Єль і Венс
Ми з віцепрезидентом Джей Ді Венсом були в Єлі майже в той самий час. Він — з 2010 до 2013 року, а я — з 2012 до 2014 року. Він — на магістерській програмі з права в Юридичній школі, а я — дослідником у Богословській. Можливо, ми десь з ним перетиналися (бо в Єлі всіляко заохочують міжфакультетну соціалізацію), але так і не познайомилися.
Єльська юридична школа — одна з найпрестижних у світі. До речі, її закінчували президенти Джеральд Форд, Джордж Буш-молодший, Білл і Гілларі Клінтони. Вона невіддільна частина того, що в Америці вважають істеблішментом. Венс критикує і Єль, і істеблішмент, але завдяки Єлю він став частиною істеблішменту.
З найближчого кола Трампа Венс має найбільше порівняно послідовних ідей, які хоч якось можна аналізувати. Але ці ідеї здебільшого запозичені, і Єль став одним з джерел ідеологічної формації Венса. Як зазначив дехто, хто добре знав Венса по Єлю, цей університет мав на нього більший вплив, ніж весь його попередній життєвий шлях на американському Середньому Заході, з яким його зазвичай асоціюють.
Тим часом опис доєльського життя у книзі «Сповідь бідняка з Аппалачів» (Hillbilly Elegy: A Memoir of a Family and Culture in Crisis), до речі, створеній у Єлі після занять у місцевому літературному класі, провів його до самої верхівки істеблішменту. Адже Трамп обрав Венса своїм партнером не через навчання в Єлі, а через те, що його походження з депресивного регіону і середовища резонує зі значною кількістю виборців 47-го президента.
Єль для Венса став квантовим стрибком після державного університету штату Огайо в місті Колумбусі, де він вивчав політологію та філософію. Його шанси потрапити до Єлю після Колумбусу були дуже низькі, але він витягнув щасливий квиток. Їх інколи роздають абітурієнтам без видатних здібностей і видатного походження. У Єлі Венс так і не проявив себе як блискучий студент. Але не пропустив жодної вечірки чи заходу, які дали б корисні знайомства. Йому дуже кортіло зужити з тих багатьох соціальних ліфтів, які так вправно працюють у Єлі.
На відміну від свого боса, який був то демократом, то республіканцем, Венс завжди був і залишився консервативним республіканцем — навіть у Єлі, який тисне на будь-кого, хто не сповідує ортодоксального лібералізму. Прочитавши цю статтю цілком, хтось може подумати, що Єль — це такий собі осередок антилібералізму. Насправді ж місцевий антилібералізм мізерний, хоча він і дав поштовх багатьом антиліберальним рухам й інституціям у США. Наприклад, один з патріархів американського консерватизму, засновник його рупора, журналу National Review Вільям Френсіс Баклі-молодший (1925–2008) був настільки розчарований єльським повоєнним лібералізмом, що навіть написав з цього приводу книгу з промовистою назвою «Бог і людина у Єлі» (1951 р.).
Венс знайшов собі ідеологічну нішу посередника в діалозі між лібералами й консерваторами, яка дозволяла йому уникати ліберального тиску. Також він підшукав собі віддушину в так званому єльському постлібералізмі. Потрібно трохи передісторії, щоб пояснити, що це таке.
Лібералізм і постлібералізм
У першій половині ХІХ століття в європейських університетах стало популярним описувати те, що раніше — у світських і раціональних термінах Просвітництва — вважали сакральним й ірраціональним. Серед перших це почав робити Фрідріх Шлейрмахер (1768–1834), якого вважають засновником ліберальної теології. Ця теологія базувалася на методі критичного аналізу, який мав би долати вузькість середньовічного догматизму та схоластицизму. Церковна історія, феномен церкви, патристичні тексти і навіть Святе Письмо перестали бути недоторканними святинями, а стали обʼєктами такого самого аналізу, як тексти античності, сучасної філософії та соціум як такий.
Під кінець ХІХ століття ліберальна теологія стала панівною, із центром у Німеччині, при цьому охопивши різні традиції, у тому числі католицьку та православну. Водночас вона почала демонструвати ознаки кризи. Найвідомішим ліберальним богословом у той час був Адольф фон Гарнак (1851–1930). Він був істориком церкви та церковної доктрини. Водночас став палким прихильником того, що ми можемо назвати німецьким світом — за аналогією з російським світом. Гарнак вважав німецьку культуру вищою за інші європейські, що, на його думку, давало право німецькій імперії насаджувати цю культуру деінде силою. У 1914 році він, наприклад, разом з іншими німецькими інтелектуалами підписав «Маніфест девʼяноста трьох», що виправдовував німецьке вторгнення до Бельгії та загалом участь Німеччини в Першій світовій війні.
З приходом до влади нацистів ліберальна теологія була поставлена на службу Третьому Рейху. Рейх навіть заснував спеціальні дослідницькі центри, які мали довести, що Христос не єврей, а арієць, тоді як частини Святого Письма євреї спотворили на свою користь. Ці тези просували ліберальні богослови й учні Гарнака: Герхард Кіттель, Пауль Альтгауз, Емануель Гірш. Їм допомагали методи критичного аналізу з ХІХ століття, коли шукали так званого історичного Христа, що не обовʼязково має відповідати Христу, у якого вірить церква. Той самий аналіз представляв Святе Письмо як текстову памʼятку, яка має різні й часто протилежні джерела. Ці ідеї допомогли нацистам створити і власного Христа, і власне Святе Письмо, що відповідали націонал-соціалістичній ідеології.
Ліберальна теологія — звичайно, уже звільнена від нацистських елементів — пережила Другу світову війну й знову стала популярною на заході, у тому числі в США. Власне як критика цієї теології постала постліберальна теологія. Сам термін й ідею постлібералізму сформулювали Ганс Фрай (1922–1988) і Джордж Ліндбек (1923–2018) з Богословської школи Єльського університету. Завдяки постлібералізму вони намагалися переступити через лібералізм з його індивідуалізмом, раціоналізмом, релятивізмом і скептицизмом. Їхньою метою було відновити сприйняття Святого Письма як цілісного наративу, який треба читати у церкві та з церквою. При цьому вони прагнули уникнути крайнощів і ліберального релятивізму та консервативного фундаменталізму. Це стало характерною рисою єльського постлібералізму, який передбачає критику лібералізму зсередини.
Незважаючи на взаємну ворожість, у чомусь траєкторії ліберальної та постліберальної теологій збігаються — зокрема в тому, що вони починають з критики заскорузлого догматизму, а потім самі перетворюються на заскорузлий догматизм, який до того ж сприяє авторитаризму чи навіть диктатурі. А втім, про постлібералізм і авторитаризм трохи згодом. Перед тим треба розповісти про наступні кроки по кривій від богословського постлібералізму до авторитаризму, коли він став теополітичним, а потім і просто політичним постлібералізмом.
Теополітичний і політичний постлібералізм
Випускник Богословської школи Єльського університету Рональд Тіманн (1946–2012) переніс фокус постлібералізму зі Святого Письма та віровчення на сучасну культуру й у публічний простір. Зокрема, у книзі «Релігія у публічному житті: дилема для демократії» (1996) він описує засади того, що можна назвати теополітичним постлібералізмом, який критикує світський політичний лібералізм і форми його втілення в Америці. З іще більшою критикою цих форм виступає Стенлі Гауервас (нар. 1940 р.). Він формально хоч і не належить до Єльської школи, але значною мірою нею сформований. Він також один з найбільш політизованих і навіть радикалізованих представників теополітичного постлібералізму. Гауервас переконаний, що альянс християнства з лібералізмом в Америці призвів до згубних наслідків для церков, які почали втрачати самобутність і пророчий голос. Бо ж покликання церкви не в тому, щоб служити ліберальній державі, а в тому, щоб бути альтернативним державним устроєм.
Від Гауерваса легко перекинути місток у те, що можна назвати політичним постлібералізмом, який менше переймається релігією і більше політикою. У певному сенсі його представником можна вважати Гаррі Джаффу (1918–2015). Він навчався у Єлі ще до Другої світової. Потім продовжив студії в Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку, де його наставником був Лео Стросс (1899–1973). Стросс критикував модерн, зокрема, за релятивізм, і так заклав ідеологічні підвалини американського неоконсерватизму. Саме на цих підвалинах виріс Джаффа, який розвивав їх уже на західному березі США — у Лос-Анджелесі. Тут він викладав у деяких коледжах і 1979 року заснував Клермонтський інститут.
Це аналітично-пропагандистський центр, який ідентифікує себе зі строссіанством, але обʼєднує і неоконсерваторів, і постлібералів. Хоча неоконсерватизм і постлібералізм мають спільний знаменник — критику сучасного лібералізму, між ними є й декілька суттєвих розбіжностей. Перший розвиває класичний консерватизм і стоїть осторонь лібералізму, а другий критикує лібералізм зсередини. При цьому парадоксально неоконсерватизм вірить, що лібералізм можна полагодити, якщо прищепити йому консерватизм; а от постлібералізм вважає, що класичний лібералізм уже не може дати собі ради й годиться лише на смітник. У внутрішній політиці неоконсерватизм проти втручання держави в усе, що стосується внутрішнього світу людини. Натомість неолібералізм розраховує на державне плече в цих питаннях. У зовнішній політиці неоконсерватизм виступає за просування демократії по всьому світу, а постлібералізм схиляється до американського ізоляціонізму, надає пріоритет національному суверенітету.
Відтак стає зрозуміло, що трампізм схиляється до постлібералізму і що його гасло «Зробимо знову Америку великою» є популярною формулою складнішої ідеології, яка поєднує зосередженість на Америці й ігнорування того, що відбувається за її межами. У цьому він радикально відрізняється від неоконсервативного політичного бачення всюдиприсутності США і часів Бушів, і часів Рейгана.
Клермонтський інститут заснували за президентства Рональда Рейгана — у його штаті й місті, але він не мав помітного впливу ані на адміністрацію Рейгана, ані на неоконсерваторів в адміністраціях обох Бушів. Клермонтський інститут гучно заявив про себе лише за Трампа — уже в першу його каденцію. Тоді ціла група працівників інституту отримала посади в різних офісах нової адміністрації. У 2020 році, коли Трамп програв вибори Байдену, старший співробітник інституту Джон Істман долучився до кампанії скасування результатів виборів.
З переобранням Трампа у 2024 році для інституту відкрилися нові можливості впливу, який ми незабаром побачимо.
Я поки що омину інші, навіть впливовіші аналітичні центри, які зробили й роблять внесок у формування ідеології трампізму. Серед них, наприклад, Федералістське товариство (The Federalist Society for Law and Public Policy Studies), засноване випускниками Єльського, Гарвардського й Чиказького університетів, або Фундація спадку (The Heritage Foundation), що є ледь не найголовнішим аналітичним центром Республіканської партії. Можливо, ми ще повернемося до них у наступних публікаціях. А зараз — до Єлю.
Коли говоримо про політичний постлібералізм у його єльській редакції, неможливо оминути увагою фігуру професора Пола Кана, фахівця з конституційного права та прав людини в Юридичній школі Єльського університету. Хоча він не асоціює себе ані з єльським богословським постлібералізмом, ані з постлібералізмом як таким, його критика лібералізму зсередини та його теорії про американський суверенітет демонструють спорідненість із постлібералізмом. Саме так він наважився на те, на що не наважувався жоден сучасний респектабельний політичний теолог чи політолог — адаптувати для нашого часу Карла Шмітта (1888–1985). Цей німецький філософ права й аматор-теолог (цьому дуже подібний до Кана) у певному сенсі є батьком сучасної політичної теології. Але він дав їй фальстарт.
З одного боку, він ввів у обіг термін політичної теології (хоч, зі слів Августина, його використовував ще давньоримський філософ Варрон (116– 27 до н. е.) та став відомим завдяки максимі, що найголовніші сучасні політичні концепції мають богословські корені. З іншого, він використав і деякі політичні концепції, зокрема суверенітету, і їхні богословські корені, щоб виправдати узурпацію Гітлером влади, коли того 1933 року обрали канцлером Німеччини. Його влада тоді була обмежена Веймарською конституцією та посадою президента республіки. Шмітт обґрунтував, чому ці обмеження слід зняти, використавши в тому числі власну політичну теологію. У її рамках він увів у сучасну політичну мову поняття катехону, яке спочатку було біблійним і богословським. Зараз воно дуже популярне в Росії, як і сама фігура Шмітта.
Так Шмітт породив сучасну політичну теологію і сам ледь не вбив її. Після падіння нацизму перед богословами постала дилема: поховати політичну теологію саме як політичну теологію взагалі, тому що за нею тягнувся токсичний слід Шмітта, чи все ж перевинайти її. Вирішили не ховати, але негласною умовою збереження цієї дисципліни стало ігнорування її фундатора — Шмітта. Кан, власне, і порушив цю змову замовчування, видавши 2011 року книгу, яка мала ту саму назву, що й видана майже сто років перед тим (1920 року) книга Шмітта: «Політична теологія. Чотири розділи про доктрину суверенітету».
Звичайно, Кан не виправдовує Шмітта, і та сама назва книги — це інтелектуальна провокація. Але книга Кана стала певною реабілітацією Шмітта в американському інтелектуальному середовищі з наслідками, яких сам Кан не передбачав. Здається, що Шмітт стає центровою фігурою ідеологічного трампізму, як він уже став центровою фігурою путінізму.
У Кана є ще одна книга, яку можна вважати його найбільшим внеском у політичний постлібералізм: «Ставлячи лібералізм на місце». Видана 2004 року, під час президентства Буша-молодшого, у добу розквіту неоконсерватизму. Кан не ідентифікує себе з неоконсерватизмом, як і з постлібералізмом. Але його ідеї безумовно споріднені і з тим, і з тим. У цій книзі Кан закидає лібералізму відсутність віри в абсолютну правду, моральний релятивізм і боягузтво. Найголовніше, чого бракує лібералізму — це волі. При цьому лібералізму якось навіть без волі і з боягузтвом вдалося стати вʼязницею для сучасного суспільства. Але Кан не відкидає лібералізм як такий, а лише хоче повернути йому звʼязок із «забутими найвищостями». Як і зазначає назва книги, Кан хоче не прогнати лібералізм, а вказати на його місце, яке не може обіймати весь суспільно-політичний простір.
У Єлі майбутній віцепрезидент Джей Ді Венс був тісно повʼязаний з Каном. Він став його помічником і навіть жив у нього вдома. Тому не дивно, що він успадкував від Кана багато ідей, тим більше власних у нього мало. А втім, очевидно, що Кан був не єдиним, хто вплинув на Венса в Єлі. Як зазначав, Кан заперечує свою належність до постлібералізму, тоді як Венс її відкрито виставляє. Що означає, що він у курсі постлібералізму, який розвинувся саме в Богословській школі Єлю. Така взаємозалежність між єльськими школами, у тому числі на рівні ідей, нормальна, адже там культивують міжгалузеву академічну спільнотність — на відміну, наприклад, від Гарварду, де школи більш ізольовані одна від іншої.
Політичне християнство
Єльська богословська школа — далеко не єдине теологічне джерело впливу на Венса. Велике значення для нього й інших освічених гуманітаріїв в оточенні Трампа мають різні форми політичного християнства, включно з політичним католицизмом і політичним православʼям.
Венс навернувся в католицтво вже у зрілому віці — коли йому виповнилося 35 років. Примітно, що покровителем він обрав блаженного Августина — найвидатнішого західного богослова. Хоча Карла Шмітта, як ми вже сказали, вважають батьком сучасної політичної теології, Августин є батьком західної політичної теології як такої. І Венс, обираючи його своїм покровителем, тим самим задекларував зацікавленість політичною теологією, до якої його долучив єльський ментор Кан. Але захоплення Венса політичною теологією призвело до того, що його у свої тенета захопив політичний католицизм. Він є частиною американських культурних війн, у яких католики стрибають в ідеологічні траншеї, котрі викопали антиліберальні євангеліки. У цих траншеях політично ангажовані протестанти, католики і православні забувають про богословські розбіжності й виступають єдиним фронтом проти спільного ворога, якого вони називають лібералізмом. Трамп став для них фельдмаршалом, який, як вони вірять, нарешті приведе їх до перемоги.
Одним з найгучніших, але при цьому достатньо поміркованих голосів політичного католицизму є Патрік Денін. Він викладав у Прінстоні та Джорджтауні — помірковано ліберальному єзуїтському університеті у Вашингтоні, а зараз є професором політології в Нотрдамському університеті — ще одному престижному і більш консервативному католицькому виші Америки. Як і Кан, він випустив книги з назвами, що підсумовують його ставлення до лібералізму: «Чому лібералізму не вдалося?» (2018 р.) та «Зміна режиму: на шляху до постліберального майбутнього» (2023 р.).
На відміну від Кана, Денін не вірить, що лібералізм можна реформувати зсередини. Його можна лише відкинути і замінити чимось іншим. Це інше він визначає буквально як постлібералізм — з очевидною відсилкою до Єльської школи. Денін, до речі, був на постдоці в Єлі на початку 2000-х, тож мав нагоду дізнатися про єльський постлібералізм безпосередньо. Тим часом йому так і не вдалося достатньо конкретизувати, якою саме має бути постліберальна альтернатива лібералізму. Та ми можемо спостерігати, якою є ця альтернатива у вигляді трампізму.
Коли Венс офіційно переходив до католицтва в монастирі Св. Гертруди в Цинциннаті, там був і Род Дреєр — людина, яку можна вважати його другом (принаймні в той час) і яка незадовго до цього вийшла з католицтва. У 2006 році він навернувся до православʼя і, як багато інших в Америці, приніс зі собою ідеологічні вподобання, які описав у бестселері «Опція Бенедикта: стратегія для християн у постхристиянській нації» (2017). Дреєр посилається на св. Бенедикта Нурсійського, який у добу пізньої античності насаджував східне монашество на заході, його громади Дреєр рекламує як модель для сучасного суспільства. Загалом критикує західне суспільство за все те, за що його критикують і Гаурвас, і Кан, і Денін. Єдине — він додає до цієї критики православної специфіки.
Дреєра можна вважати ледь не найвизначнішим представником американського політичного православʼя, утім не послідовником політичного православʼя в тій самій формі, що в Росії, бо він, наприклад, критикує, як Московський патріархат співпрацює з Кремлем. Але Дреєр усе одно намагається ангажувати православні церкви в США в американські культурні війни. Це сприймає багато хто, особливо навернені з євангеліків. Серед них чимало симпатиків Путіна, а тепер і Трампа. Щодо ставлення Дреєра до Трампа, то воно мало траєкторію, подібну до Венсової. Спочатку категоричне відкидання, а згодом сприйняття трампізму як такого, що дає Америці шанс «одужати від лібералізму».
Трампізм як заперечення власних засад
У певному сенсі це також траєкторія всього постлібералізму, який спочатку культивував засади трампізму, при цьому гидуючи Трампом, а тепер трампізм знищує ті самі засади. Так само трампізм знищує засади неоконсерватизму й усього, що завжди було важливим для Республіканської партії в США, яка перетворилася фактично на постамент для Дональда Трампа.
Наприклад, у книзі «Ставлячи лібералізм на місце» Пол Кан критикує лібералізм за те, що він втратив здатність до жертовності. Але трампізм перетворив ідею самопожертви на її протилежність — полювання на легких жертв. Найбільшою жертвою Трампа стала Україна — країна, яка продемонструвала найбільшу в сучасній історії жертовність.
І постлібералізм, і неоконсерватизм традиційно критикували лібералізм у розмиванні моралі. Трампізм зараз перетворює мораль на непотрібний рудимент. Моральним для нього залишається лише те, що подобається й пасує сильному. Так само зі справедливістю, яку трампізм по суті скасував. Тоді як і мораль, і справедливість є наріжними каменями християнства, яке трампізм наче береться захищати, а насправді профанує. Подібно профанували християнство в Росії, котра теж наче претендує на його захист.
Путінізм порушує всі заповіді Мойсея, а насамперед шосту: «Не вбивай!». Трампізм зараз найбільше порушує девʼяту та десяту заповіді: «Не свідчи неправдиво на свого ближнього твого!» і «Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!».