світській державі?
Я скептично ставлюся до спроб дати інші імена цінностям, які б відповідали секулярній епосі. Люди мають просто запам'ятати собі, що людська цивілізація (принаймні, європейська) має ДНК. Це ДНК — десять заповідей Божих, це юдеохристиянська традиція, це юдеохристиянська основа цінностей. Але якщо ми відкидаємо релігійну основу цінностей, то рано чи пізно відкинемо й цінності як такі, тому що прагматика змусить нас звернути увагу на інші інтереси, і ми покотимося…
Чи можна не бути активно віруючою людиною? Можна. Я сам у своєму житті зазнав такого періоду. Але не варто заперечувати релігійну основу цінностей, за якими ми живемо сьогодні. Візьмімо гідність людини, наприклад. Хіба ми в секулярному суспільстві не відчуваємо, як залежимо від пошанування нашої гідності? Врешті-решт, наша революція названа Революцією Гідності. А це одне з головних понять соціальної доктрини церкви. Або ж візьмімо справедливість чи милосердя: всі ці речі також є цінностями. І вони мають бути викохані в українському суспільстві.
Читайте такожУсіх цікавить пітьма. Що ми знаємо про пекло? І чи можна з нього вибратися?
Я мрію, щоб кожна релігійна громада — а тут я маю на увазі не тільки християнську, але й інші релігії, — відповідно до своїх етичних установок дбала про цінності, тримала руку на пульсі. А щодо секулярної частини соціуму, — добре, говоріть собі своєю мовою, але дбайте про цінності також. У Бенджаміна Франкліна є фраза, яку я дуже люблю. Це відома фраза, я тільки заміню у ній поняття свободи на поняття цінностей, бо свобода і є цінністю. Франклін сказав так: «Кожен, хто готовий зректися свободи заради тимчасової безпеки, негідний ні свободи, ні безпеки». А я от додам, що кожен, хто готовий зректися цінностей заради тимчасової безпеки, негідний ані цінностей, ані безпеки. Бо неминуче втратить і перше, і друге.
«Ми раптом вийшли на такий рівень, коли інші народи можуть повчитись у нас»
Такий собі старець Філофей назвав Москву третім Римом, що симптоматично, адже Рим виступав колонізатором чужих земель. Творячи свій власний міф, чи може Київ оголосити себе новітнім Єрусалимом у своєму регіоні? Стати точкою тяжіння, центром, де плекають нову реальність східно- та центральноєвропейського світу?
Так, без сумніву. І це відбувається зараз. Але той самий Філофей додав до своєї фрази, що «четвертому Риму не бути», і це прекрасно. Тут я його гарячо підтримую. Не треба нам четвертого Риму. Боронь Боже, щоби Київ захотів колись бути таким четвертим Римом.
Чим натомість Київ повинен стати? Повинен стати самим собою. Він уже був центром цивілізаційного впливу у минулому. І зараз повертає собі цю спроможність. Як пише історик Сергій Плохій, українські еліти ще в часи Хмельницького усвідомили, що не мають державницької сили, щоб реалізувати свої блискучі цивілізаційні ідеї. Їм потрібне було опертя. Але на польських католиків не зіпрешся. На турків не зіпрешся також. Єдиний вихід — це православний цар. Тож нумо створимо спільне підприємство, де буде його потуга та наші ідеї. Отак і витворили разом російську імперію. Але спільного підприємства не вийшло, бо Росія все прибрала до своїх рук.
Читайте такожНастоятель Афонського монастиря про РПЦ: «Церква ототожнила себе з державою, так само, як це було за Сталіна»
Тож сьогодні українські еліти починають працювати на Київ, бо нарешті з'явилася ця можливість. Але це тільки потенціал, бо українські еліти ще не реалізували те цивілізаційне завдання, яке перед нами є. Очевидно, нам потрібне ще одне духовне піднесення. Я не знаю, яким воно буде. Знає хіба що небесне провидіння. Але я вірю в Україну: її постійні сплески нагадують пологи. Зараз ніби тривають перейми, ніби народжується нове дитя цивілізації. І це та Україна, що постане в майбутньому.
А що тим часом буде з Росією?
Ви мені зараз нагадали мого табірного побратима Володимира Балахонова, який підпільно занотував такі слова: «Російський народ становить небезпеку для всього людства. Єдиний вихід — це розчленувати Російську імперію і залишити росіянам ті історичні землі, довкола яких вони сформувалися». Ви розумієте, якою революційною була думка цього чоловіка наприкінці сімдесятих років? Сьогодні так скаже далеко не кожен росіянин.
Як говорили колись, «Россия приростала Сибирью»; вона «приростала» й іншими своїми територіями. Територія стала головною ознакою російської національної ідентичності. Це мала бути велика держава — велика в географічному сенсі. Але якщо вона зменшується, руйнується національний образ, руйнується національна ідея росіян. Та вони мусять це пережити, і вони переживуть це разом із кризою держави.
Ось чому нам потрібна поразка путінського режиму — не перемир'я, а лише разюча поразка, яка зможе отямити російський народ. І там можуть з'явитися сили, які будуть працювати на іншу модель держави. Ще колись Георгій Афанасьєв висловив мудру думку, що «нам потрібна інша парадигма Росії». І я вірю, що люди, які побудують цю іншу парадигму, там з’являться. Чому я в це вірю? Тому що я дисидент. Я пам'ятаю час дисидентської боротьби, і яким високим був моральний авторитет російських дисидентів.
Читайте такожЯк українська церква очищується від російських святих
Візьмімо одну постать — Андрія Сахарова. Я щасливий, що українські політв'язні не дозволили, аби у Львові перейменували вулицю Сахарова; вона і досі є у нас. І це прекрасно, тому що це була високоморальна постать. Сахаров, до речі, захищав усіх українських політв'язнів…
Я не вірю, що Господь створив народи, які є злочинними за фактом свого народження. Народи можуть ставати злочинними — як, приміром, німецький народ свого часу. Та й загалом я не знаю, чи є народи, які ніколи не чинили злочинів. Але при цьому людина народжується світлою, чистою. Вона може у своєму житті стати злочинцем. Але це не означає, що Господь її такою створив.
Пройде 100 або навіть 50 років, і хтозна, чи не будуть забуті нашими нащадками Буча і Маріуполь — як і всі ті злочини, які чинили росіяни на наших землях… Як нам передати наступному поколінню наше знання і пам’ять про російську загрозу? Як зробити, щоб наступні покоління пам’ятали, що Росії не можна вірити і треба бути готовими знов захищати від неї своє право на життя і державність?
Важливо донести думку, що Російська імперія є злочинним утворенням і вона в жодному разі, за жодних обставин не стане демократією. На Заході цього ніяк не можуть усвідомити. Там усе ще вірять в те, що Путін паде і прийде «новий Навальний», і от тоді Росія стане демократією. Не буде цього.
Тут треба поставити крапку: Російська імперія ніколи демократією не буде. Мало того, Російська імперія, скільки вона існує, використовуватиме брехню як свій головний інструмент. І це є в спогадах багатьох західних європейців, які комунікували з Росією. Вони були вражені обсягами брехні. Брехня — це інструмент, вигідний для імперії. Тому не слід очікувати правди від імперії. Вона буде завжди брехати, а брехня завжди тягне за собою ненависть і насильство.
Якщо винести за дужки росіян, а говорити про поляків і угорців, то як нам будувати стосунки з цими нашими сусідами? Чи є частка провини наших дипломатів у тому, що стосунки з ними переживають не найкращі часи? До якої межі чи до якої червоної лінії варто поступатись вимогам сусідів, аби зрештою не втратити гідність?
Є дещо таке, що об'єднує наших сусідів в один цивілізаційний феномен. А саме реагування на той факт, що Україна стала суб'єктом своєї долі. І тут проблема не лише з поляками. Польща, Словаччина, Угорщина і навіть до якоїсь міри Румунія — всі ці держави, які мали близький контакт з Україною, раптом занервували. Занервували, бо Україна стала суб'єктом. Раніше вони всі вважали себе цивілізаційно вищими. А поляки навіть казали, що мусять взяти під опіку оцей східний народ, який не вміє сам собою заурядувати.
А він раптом взяв та й зміг! Та ще й вийшов на такий рівень, коли інші народи можуть повчитись у нього. Це радикально міняє установки — психологічні, ледь не генетичні, які століттями вироблялися. І до цієї розгубленості у наших сусідів треба поставитися спокійно і витримати, просто витримати та вистояти. Тут я можу навести приклади молодого і досвідченого боксера. Молодий тільки навчився боксувати і прагне себе утвердити. А тому ледь не кожного на вулиці починає дубасити, бо хоче показати, хто він є. Досвідчений боксер поводиться інакше: він не кидається на першого-ліпшого, бо впевнений в своїй силі.
Читайте такожВолодимир В’ятрович: «Польща провалюється в яму минулого»
І Україна так само має впевнитися в своїй силі. Набратися спокою і не реагувати, боронь Боже, на кожен випад із їхнього боку. А впевнено робити те, чого вимагає європейська єдність, бо нам із цими народами жити разом. Мене схвилювали слова пана Сибіги, який сказав, що «ми будемо дзеркалити дії польської сторони». Але що означає дзеркалити? Це означає, що польська сторона робить глупоту, і ми теж будемо дзеркалити глупотою? Ні. Нам потрібен впевнений захист своїх інтересів, але при цьому і розуміння, що інтереси мають й інші народи.
Так, поляки бояться такої сільськогосподарської потуги, як Україна. Вони панічно її бояться. Але так само французи боялися, коли Польща входила до Європейського Союзу. Тоді поляки були викликом для французьких аграріїв. Тому треба пам’ятати, що економічні інтереси мають бути залагоджені на гідному національному рівні, у погодженні з усім Європейським Союзом.
І на завершення. Джон Кеннеді в своїй інавгураційній промові казав «не питай, що твоя країна може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для своєї країни». Це правильна настанова для побудови здорових відносин між громадянином, який любить свою країну та, власне, країною?
Ні. Знаєте, до цього висловлювання Кеннеді я завжди ставився з усмішкою, тому що воно перегукувалася з типовою радянською фразою «раньше думай о родине, а потом о себе». Тому мені ці слова в печінках сидять. Адже вони означають, що треба забути про свої інтереси або підпорядкувати їх інтересам державним. Це типова логіка російського автократизму.
А нам потрібна інша логіка. Людина може дбати про власні інтереси — свої та своєї родини. Це нормально, це природно і це не є злочином. Це створює простір для продуктивного і змістовного життя. Звісно, не можна жити й збагачуватися за рахунок інших, паразитувати на комусь. Тому моє кредо я би сформулював так: «Дбай про себе, дбай про свої інтереси, але роби це так, щоб від цього ставало краще твоїй державі».