«Справжня свобода — здатність вибирати цінності, а не речі й товари»
Пане Володимире, що зараз — у час, коли ламається світовий порядок, коли відкидаються ідеологічні основи, які виникли після Другої світової війни, під час начебто ренесансу гуманізму, — залишається дієвим? На що нам опиратися?
Я не вважаю, що основи відкидаються і світовий порядок руйнується. Так, звичайно, є сили, які хочуть його зруйнувати, але він виявляється досить міцним.
Є Росія, яка руйнує цей порядок, і є Америка (США — тут і далі — ред.), яка теж його руйнує. Виявляється, що дві super powers (супердержави — ред.) — ті дві колони, на яких тримався цей порядок, — із різних причин почали його руйнувати. Та це не означає, що так зробили й усі інші. Навпаки, багато тих, кого ми називаємо middle powers (середніми силами — ред.) або навіть small powers (малими — ред.), тобто не супервеликі держави, розуміють, наскільки важливе міжнародне право, суверенітет, захист кордонів, спільна безпека. Ми точно не можемо відкидати їх, казати, наприклад, що ООН погана і ми з нею вже не працюємо. Якщо ми скажемо, що виходимо з ООН чи не вкладаємося в ООН, туди зайде, наприклад, Китай, і разом зі своїми союзниками скаже: «Тепер це наша організація, ми будемо нею керувати».
Я вважаю, що цінності суверенітету, свободи, гідності нікуди не поділися. Вони опинилися під загрозою. Але постає інше питання: чи не є для цих цінностей природним середовищем бути під загрозою?
Проблема західного світу в тому, що багато хто після 1990-х років вирішив: «Все, ми вже досягли того, чого прагнули». Свобода перестала бути завданням, вона стала здобутком. Усі почали казати: які ми хороші, що досягли свободи. Щойно ти вирішуєш, що свобода — це здобуток і не треба докладати зусиль, ти її втрачаєш.
У сучасному світі, де штучний інтелект і соцмережеві бульбашки, продуковані алгоритмами, стали реальністю, виявляється, що вибір позицій відбувається не на основі освіти, переконань, базових «прошивок», які дає звичне середовище, а значною мірою на основі технологій. Чи відчуваєте ви, що формування політичних свобод є загроженим?
У мене інше питання: коли в історії людина була абсолютно вільною? Коли був такий ідеал? Для багатьох людей, які критикують релігії, вся історія людства — це історія в матриці. Тому що люди живуть у наративі, який створений чи Богом, чи богами, чи святими, чи отцями церкви. І ти не можеш вийти за межі цього наративу.
Читаючи богословські схоластичні дискусії Середньовіччя тепер, ми дивуємося, в яких системах координат вони дискутували, що для них було важливим.
Очевидно, що ми як людство десь у XVIII столітті прийняли ілюзорну думку, що можлива абсолютна свобода, що людина може стати абсолютно вільною. Досить швидко ми, на мій погляд, вийшли з цієї думки. Все XX століття в інтелектуальному ракурсі — психоаналіз, структуралізм, постструктуралізм, за винятком хіба екзистенціалізму, хоча він набагато тонший, ніж ми інколи його сприймаємо, — це все думка, що людина не вільна, що людина детермінована якимись речами, а свобода — виняток, подія, незвична ситуація. Це не наш природний стан.
Читайте також«Коли ти підходиш до війни як до картинки, ти не на висоті виклику»
Корисно сприймати свободу як завдання, тобто як зусилля, як наслідок зусиль, а не як те, що в нас було, а тепер забрали. Сприймаючи її так, розумієш, що штучний інтелект когось поневолює, а когось звільняє. Комусь він заважає мислити, а комусь дає можливість мислити краще. Для когось це чинник нерівності, для когось — навпаки, чинник рівності і кращого доступу до знання. Це вічна дискусія.
Західні дискусії про Big Tech, соцмережі й так далі — дуже ліві. Вони побудовані на тому, що є погані капіталісти, які створили всі ці монополії, і ми маємо їх скинути. Мені видається, що все ж таки технологія є нейтральною.
Технологію можна спрямовувати і на благо, і на зло. Є багато метафор. Приміром, соцмережі, штучний інтелект — це ніж. Це зброя чи лише лезо? Чи природа самого інструмента скеровує його застосування? Мені здається, ми можемо порівнювати ШІ з ножем, за допомогою якого ти можеш приготувати собі їжу, а можеш вбити людину. Кажучи, що Big Tech визначає нас, маніпулює нами і ми не можемо від нього звільнитися, ми заперечуємо індивідуальну відповідальність. Спочатку кажемо, що не маємо шансів бути вільними, а потім — що хтось інший за це відповідає.
Ми ніколи не є вільними повністю. Свобода є тим, що Іммануїл Кант називав регулятивною ідеєю, до якої ми маємо прагнути. Або, як казав Жан-Поль Сартр, ми є тим, що створили з того, що інші створили з нас. Ми завжди в ситуації, де нами хочуть маніпулювати, де нас хочуть використати. Питання в тому, як ми на це реагуємо.
Зі сказаного виходить, що несвобода є нормальністю, але індивідуальна відповідальність залишається. На Майдані на Будинку профспілок був банер «Свобода — це наша релігія». Під час нашої попередньої розмови ми говорили про те, що люди починають підмінювати свободу вибору майбутнього своєї держави, своєї громади, спільноти, свободою вибору товарів і послуг. Чи справді частина українців піддається споживацтву замість відповідальності за спільне майбутнє?
Спочатку я відкоментую, чи є несвобода нормальною. Я б не сказав, що вона нормальна в сенсі нормативності. Це реальність, у якій ми перебуваємо. Якщо запитати у науковців, які досліджують, як функціонує наш мозок, як ми ухвалюємо рішення, то багато з них будуть звертати увагу на те, що нас детермінує кожне рішення. Ми ухвалюємо рішення за кілька мілісекунд до того, як усвідомлюємо його.
Завжди можна довести несвободу, завжди можна довести те, що на нас щось вплинуло. І дуже складно довести свободу.
Свобода є радше ідеалом, мрією, регулятором, до якого ми прагнемо. Ніколи не можна сказати: «Ця людина чинить вільно, а ця людина чинить невільно».
Це співвідношення свободи з несвободою, мені здається, важливо тримати в пам'яті. Як казав Шевченко, «і помоляться на волі невольничі діти». «Мойсей» Франка побудований на тому, як люди, які мають такий величезний пласт несвободи, переходять у свободу. Для української культури це дуже важливо.
Те, про що ви запитуєте, насправді буде і вже є головним викликом XXI століття.
Головним викликом XX століття був тоталітаризм. Тоталітаризм каже: «Не треба свободи, ти не є індивідом, ти маєш розчинитися в спільному тілі, ти маєш пожертвувати себе йому». Так стверджував фашизм, так стверджував нацизм, так стверджував комунізм.
Замислімося над тим, чому в часи сталінських репресій багато людей до останнього вважали, що партія чинить правильно. Якщо вона хоче мене засудити, значить, вона чинить правильно! Це ми бачимо у нашому поколінні «Червоного ренесансу» — «Розстріляного Відродження».
Чому Микола Хвильовий засуджував хвильовизм у своїх текстах початку 1930-х років, за кілька років до самогубства? Чи це тільки через тортури і психологічний тиск? Чи це через думку, що ми все одно боремось за якусь велику мету, і якщо ця велика мета каже мені, що я зайвий, то я це прийму? Мені здається, така логіка була.
Про це є класичний роман Артура Кестлера “Darkness at Noon”, назву якого можна перекласти як «Темрява опівдні» або «Сліпуча темрява». Він показує героя, який приносить себе в жертву. Нещодавно ми презентували в Українському ПЕН роман грецького письменника Христоса Хоменідіса «Нікі», який описує, як грецькі комуністи епохи Другої світової війни жертвували собою заради мети. Тоталітаризм завжди працював через думку, що ти маєш стерти себе заради вищої мети.
Зараз усе по-іншому. Зараз нові диктатури кажуть: «Ні, ми дамо вам свободу. Ми дамо вам ілюзію, ви будете вільно себе реалізовувати». Тепер складніше відрізнити справжню свободу від фейкової. Росіяни теж заходять до нас із тезою про свободу. Вони кажуть: ви порушуєте свободу слова, свободу самовираження, ще щось.
Читайте такожСлавой Жижек: «Якщо ти не готовий битися за мир, ти провокуєш подальшу агресію»
Чим відрізняється справжня свобода від несправжньої? Які є індикатори?
Справжня свобода — здатність вибирати цінності, а не речі й товари. Це коли ти думаєш над своїм життям, думаєш, що хотів би принести в цей світ своїм життям.
Якщо для тебе така цінність — це краса, ти працюєш із красою. Якщо для тебе цінність — політичні свободи, ти працюєш на це. Якщо для тебе цінність — чесність, ти стаєш антикорупціонером, журналістом-розслідувачем або йдеш працювати в НАБУ. Якщо для тебе цінністю є справедливість, ти стаєш суддею і так далі. Тобто свобода як реалізація цінності, яку не ти почав і не ти закінчив.
Фейкова свобода — це лише свобода купувати потрібний товар чи просто робити те, що хочеш. Мало робити те, що хочеш, адже сьогодні ти хочеш одне, а завтра — інше. Коли Сковорода говорив про «сродну працю», він говорив саме про це.
«Перетворімо слабкість Європи на силу»
Для такої країни, як Україна, державність якої ще не гарантована, потрібен баланс індивідуалізму громадян, продукованого вигідними для Bіg Tech трендами соцмереж і конформізмом, та груповою динамікою, суспільною доданою цінністю від громадянства. Як його знаходити й утримувати? На яких спільних цінностях можемо конструювати майбутнє?
Це питання про те, як далеко можна зайти в маніпулюванні волею іншої людини чи волею спільноти. На чому побудований, наприклад, один з елементів російської ідеї за останні кілька десятиліть? Уся історія з так званими методологами, яка починалася в Росії в кінці 1980-х і потім розвинулася в те, що називається політтехнологіями, — це думка, що я можу контролювати інших людей, можу вплинути на них, підкорити їх своїй волі. У суспільстві, де в принципі немає критичного мислення, головний твій акцент — не як розвивати критичне мислення, а навпаки — як своїм мисленням впливати на мислення й волю інших. Мені здається, Ілон Маск мислить так само.
Однак реальність усе ж така, що ми недооцінюємо здатність суспільств відтворювати й продукувати свої сенси незалежно від того, чи хоче хтось ними маніпулювати, чи ні.
Український сегмент, наприклад, повністю залежить від американських соцмереж. Чи означає це, що Маск чи Цукерберг впливають на нашу громадську думку?
В українському суспільстві, звичайно, завжди будуть спроби вкидів, розбалансування, розхитування через різні механізми. Та чи це означає, що ми повністю відкриті до цих маніпуляцій, чи означає це, що в нас немає внутрішньої стійкості? Мені здається, що є.
Навколо чого Україні будувати альянси з середніми й малими державами, з нашими сусідами, яким навіюють страх, хоча в нас із ними є спільний ворог?
Я не вважаю, що страх — це негативне відчуття. З мого погляду, одна з проблем сучасного світу полягає в тому, що західний світ відмовився лякати авторитарні режими. Він мав злякати Росію, але став вважати, що це неетично. У нас зник баланс страху, який існував під час холодної війни, коли СРСР боявся Заходу, а Захід боявся СРСР. Як тільки цей баланс страху зникає, одна з сил починає робити те, що хоче.
Зараз цікавий час в історії «вільного світу». Цей світ був цікаво структурований під час холодної війни. З одного боку, це був вільний світ, але якщо глибше подивитися, це була гегемонія Америки над іншими державами. Для мене важливе поняття «республіки республік» (метафоричний вислів, який зазвичай вказує на федеративний чи конфедеративний устрій, де суб'єкти федерації самі є республіками: цим терміном інколи описують Європейський Союз — ред.), це цінність. Питання в тому, чи вийде вільний світ на ідею республіки республік: що ми формуємо горизонтальні союзи між державами так само, як формуємо їх між людьми.
Під час холодної війни вільний світ перебував під домінуванням однієї наддержави. Зараз ця наддержава поводиться, за аналогією до картини Рембрандта «Повернення блудного сина», як блудний батько. Америка була батьківською фігурою, тому викликáла або любов, або страх, або ненависть. Батьківська фігура може викликати ненависть, бажання її вбити: ти не знаєш, чим її замінити, але хочеш її вбити. Так думали багато європейських і неєвропейських лівих.
Зараз ця батьківська фігура пішла. Як на мене, в американців зараз є образа на своїх «дітей», тобто на європейців, на інших, мовляв, «ми вам дали стільки, а що ми отримали? Чому до нас ніхто не приходить у хоспіс подавати водичку?»
Це бунт блудного батька. Що після цього залишиться, ми не знаємо. Мене хвилює не Трамп. Мене хвилюють американські ліберали, які ввійшли в дискурс Трампа у тому сенсі, що важливе тільки протистояння з Китаєм, а все інше — неважливе. І вони бачать своїх союзників як пасив, а не актив. Вони бачать європейців як вантаж, як тягар, який ти несеш, за який ти платиш. Вони починають критикувати Трампа не за те, що він концентрується тільки на Китаї, а за те, що він програє битву з ним, що він протистоїть невміло.
Читайте такожТарас Лютий: «Війна почалася навіть не у 2014 році, а щойно виникла Російська імперія»
Ми маємо серйозно подивитися на те, чи повернеться американська присутність у міжнародному контексті, до якої ми звикли. Можливо, повернеться — вона ж повернулася з Байденом. Коли був перший президентський термін Трампа, панував ізоляціонізм, а потім був Байден.
Можливо, вона ніколи не повернеться. Або буде щось інше — наприклад, в умовному 2030 році знов існуватиме нова демократична міжнародницька Америка, а в Європі буде кілька фашистських режимів. Умовно кажучи, в Німеччині буде AfD (партія «Альтернатива для Німеччини», — ред.), а у Франції буде RN (партія «Національне об’єднання», колишній «Національний фронт» — ред.). Це теж можливо.
Ми говоримо про Європу як інституцію, і це добре. Але й говоримо про європейську слабкість: Європа не говорить єдиним голосом, там усі роздроблені. Перетворімо цю слабкість на силу. Це ж мистецтво політики і життя.
Сила Європи — у відсутності тенденції до того, що вона вся стане трампістською або вся стане, як AfD. Мені здається, якщо відбудеться правішання або навіть фашизація деяких країн, все одно інші держави Європи протистоятимуть цьому.
Для нас важливо підтримувати двосторонні й багатосторонні відносини, а не тільки сподіватися на одну або кілька держав. У цьому світі потрібно бути гнучким, будувати несподівані союзи. Вшановуючи ключові структури — ООН, ЄС, НАТО, — треба виходити за їхні рамки.
Потрібно будувати гнучкіші союзи — союзи козацьких чайок: вікінги плюс балти, плюс поляки, якщо вони захочуть, плюс Україна, плюс, можливо, Румунія, Болгарія. Може бути такий Балто-Чорноморський союз, а можуть бути якісь інші.
«XXI століття може не бути століттям деколонізації, як нам хочеться вірити»
Після великої емоційної ями в Україні, коли відчувалося, що на фронті все погано, нас покинули Сполучені Штати і ми з Росією сам на сам, зараз виявляється, що ми з ролі жертви переходимо в роль партнера у сфері безпеки. Тут з'являються аналогії з викликами, які існували за часів Війська Запорозького. Як бути далі, з якою оптикою розвивати сталість у Європі?
Порівнювати з Військом Запорозьким — це цікаво, але потрібно пам'ятати, що у козацькій державі була множинна дипломатія на всі сторони світу: Туреччина, Кримське ханство, Московія, шведи, поляки і Рим. І Мазепа, і Хмельницький, й інші козацькі лідери жили не в логіці холодної війни, де є два табори, між якими потрібно вибирати. Ми так сприймаємо зараз: продалися Московії, підписали Переяславську угоду. Насправді в Хмельницького і після Переяслава була множинна дипломатія. Для Хмельницького це був ситуативний союз із зобов'язаннями, які мала на себе взяти Москва. А Москва не хотіла брати зобов'язань. Тоді ми й опинилися в цьому світі.
Мені видається, ми живемо в логіці холодної війни. Ця логіка триває від 1990-х років у тому сенсі, що ми сказали: «Ми опинилися не в тому таборі під час холодної війни. Нам не дали опинитися в західному таборі. Ми мали на нього право, і тепер нарешті хочемо встрибнути у західний табір». Однак логіка холодної війни вже не діє. Світ починає перелаштовуватися, і ми не знаємо, як будуть формуватись нові союзи. Союз, який нині існує між Америкою і Росією, наприклад, було складно передбачити.
У козацьку добу головною ідентичністю була релігійна. Козаки могли стати стіною між Москвою і Європою, але виявилося, що вони хотіли стати стіною православного світу, а не європейського. Тому потім цей православний світ поглинув нас.
Зараз абсолютно інша ситуація, цікава й неординарна. Щодо нашого майбутнього, я вважаю, ми маємо перенести дискурс із безпеки на щось інше. Безпека важлива, але кожна війна породжує технологічну революцію.
Перша світова війна породила технологічну революцію. Раптом усі зійшли з коней і почали їздити на машинах. Друга світова війна теж дала технологічну революцію — люди почали літати в літаках. Після Першої світової війни люди почали слухати радіо, після Другої світової народилося телебачення, кібернетика, комп'ютерні науки.
Читайте такожЯку війну ми будемо воювати у 2026 році?
Ми маємо думати над тим, які технологічні революції будуть відбуватися внаслідок цієї війни. Очевидно, що це штучний інтелект. Усі говорять про ШI, але, може, це щось інше — наприклад, зміна ролі повітря для логістики, транспорту?
Читайте такожФілософ Володимир Єрмоленко: «Штучний інтелект виснажує планету дуже сильно, не менше, ніж автомобілі чи сміття»
Я замислювався над тим, чому в кінці ХІХ — на початку XX століття зародилася ідея геополітики. Зароджувалася вона не в Росії, а в Британії. Британці думали, що ключовою для майбутнього світу є Євразія. Хто контролює Євразію, той контролює світ. Хто контролює Східну Європу, той контролює Євразію. Чому?
Мені здається, вони дивилися в майбутнє і думали, що роль морських перевезень буде зменшуватися, що технології, залізниці, які будуть розвиватися, зроблять Євразію величезним транспортним мурашником, що роль моря відійде на другий план і морські імперії втратять сенс. Такий у них був страх.
Ми бачимо, що XX століття цього не підтвердило. Все одно море має ключову роль у міжнародній торгівлі. І зараз бачимо, що хто контролює море, Ормузьку протоку, той багато на що впливає.
Що буде з повітрям? Що буде, коли в логістиці роль неба зросте? Можливе переструктурування світової і внутрішньої торгівлі.
Україні потрібно думати над цим. Потрібно, наприклад, до європейців приходити з тим, що вони програли в технологічній війні Америці й Китаю. Де Європа в штучному інтелекті, в соцмережах, в інтернеті, в електромобілях? Її немає. Подивіться на Україну. Ми здійснюємо неймовірний стрибок, зокрема й технологічний. Вкладайтеся в нас, ми будемо це робити разом, інакше ми програємо XXI століття. Із цим меседжем ми маємо приходити до своїх партнерів, бо якщо Європа не буде на висоті цієї технологічної революції, то стане колонією. Вона вже потроху стає колонією нових імперій.
XXI століття може не бути століттям деколонізації, як нам хочеться вірити. Воно може стати століттям реколонізації, реімперіалізації, повернення імперії. Принаймні цього хочуть Америка, Росія і Китай. А Європа — це світ, який не може бути імперією за своєю природою. Це республіка республік.
Полякам або іншим нашим партнерам ми повинні дати меседж, що вони не виживуть наодинці. Німеччина не виживе наодинці, Португалія не виживе наодинці, Італія не виживе наодинці. Якщо вони не хочуть бути тільки логістом для китайських туристів, то потрібно думати, як жити в світі нових big powers. А це Китай, Японія, переосмислена Америка, можливо, Латинська Америка як певна єдність. Що в цьому світі нових великих сил робити Європі? Як їй не бути колонією цих великих сил? Технологія — ключова відповідь.
Які конкурентні переваги має Україна для спільного європейського майбутнього, крім мілтеку?
Переваг дуже багато. З іншого боку певним викликом для нас є регулювання, тому що Україні потрібна напіванархічна економічна стихія, де відстань між ідеєю та її втіленням буде дуже малою. Європейський світ — прекрасний, там діє керування законом, але він дуже повільний, зокрема через надмірне регулювання. Інколи правила шкодять, якщо їх надто багато. Як ми, входячи в ЄС, будемо це відкалібровувати?
З мого погляду, для європейців це теж певний виклик. Вони звикли думати, що ЄС є передусім імперією права, є регулятивним союзом, тільки регулює, встановлює правила, ЄС — законодавець. Законодавець — це добре, але треба, щоб хтось щось робив, досягав цілей.
Наші переваги, які засвідчує ця війна, — це гнучкість взаємодії між суспільством і державними інституціями. Це може бути нашою перевагою. Соціальна мобільність є нашою перевагою. Ідея швидкості й готовність рухатися швидко є нашою перевагою.
Цінності, які є частиною людської гуманістичної науки Європи, — абстрактні чи фізичні, якщо ми в контексті війни платимо за них найвищу ціну?
Наш досвід — це досвід життя в моменті, коли воно може закінчитися або коли воно закінчується, обривається, коли людина його втрачає. Для нас життя не є чимось самим собою зрозумілим, чимось раз і назавжди даним. Це важливий елемент нашого досвіду. З цього починається культура — з відчуття невимовного болю, коли в тебе забирають те, що ти цінував…
У нас під час війни з'явилося відчуття найбільшої цінності життя, яку ми проживаємо на своєму досвіді, бо втрачаємо своїх людей, своїх друзів. З цього моменту нібито слабкості, вразливості, болю народжуються сильні речі.
Якою може бути перемога для України і чому попередній європейський приклад тут недоречний?
Наша ідея перемоги не є ані ідеєю російською, де перемога — це «побєда», яка все крушить, а жертви безіменні. Ані європейською ідеєю, де ми всю історію пишемо тільки як історію жертв. Наприклад, історія Другої світової війни пишеться передусім як історія жертв, Голокост, історія людей, які страждають, яких убивають.
Я постійно кажу європейцям: якщо ви пишете тільки історію жертв, ви кажете, що добро може бути тільки з жертвами. Значить, добро може бути тільки мертвим. А як же ми перемогли нацизм? Як же все-таки зробили так, щоб ці жертвоприношення не тривали нескінченно?
Для української ідеї перемоги потрібно знайти баланс.
«Є в українців усе-таки впертість, нахабність буття: “Я тут існую! Це моя земля, я звідси не піду!”»
Як живуть прифронтові громади, які ви часто відвідуєте?
У Києві, мені здається, стало багато оптимізму попри жахливі обстріли. Звичайно, люди, які втратили близьких, які втратили житло в Києві, у Дніпрі, в Харкові, по-іншому це сприймають. Потрібна обережність, акуратність, розуміння, що цей досвід дуже множинний і що в кожному відчутті перемоги будуть ті, хто програв назавжди. Мені здається, це важливо розуміти.
Зокрема в Херсоні ситуація все тяжча, жити там стає все складніше. Дехто каже, що по місту за добу прилітає 700 різних дронів. Ми маємо усвідомлювати, що там ти можеш їхати дорогою — і в тебе влетить. Маємо усвідомлювати, що сотні кілометрів на півдні і сході вкриті дроновими сітками. Водночас поля зорані, люди працюють на своїй сільськогосподарській техніці. Є в українців усе-таки впертість, нахабність буття: «Я тут існую! Це моя земля, я звідси не піду!»
Складна також ситуація на окупованих територіях, в Олешках і в інших містах, бо там дронова блокада — те, що росіяни намагаються робити.
Ми маємо усвідомлювати все це. Так, ми можемо досягти перелому зараз, у нас більше сил, ми робимо прекрасні діпстрайки, але люди гинуть щодня. Ми маємо це усвідомлювати не для того, щоб применшити, знецінити або зупинити свої дії. Навпаки, ми маємо продовжувати їх, але й розуміти цю множинну реальність.
Нашу стійкість потрібно порівнювати з іншими війнами, говорити з іноземцями, які мають досвід інших воєн. Багато хто каже, що вони нечасто бачать щось таке, як «Книжковий арсенал» або інші мистецькі фестивалі під час війни. Можливо, це справді особливість українців. Якщо це особливість українців, значить, із нею слід працювати. Але мені здається, що нахабність жити нарешті в нас сильно відчувається.
Бабуся мені розповідала, що в них у громаді ознакою смерті був двір, у якому росте трава, і город, на якому бур'яни. Тому те, що наші аграрії під дронами садять, розміновують поля і продовжують роботу, є, напевно, ознакою життя в цей складний, скрутний і трагічний момент.
Турбота про те, де ти живеш, дуже важлива. У Мартіна Гайдеґґера турбота — це онтологічне поняття. Мені здається, воно притаманне нашій культурі.
Шевченко описував свою подорож, як він виїжджає за українські землі, опиняється в московських, російських. І помічає симптом: зникають сади.
Згадайте, як Гоголь описує поміщиків у «Мертвих душах» — Манілова, Плюшкіна, Коробочку. Гоголь важливий автор як симптом, тому що це українець, який відмовляється від своєї ідентичності на користь імперської, але не знаходить імперської ідентичності. Реальна Росія його жахає. Він пише «Мертві душі» як епос переродження: спочатку змалювати смерть, потім відродження — і він не може, зображує тільки смерть. Фактично перший том «Мертвих душ» — це як пекло Данте.
Читайте такожФілософ Вахтанг Кебуладзе: «Росіяни – це історична хвороба. І від неї треба лікуватися»
Подивіться, які симптоми: простір, який він описує, — без турботи. Особливо Плюшкін, який накопичує речі, і вони смітником у нього лежать.
Турбота — це впорядкування свого простору, перетворення його на сад. Сад — це не просто порядок, а порядок, який росте. Це те, чому ти даєш можливість рости, створюєш умови для росту.
Люди, які працюють на землі, важливі для України, тому що в них специфічне ставлення до майбутнього. Це не ставлення купця чи інженера. Не все від тебе залежить, але якщо ти не зробиш щось правильно і в правильний час, нічого не буде. Отже, ти маєш зробити щось у правильний час, у правильних дозах, але решта вже залежить від клімату, від обставин, від сили цих організмів. Це гарна метафора: ти вкладаєшся в життя, а воно може тебе обманути, може йти за своїми законами.
Мені здається, це наша концепція в майбутньому. Маємо над нею працювати, бо в Україні було мало концепцій майбутнього. Нам не дали можливості їх розвинути. Є романтична концепція майбутнього з XIX століття — це концепція відродження. Як казав Костомаров, Україна в могилі, але вона повстане. Потім Чубинський створив «Ще не вмерла Україна» у 1862 році, і воно пішло.
Потім була футуристична концепція майбутнього. Ми маємо все зруйнувати, як пропонували футуристи, і побудувати нове. Зруйнували, але нового не побудували.
Цікаво, як зараз? Мені здається, що наша концепція майбутнього може бути несподіваною.