“Ніхто в світі не здатен воювати проти російської армії так, як ми це робимо”
Зі стану українського суспільства й інтелектуальної еліти видається, що ми перебуваємо на порозі руїни. Стан справ на фронті, виснаження стійкості, адреналінові стрибки, занепад морального стану і дуже політизований, емоційно заряджений дискурс. Яке твоє відчуття ситуації?
Ми далекі від руїни, я би не підтримував цей дискурс. Нас трохи хитає, і ми не можемо знайти баланс. В 2022 році ми здебільшого говорили про перемогу, але був й інший бік справи — втрати, загиблі у багатьох родинах. Багато хто відчув це на своєму досвіді, і пішла критика “Єдиного марафону” за українську версію “побєдобєсія”. Зараз ми пішли в інший екстрим — говоримо про свою слабкість і проблеми на фронті, про те, що відступаємо. Це справді так, але ми забуваємо про головне, — ніхто в світі не здатен воювати проти російської армії так, як ми це робимо. Будь-яке інше суспільство давно би повтікало, давно би розклеїлося.
Якщо уважно подивитися, у нашого ворога — величезні проблеми: розпач із приводу недосягнення цілей, обмежені просування за минулий рік. Але й нам слід розуміти, що завтра не буде Бахчисарая. Можливо, ця війна на десятиліття, про що я говорив ще у 2022 році й тут, і на Заході. Коли після Харківської операції мене на Заході запитували, чи буде наступного року перемога, я казав готуватися і до 2030-х, і 2040-х років.
В мене виникає аналогія з Польщею: якщо у XIX столітті стояло питання, чи поляки відвоюють свою незалежність, втрачену наприкінці XVIII століття, то XX століття запитувало їх, чи збережуть вони її. В них були різні етапи: відновлення в маріонеткових формах, потім розділення — врешті, вони відновили державу. Питанням XX століття було, чи здобудуть українці незалежність, і ми її здобули, але XXI століття — чи збережемо? Тому нам потрібно мислити в дуже далеких перспективах.
Чи може середньозважена людина мислити категоріями десятиліть і століть, живучи тут і сьогодні, відчуваючи певну безвихідь?
У нас же альтернатива не в тому, що Росія нас завоює і тоді буде мир і процвітання — такого ніколи не було. Щоразу, коли українців завойовувала Росія, починаючи від козацьких часів, ми змушені були за них воювати: проти кримських татар у XVIII столітті, проти поляків, Наполеона, Гітлера. В українській мові, зокрема у Шевченка, слово “москаль” — не тільки росіянин, це ще й солдат. “Забрали в москалі” означало, що тебе заберуть в імперську армію, де ти загинеш за щось абсолютно тобі далеке. Ось наша альтернатива, і ми це бачимо по окупованих територіях — ми будемо частиною іншої армії і ця армія нікого не шкодуватиме. Варто тверезо розуміти, що перед нами — ворог, який абсолютно не цінує людське життя, а навпаки, вважає смерть, деструкцію, некрофілію інструментами політики і менеджменту. Росіяни управляють людьми через страх смерті та насильство. Українці так ніколи не керували людьми, ми просто не вміємо так робити, слава Богу. Але якщо ми опинимося в цьому світі, набагато жахливішому, то смерть, страх ув'язнення будуть вплетені в наші життя.
Руїна — це поняття нашої історії, пов'язане з розподілом України на лівобережну і правобережну. Кінець XVII століття, доба після Хмельниччини, різні гетьмани, недовіра одне до одного, брак відчуття центру всередині. Мені здається, це одна з найбільших наших загроз. Так, є зовнішній ворог, але якщо ми допустимо внутрішні розколи аж до моменту, коли країну не можна буде зшити, ми себе програємо, — так було завжди в нашій історії. В XI-XII столітті княжа доба дійшла рівня фрагментації, коли вже не могла захищати себе. Так було в козацьку добу, в епоху Руїни, якраз про це класичні твори “Чорна Рада” Куліша й альтернатива до неї — дуже недооцінений в нас твір “Маруся” Марії Вілінської-Маркович. Так відбулося і в XX столітті: ми програли більшовикам, тому що, з одного боку, вони були сильні, а з іншого — через низку внутрішніх причин. Ми були роз'єднані, не мали центру влади, в нас була отаманщина, де всі проти всіх воювали, і були деякі утопісти, які вважали, що армія взагалі не потрібна.
У Пантелеймона Куліша був момент із вибором партнерів: присягнути московському цареві чи співпрацювати з поляками. Ще в нашій історії була Османська імперія. Україна на розпутті намагалася вибирати сильного партнера, який би допоміг забезпечити її інтереси. Але для самих партнерів Україна була лише територією боротьби. Чи наш вибір партнерів зараз остаточний і ми можемо поставити крапку в історії?
Ні, в історії ніколи крапки не ставляться — все з усім пов'язане. Історія завжди має три крапки, крапку з комою. Наприклад, Совєтський Союз у 1975 році підписав фінальний акт Гельсінських угод, де фактично легітимізувалася окупація балтійських країн. Захід гарантував, що не буде відвойовувати балтійські країни, — СРСР був щасливий, Брежнєв був щасливий. Але там був і третій “кошик” з правами людини, який дав початок Гельсінському руху і виріс в один з елементів, що призвів до розпаду СРСР. Треба розуміти: ніщо не може бути остаточним, як і консолідація, яка відбулася в 2014-му, а потім в 2022-му. Ми завжди будемо мати ризик російського впливу чи сильних сусідів. Я би не покладав великих надій на те, що Угорщина або інші країни Європейського Союзу не захочуть мати такої самої політики щодо нас, як Росія.
В українській історії є наївність робити ставку на зовнішнього носія і різні погляди на те, якого саме. Наприклад, одесит Юрій Липа вважав, що вектор “північ-південь” набагато важливіший для української історії, ніж “схід-захід”, тому наша чорноморська ідентичність, включеність через Чорне море в Середземноморський світ — пріоритетніша.
Щоб ми змогли сформулювати власне ядро, допомога партнерів важлива. Ми не виграємо і не програємо цю війну, якщо щось станеться у них. Але якщо ми залежимо тільки від цього чи від того, хто при владі у Німеччині й у Франції, — ми рано чи пізно програємо. Якщо ми залежимо від постачання зброї, від фінансів, то ми рано чи пізно програємо. Ми не можемо робити ставку на зовнішніх партнерів, ми дуже часто це намагалися зробити: і в часи Мазепи, і в часи Хмельницького, і в часи УПА.
Моя теза полягає в тому, що ми недооцінюємо українську суб'єктність, говоримо, що нами хтось управляє, ми від когось залежні. Насправді наша нещодавня історія — про суб'єктність, де ми йшли всупереч і волі Росії, і волі Євросоюзу, і волі Америки. Буш виступає з Chicken Kyiv Speech — ми робимо йому наперекір, Росія намагається нас зсередини знищувати — не вдається, ставить Януковича — ми його викидаємо, починає війну — ми боремося: три роки великої війни і 11 років від початку. Якщо порівняти потоки військ у Другій світовій війні і зараз — це неймовірний спротив, взагалі якесь диво, зроблене українськими громадянами.
Європа не хотіла нас ніколи брати до себе. Я взагалі вважаю, що українська олігархія — наслідок того, що Європа прийняла для себе в 1989-1991 роках політичне рішення: Союз розпадається, а все одно хай домінує Росія. Економічне диво Бальцеровича в Польщі — результат реформ і дуже швидкого заходу європейського капіталу й інвестицій, в нас такого не було. Натомість вирішили, що Техас мають грабувати техасці, — так зародився український олігархат: через партійних керівників, червоних директорів, комсомольців, бандитів. Україна на ментальній мапі багатьох наших партнерів залишалася Росією. Тож вони частково винні в народженні українського олігархату і не мають знімати з себе відповідальності. Тепер Захід намагається розв’язати для себе українські питання, беручи наші відповіді як базові. Європейці вже приймають нашу відповідь про те, що ми хочемо бути частиною Європи, тому відкривають переговори про вступ до ЄС.
Я бачу предметний дискурс щодо провини Заходу в сьогоднішніх подіях: невчасно, не в тих об'ємах, не ту зброю нам надавали, відповідно, ми себе не змогли захистити. В цьому є частка правди, але якщо говорити лише про них і нічого про себе, — ми точно відмовляємо собі в суб'єктності.
“Україна за останні десятиліття завжди показувала кращі результати, ніж від неї очікували”
Ви багато їздите на лінію розмежування, збираєте кошти на машини для військових, і це визначна діяльність. На третій рік вторгнення це важко, багато хто здався і не має емоційних сил просити гроші в аудиторії. Військові ж тримаються на адреналіні, але і їхні стани змінюються. Як би ви описали ці стани зараз?
Не відчуваю себе в моральному праві оцінювати стан військових, хоч ми з дружиною їздимо на прифронтові території кілька разів на місяць. Ми закупили і привезли десятки автівок, серед них пікапи, джипи, вантажівки. Але вважати себе в праві говорити про військових я би не став. Ми зустрічаємося з певними людьми, які описують конкретні ситуації, але вважати, що у війську такі настрої, а в тилу — ось такі, було б узагальненням. Я, звісно, бачу втому, чую розмови, що не вистачає людей, але не помічаю розпачу чи бажання здаватися. Як цивільний, хай навіть і той, який дуже часто на прифронтових територіях, вважаю, що військові мають говорити про себе, бо вони набагато більш реалістично оцінюють свій стан.
Україна за останні десятиліття завжди показувала кращі результати, ніж від неї очікували, — на противагу Заходу, який показує все гірші. А ми показуємо все кращі результати і по демократії, і по стійкості, і по солідаризації, — такий-от дивний екзистенційний спорт. Ми можемо казати, що дуже розчаровані, але цю розчарованість ми бачимо здебільшого в соцмережах. Це в принципі сфера розшарування: в заможних і стабільних суспільствах соцмережі повністю розшарували людей — тотальна поляризація в Америці, де ніякої зовнішньої загрози немає, тотальна поляризація в Німеччині, де абсолютно нудне суспільство і публічні події. Віртуальна реальність поляризує, тому що ми не бачимо свого співрозмовника, у нас знижений рівень емпатії: ми готові людей як мінімум ігнорувати, а як максимум — ображати і бажати поганого. З вашого дослідження ми не бачимо такої поляризації, яка відчувається в соціальних мережах.
Нам всім потрібно розуміти: той спосіб життя, якого дотримуються українці, передбачає дуже сильне відчуття свободи, дуже серйозне відчуття непередбачуваності життя, а отже, його цікавості й інколи, звичайно, трагічності. Все це ми не будемо мати в інших суспільствах, якщо емігруємо до стабільної спокійної Європи, де я, до речі, не бачу людей, які почувалися щасливими. Я дивлюся по своєму маленькому колу і бачу парадоксальну річ: переїзд призводить до розпаду сімей і стосунків, які були тут. Не хочу генералізувати, але мій меседж до людей за кордоном дуже простий: якщо ви маєте можливість, повертайтеся, Україна вас дуже сильно потребує. Ми потребуємо людей і на відбудову, і на захист, ваш дім тут. А якщо ви не можете повернутися чи якщо бачите, що ви реалізовуєтеся там, то працюйте, не сидіть на соцзахисті, включайтеся в соціальне життя, допомагайте Україні звідти. Я це постійно кажу, коли ненадовго виїжджаю і спілкуюся з українською діаспорою.
Попри стереотип, українська діаспора здебільшого пасивна, не хочу узагальнювати і когось образити, але українці могли би бути там активніші. Але передусім українці потрібні тут, бо якщо сюди прийде Росія — нашого життя не буде, люди служитимуть в російській армії і гинутимуть за російські імперські інтереси. Росіяни серйозно розглядають це століття як століття великих воєн, у них прописано, за рахунок кого вони будуть воювати, — в тому числі за рахунок нас.
Для європейців не очевидний факт, що умовно північних корейців і українців, мобілізованих з окупованих територій, буде достатньо, щоб вчинити серйозні проблеми в межах нової гілки агресії. Прорахунки прості: Литва може бути захоплена за 10 днів і повністю окупована. Для інших країн Балтії теж можливі великі проблеми. Вже не кажучи про соціологію, за якою приблизно 80% німців планують тікати і не чинити спротив.
Нещодавно в Німеччині я почув думку: одна з причин, чому на сході країни голосують за Сару Вагенкнехт або за “Альтернативу для Німеччини”, — не любов до Росії, а страх перед нею. Їхнє сприйняття тоталітарного суспільства накладає на них відчуття, що боротися з Росією немає сенсу, бо вони все одно програють, тому краще з Росією домовлятися, віддати їй Україну. Це парадокс демократії і споживацького суспільства: держава добробуту занурює тебе в середовище безпеки і породжує страх вийти за межі комфортної ситуації. Думаю, боягузтво — один з елементів сучасного європейського світу. Україна в цьому питанні відмінна. Звичайно, у всіх є страх: і у військових, і у цивільних, — але ми вчимося жити попри нього, всередині нього, долаючи його. Давні греки називали це “чеснотою” чи “славою”. Не випадково, що наші привітання “Слава Україні!”, “Героям слава!” містять це слово. Бо слава — результат вчинку, коли ти борешся проти того, що є сильнішим за тебе. Слава триває довше, ніж твоє життя: ти можеш втратити життя, коли борешся з чимось сильнішим. Не може бути слави там, де немає ризику. СРСР був абсолютним фейком, кажучи “Слава КПРС!”. Але не можуть партія чи кати мати славу — їм нічого не загрожує, коли вони рубають голови.
Саме про це писав Реймон Арон у своїй класичній книжці “Мир і війна між націями”, опублікованій у 1962-му, в рік Карибської кризи: ми все звели до поняття інтересів або влади, але є і старі, важливі цінності, як слава, коли ти входиш в ситуацію підвищеного ризику. А держава добробуту — європейська чи американська — максимально звузила цей ризик. Людині дуже складно прийняти думку, що можна опинитися в ситуації ризику. І тут дуже серйозний розрив, тому що росіяни будують зовсім іншу концепцію. Про неї багато писав Дугін, посилаючись на Карла Шмітта, відомого німецького філософа, близького до нацизму, — росіяни відновлюють його ідеї. Шмітт стає ключовим мислителем і для Росії, і для Китаю, але він абсолютно забутий у Європі. Бо для європейця “нацист” значить “погано”, але щоб розуміти, як мислить твій ворог, це слід вивчати. Шмітт говорить, що суверен не боїться ризиків і підвищує їх як для себе, так і для інших. А європейське суспільство будується на тому, щоб зменшувати ризики. От і маємо конфлікт. Хто переможе в битві між тим, хто збільшує і хто зменшує ризики? Звичайно, перший, бо останній буде постійно відступати. Мені здається, що українці абсолютно не в логіці зменшення, ми готові брати ризик на себе. Ми це бачили на Майдані, ми це бачимо зараз — це велика сила, яка зближує нас з античним світом.
“Здорове суспільство — це агора, оточена стінами”
Якщо в нас є бачення спільного майбутнього, нам легше усвідомити свою історичну роль. Але це дуже складно без культури діалогу. В який спосіб нам робити цю культуру стійкою?
Я постійно кажу, що здорове суспільство — це агора, оточена стінами. Агора — давньогрецька площа, де люди обмінюються товарами, думками, емоціями, — суспільство всередині полісу. Долю ж модерних міст добре видно на прикладі Відня, де на Рінгштрассе були міські мури, а в XIX столітті їх зруйнували, і тепер це променад. Зникла небезпека облоги міст, а Відень дуже добре знає, що таке турецька облога. Метафора стіни зникла, всі почали казати “мости замість стін”, і це певна наївність. Ми бачимо зараз, що мости інколи потрібно підривати. Ми їздимо прифронтовими містами і бачимо мости, підірвані нами. Слава Богу, ми це зробили, бо інакше ворог би пройшов. Треба розуміти, де потрібні мости, а де стіни: з росіянами — очевидно стіни, але всередині країни — максимальна кількість мостів між досвідами. Тому що головна розбіжність зараз — не ідеологічна і навіть не мовнокультурна, а досвідна: що ти пережив, чим ризикував, що втратив.
Ми мали діалоги з нашими громадами у Великій Британії і на питання “Що вас пов'язує з українцями всередині країни?” була відповідь: “Досвіди”. Далі йшлося про те, що їхні переживання горя і біди неспівмірні з досвідами людей на прифронтових територіях або тих, хто опинився в окупації. Ми також чули тезу “Я не хочу, щоб мене розуміли, інакше їм доведеться пережити те саме”. Чи можуть бути досвіди набуті не через практику, а просто через слухання і спільне осмислення, емпатію, любов?
Для цього потрібна культура, бо культура — це зусилля з перекладу досвідів. Але не треба мати ілюзії, що це стовідсотково можливо. Той, хто був під обстрілами, не може передати цей досвід іншим, той, хто не втратив близьких, не може сказати: “Я вас розумію”. Але ти завжди можеш слухати — культура допоможе в цьому через різні практики: поезію, прозу, театр, кіно. Саме тому так важлива культура, зокрема література, від військових — вона створює ситуацію слухання.
Культура не лікує. За Аристотелем, вона веде до катарсиса. Функція драми — дозволити глядачу долучитися до тих емоцій, які з ним не відбуваються, чи, можливо, сталися колись і він їх забув. Завдяки проживанню цих емоцій відбувається катарсис, тобто — очищення, здатність відкрити віконечка свого життя до іншого, що, зрештою, і робить нас людьми. Велике питання, чи зможуть відкритися люди, які ці досвіди пережили, і ті, які їх не пережили. Тут потрібна особлива делікатність. Бо перша реакція, коли ви стикається з людиною, яка пережила серйозний досвід, — воєнний, фронтовий чи інший — це страх говорити з нею, бо ви завжди маєте почуття провини. Думаю, цей страх треба долати.
“Легко говорити про індивідуальну свободу, якщо твоя спільнота не загрожена”
У різних країнах, у тому числі Європи, до влади приходять консерватори, популісти. Що спонукає людей підтримувати такі політичні групи впливу? Як би ти цей тренд прокомунікував?
Це пошук свободи від свободи. У нас дуже популярно критикувати Френсіса Фукуяму, я це теж роблю, але мало хто читав його книжку “Кінець історії”. Там є прекрасні поняття “тюмос” і “мегалотимія”. “Тюмос” для греків — це частина душі, локалізована в ділянці серця, дуже емоційна, агресивна, це той гнів, який описує Гомер. Його “Іліада” — це поема про гнів Ахілла і те, до чого він призводить.
Гнів насправді є рушійною силою суспільства, про це є цікава книжка німецького філософа Петера Слотердайка “Гнів і час”. Ліберальна демократія забула про те, що люди часом гніваються, що вони дуже часто нераціональні. Фукуяма це описує, він каже, що буде кінець історії, — люди будуть думати, що все узгодили, що ідеологічно всім знайдеться місце, але насправді це не так — люди втомляться від миру. Це велика утопічна обіцянка ліберальної демократії, що всім знайдеться місце. Насправді кількість місць обмежена, і люди борються за них. Відчуття, що тебе витискають із твого місця, що ти маєш менше свободи і менше гідності, адже гідність — відчуття свого топосу в бутті, породжує різні реакції. У когось це реакція на нав'язану політкоректність, у когось — на мігрантів. Я кажу, що західний лібералізм зараз абсолютно забув про ключові питання, без яких ми як людська спільнота не можемо існувати. Це, зокрема, питання групової ідентичності, бо ми всі маємо відчуття належності до племені, групи, нації, фанатів футбольного клубу чи гурту Red Hot Chili Peppers, — тобто є різні групові ідентичності. Друге питання — це демографія. Не можна демографічну проблему розв’язати тільки за рахунок міграції, як це намагалася зробити Європа, тому що тоді розмивається ядро спільноти, вона втрачає ідентичність і, коли це стається, стає шизофренічною, — так само, як людина, коли втрачає ідентичність. Лібералізм абсолютно пропустив усе це повз себе і тепер стикається з проблемами.
Не може свобода бути теплою ванною, тим, що тобі дано. Свобода — це насправді виняток, ми до кінця не впевнені, чи ми вільні істоти. Зараз дуже популярно цитувати нейрофізіологів, які говорять про детермінованість і про те, що ми всі детерміновані. Але жоден філософ, окрім, мабуть, Сартра, не сказав, що свобода — це факт. Свобода — це мрія, це те, що ти хочеш вибороти. Вона ніколи не є фактом, а є великим винятком. У християнській теології свобода є наслідком прокляття — нас вигнали з раю, ми більше не знаємо, хто ми такі, і все наше життя намагаємося це відшукати.
Я переконаний: цей пошук можливий, якщо ти думаєш, що ти в цьому світі для того, щоб реалізовувати певні цінності. Для мене такою ключовою цінністю є мислення, намагання глибше подивитися в речі. Для багатьох інших людей — сміливість, захист, родина, справедливість тощо. Але якщо ми не бачимо власне життя як реалізацію своєї цінності, то починаємо турбуватися про якісь дрібні речі. Як казав покійний Володимир Моренець, завідувач кафедри літературознавства в Києво-Могилянці, якщо в тебе немає великих речей і великих цілей, за які варто боротися, то кожна дрібна ціль перед тобою буде здаватися великою.
Тому свобода завжди десь на горизонті, її завжди бракує, її завжди немає, і ти за неї маєш постійно боротися. А європейці подумали, що це базово, що ми всі народжуємося вільними, як писав Жан-Жак Руссо, тому можна розслабитися. А розслаблятися ніколи не можна. Коли вони відчули, що можна розслабитися, що лібералізм став мейнстримним, з'явилися сили, які захотіли скинути цей лібералізм в ім'я свободи.
Держава — це організація, в якій людина так чи інакше позбавлена безмежності свобод, тому що її права обмежені правами іншого громадянина. Де межа свободи і бажання зберегти державність, за яку ми всі разом зараз воюємо, якщо не фізично, то ментально?
Це гарне питання, на яке філософія намагається кілька тисяч років знайти відповідь. Звичайно, свобода може бути саморуйнівною — Пантелеймон Куліш це дуже добре показав. Свобода може бути абсолютною, коли стає абсолютною владою, — у нас є Леся Українка, яка це показує в “Камінному господарі”. У творі Донна Анна, звертаючись до Дон Жуана, каже: “Нема без влади волі”, — і пояснює: якщо не упокориш усіх інших, то не будеш мати волі, адже твоя свобода обмежена волями інших. Як на мене, це негативна фраза. Але потім приходить Дмитро Донцов і цитує Лесю Українку, вважаючи, що вона це говорить із позитивом: буцімто потрібно захопити владу для того, щоб реалізовувати волю. Донцов будує всю антологію української нації, де є вища каста воїнів і є каста землеробів та гречкосіїв. За його словами, останні не знають, що таке воля. Мені здається, це — шлях в нікуди, в глухий кут.
Я постійно кажу, що Леся Українка — наша найвидатніша письменниця і мислителька. Кожна її драма — це питання, як узгодити цінності, які не узгоджуються. Гарна драма — це завжди філософське питання про конфлікт між цінностями: у Шекспіра — поганських і християнських, у Лесі Українки — ще складніше, це конфлікт між індивідом і спільнотою. Саме про це драма “Адвокат Марціян”: якщо твоя спільнота загрожена, її слід захищати, але водночас загроженість упосліджує або обмежує свободу індивіда. Тоді твоя спільнота каже, що ти не будеш вільним, бо пріоритет — це спільнота, а не ти.
Я постійно звертаюся до європейців із тезою про те, що легко говорити про індивідуальну свободу, якщо твоя спільнота не загрожена. Звісно, ти можеш міркувати про індивідуальні права, але коли опиняєшся в подібній дилемі, маєш якось узгодити патріотизм і лібералізм.
Якщо ми не будемо шукати узгодження інтересів і цінностей, то зникнемо як спільнота: або будемо тоталітарною країною, де індивід нічого не важить, або анархічним диким полем, де нас завоюють, і тоді тут теж не буде індивідуальних прав людини. Питання, як узгодити індивіда і спільноту, надзвичайно складне, і Леся в кожній своїй драмі його ставить. Навіть у “Лісовій пісні” Лукаш і Мавка є частинами різних спільнот — лісу і людського світу, які вступають у конфлікт. Зрештою, це все закінчується трагічно, але це не означає, що це завжди буде саме так.
“Нові тиранії будуть давати людям фейкову, віртуальну свободу”
Ми бачимо соціальні медіа без жодних обмежень. Наприклад, Meta, які раніше займалися регуляцією і фактчекінгом, вже відмовляється від цих політик. Подібна свобода слова призводить до влади промоутерів авторитарних режимів — цим користуються Китай, Росія. Як пояснити загальний тренд, коли прагнення до свобод, наприклад, свободи слова, виводиться в абсолют?
Немає ніякої абсолютної свободи. В цьому брехня радикального лібералізму і брехня лібертаріанства. Якщо з’являється абсолютна свобода, то ми опиняємося в ситуації, коли перемагає сильніший. В “Еросі і Психеї”, в есеї про Лесю Українку, я пишу про те, що Леся помирає в 1913 році, але вона якимось чином передбачає, що з 1914-го, з Першої світової, почнеться нова епоха, яку можна назвати ніцшеанською. Вона вже в Лесині часи відбувалася, і Леся це дуже добре відчувала, — коли прагнення до свободи перетворюють на прагнення до абсолютної свободи, а отже — й абсолютної влади.
Подивімось на італійського письменника Габріеле д'Аннунціо, який використовує естетику загравання з темою смерті, вмирання, Еросу і Танатосу. А потім фактично стає творцем італійського фашизму, тому що Муссоліні вже копіював те, що д'Аннунціо робив після Першої світової війни. В сучасності це фігура Маска, такий класичний Übermensch, як і Трамп. Маючи абсолютну свободу, рано чи пізно ти захочеш всіх упокорити, тому що всі не можуть мати абсолютну свободу, її може мати тільки один.
Наприклад, Тімоті Снайдер бачить свободу як метацінність, найвищу цінність, а я кажу, що вона має бути узгоджена з іншими цінностями: солідарності, співбуття разом з іншими. Якщо ти разом з людьми — починаючи з родини і закінчуючи військом — то, звичайно, твоя свобода обмежена в різних аспектах. Для Снайдера свобода є умовою можливості інших цінностей: якщо я вільний, то можу обирати цінності і реалізовувати їх. Якщо ти хочеш свободи саме для реалізації чогось більшого, ти приймаєш багато зобов'язань і відповідальності, — і в цьому дилема. А ми зараз входимо в період так званих Übermensch’ів, які передусім хочуть свободи, щоб нав'язувати свою волю іншим. Тож Маск — класичний персонаж у цьому плані.
Раніше говорили, що демократії — це розвинуті економіки, але зараз Китай і низка інших країн доводять: можна жити не за цими правилами і світовий порядок підпорядковувати під власні. Чи є якісь запобіжники від цього? Чи здатні демократії й ліберальні системи чинити спротив?
Я більше прихильник слова “республіка”, ніж “демократія”. Я вважаю, що демократії в принципі не існує, бо якщо ми демократію розуміємо як правління демосу, то де воно існує в чистому вигляді? Класична політична філософія нам говорить ще від Аристотеля, що найкраща політея — це суміш різних принципів управління: монархії, аристократії та демократії. Якщо ми подивимося на більш-менш успішні моделі, а такою донедавна була британська, то якраз вона це і сформувала. І наша модель, і американська — це завжди компроміс, бо не може демос, тобто ми всі як народ, приймати рішення щоденно. Є вертикаль президентської влади, є парламент як певне уособлення влади небагатьох. За Аристотелем, влада одного — монархія, влада небагатьох — аристократія, влада багатьох — демократія. Я спрощую — він казав не “демократія”, а “політея”, бо демократія для Аристотеля була диктатурою пролетаріату.
Таким чином, кожне політичне утворення — це певний баланс. Але ми так і не почали дискусію про те, який баланс потрібен нам? Ми — анархічне суспільство, де дуже велику роль відіграє демос, в Росії абсолютно по-іншому — в Росії демосу, народу, немає.
Наскільки нам потрібна сильно централізована вертикаль? Чи зробити нам парламентську республіку, де не буде президента, а тільки парламент? Мені здається, це буде крах України, бо наша стихія сама по собі анархічно демосна і ми маємо її чимось збалансувати.
Республіка — це спільна справа. Це те, що хотів нам прищепити Липинський. Ми досі не оцінили того, що він намагався зробити. Умовно в нас є дві лінії українського консерватизму: провідницький із його прибічниками Донцовим і Бандерою, де має бути вища каста, залізна рука, та інклюзивний, який каже, що суспільство множинне: є воїни, хлібороби, аристократи, є люди пасивні й активні і якось це потрібно зліпити разом. Сильне суспільство завжди може збалансувати низовий демократичний, аристократичний (виникає питання, чи є у нас зараз цей елемент) і дуже сильний централізований елемент, який може втілюватися в президентській владі. Поняття республіки будемо вживати для порівняння з тираніями, монархіями та імперіями.
Ми прожили останні десятиліття XX століття і перше десятиліття XXI-го з думкою, що перемогли республіки та демократії. Це не так і це завжди цикл, — демократії переживають кризу, так само, як і імперії. Криза демократії в тому, що люди починають сприймати свободу не як ціль чи мрію, за яку ти борешся, а як даність, як товар, як те, чим ти зловживаєш і маніпулюєш. Кожен намагається тягнути її на свій бік, тоді приходить Фукуяма і пише книжку про ідентичність, де каже, що ми всі погрузли в темі ідентичності: те, що ми маємо сприймати як елемент універсальних прав, наприклад права меншин чи права на сексуальну орієнтацію, починає сприйматися як унікальне право певної групи, за яке вони будуть боротися, навіть якщо інші групи це не сприймають. Ця тонка межа, де починається боротьба тільки за права твоєї маленької групи, — це момент, коли починаються розколи.
Потреба в свободі — одна з найбільших. Однак зараз нові тиранії будуть давати людям фейкову, віртуальну свободу. Про це пише Енн Еплбом у своїй новій книжці про автократії, — це дуже тонке розуміння того, що відбувається зараз у світі. Ні росіяни, ні китайці не кажуть: “Ми забираємо в тебе свободу”. Навпаки, хочеш бути блогером — ось тобі TikTok, ось мікрофон, говори, що хочеш. Хочеш споживацької свободи — Китай виробляє купу товарів. Здається, що простору для свободи дуже багато. Так ми входимо в тему матриці, де є ілюзія свободи, де ми стаємо тілами у віртуальному світі. І ми поки що не знаємо, що з цим робити. Тобто це не класичні тиранії, які забирають в тебе свободу, і не класичні тоталітаризми, які кажуть віддати свободу заради великого закону, класу, раси. Ні — насолоджуйся, май сексуальну і гастрономічну свободу, подорожуй, куди хочеш, але ти не будеш впливати на серйозні рішення. І тоді є великий ризик, що з’явиться нове покоління споживачів фейкової свободи. Звідки виринатиме боротьба за справжню свободу, якщо ми всі будемо в матриці жити?
Дослідники і журналісти, які відвідували Північну Корею, стверджують, що там немає відчуття, що свобода цим людям потрібна, бо вони не мають відповідного досвіду, для них норма — це несвобода. Якщо ми будемо жити не просто в ілюзії свободи, а в стані, коли зникне реальний досвід впливу на суспільство і державу, то він просто відпаде як атавізм?
Республіки/демократії — це виняток в історії людства, правилом є імперії. Ми дуже швидко повірили в те, що цей виняток назавжди. Нам слід готуватися, що світ свободи і республік буде в меншості. Я наводжу приклад Венеційської республіки, яка боролася з Візантією, потім — з турками, якось залишалася олігархічною, але республікою, і водночас була імперією назовні. Нідерланди під час Славної революції врятували Британію, дали їм короля і побудували світ, який потім поширився на всю Європу.
Європа зараз усе більше ставатиме маленькою республікою, оточеною великими імперіями і колонізованою ними. З імперії, яка кається, вона стає колонією — передусім Китаю, арабських грошей і російських впливів. Я кажу європейцям, що ми з ними тепер в одному човні, і щораніше вони прокинуться і зрозуміють, що ми в меншості, то краще.
Україна в цьому сенсі в авангарді цього світу, тому що інший світ нам не підходить, а ворог у нас сильний. Це не тільки Росія — ми не знаємо, скільки триватиме тренд на неоавторитаризм. Мені здається, що у XXI столітті республіки і демократії будуть у меншості і всі нагадуватимуть Україну, яка бореться проти сильнішого тоталітарного ворога. Виграємо чи програємо — залежить від багатьох факторів, але варто, звичайно, вірити і працювати над тим, щоб перемогти.