Національний банк, вочевидь, потрактував це як заклик до дій і 30 липня оголосив про підвищення облікової ставки з 15% до 15,5% та черговий етап «модернізації» операційного дизайну процентної політики.
Зазначене рішення виявилось абсолютно неочікуваним навіть для найбільш уважних спостерігачів. І це зовсім не дивно, адже рішення підвищити ставку вкотре продемонструвало непримиренний конфлікт між догматичною політикою Нацбанку і реальною логікою функціонування української економіки.
З пресрелізу НБУ можна довідатись, що чергове посилення жорсткості монетарних умов спрямоване на «підтримання привабливості гривневих активів, стійкості валютного ринку, контрольованості інфляційних очікувань та поступового приведення інфляції до цілі 5% на горизонті політики», тобто до кінця 2028 року.
Як бачимо, «інфляційні очікування» (на закріпленні яких наголошував МВФ) перебувають аж на третій позиції серед пріоритетів НБУ, натомість на першій – сумнозвісна «привабливість гривневих активів», яка за чотири роки стала справжньою мантрою регулятора.
Важливо акцентувати увагу: жодна норма Закону про НБУ не зобов'язує Нацбанк дбати про привабливість гривневих активів. Це волюнтаристськи сформульована ціль, вигадана для обґрунтування надвисоких ставок і генерування легких прибутків для банків і нечисленного прошарку рантьє. Проблема полягає в тому, що ця «привабливість» купується ціною висмоктування ліквідності з реального сектору економіки та збільшення боргового тягаря для держави.
Та спробуємо з’ясувати, що саме спонукало Нацбанк розпочати новий цикл підвищення облікової ставки, якщо й на попередньому рівні вона більш ніж удвічі перевищувала річний рівень інфляції (який у червні знизився з 8,2% до 7,2%)?
З одного боку, НБУ зазначає, що українці і за ставки 15% нарощували інвестиції у строкові гривневі депозити та ОВДП. А з іншого – декларує, що посилення фундаментального цінового тиску (тобто прискорення базової інфляції до 8,1% в річному вимірі) потребує посилення жорсткості монетарних умов.
У цьому місці доцільно навести точну цитату з пресрелізу НБУ:
«Останніми місяцями посилення фундаментального цінового тиску набуло ознак стійкої тенденції через зростання витрат бізнесу, насамперед на логістику, оплату праці та енергоресурси».
Тобто сам Нацбанк відверто визнає: фундаментальний ціновий тиск зумовлений не надлишком грошей у населення чи «перегрівом» економіки, а збільшенням витрат виробництва через подорожчання пального, руйнування енергетичної інфраструктури та дефіцит робочої сили.
І тут виникає логічне запитання: яким чином підвищення облікової ставки (а отже й інших ставок фінансового ринку) може відновити пошкоджену ТЕС, знизити ціну на пальне чи повернути з-за кордону кваліфікованих робітників?
Підприємство, яке працює на генераторах і змушене підвищувати зарплати через дефіцит кадрів, після рішення НБУ отримає ще й подорожчання кредитів на поповнення оборотних коштів. І можна не сумніватись, що ці додаткові витрати підприємство закладе у вартість кінцевої продукції, тобто перекладе на споживача. З цього випливає, що підвищуючи ставку Нацбанк фактично підливає олії у вогонь інфляції витрат.
Зазначену логіку підтвердить кожен підприємець з реального сектору, що б там не передбачали методички НБУ з інфляційного таргетування. Люди вірять власним очам і калькуляторам, а не голослівним мантрам.
Як би це дивно не виглядало, але в багатьох аспектах політика НБУ є суголосною діям Центрального банку РФ – ще одного прихильника високих ставок. Проте, з однією суттєвою і прикрою для нас відмінністю: підходи Банку Росії виявляються гнучкішими та більшою мірою враховують потреби власного реального сектору, зокрема, військово-промислового комплексу.
Достатньо пригадати, як на початку повномасштабної агресії, після різкого підвищення ключової ставки з 9,5% до 20%, ЦБ РФ вже за кілька місяців знизив її до 7,5%, що стимулювало ділову активність і стало одним з важливих інструментів перелаштування економіки на воєнні рейки.
Щоправда, невдовзі російський ЦБ «включив на повну» логіку інфляційного таргетування, поетапно підвищивши ставку до 21%. У підсумку, це стало однією з найдієвіших санкцій проти економіки країни-агресора, темпи зростання якої різко уповільнились у 2025 році до 1%, а в І кварталі 2026 року було зафіксоване падіння на 0,2%.
На превеликий жаль, ЦБ РФ почав знижувати свою ключову ставку ще в середині 2025 року і на початок липня 2026 року вона становила 14,25%. І ось тут важливий момент: на останньому засіданні 24 липня ЦБ РФ знову знизив ставку до 14%, попри прискорення інфляції, яке за логікою інфляційного таргетування потребувало протилежних дій.
Як бачимо, наш рідний Нацбанк демонструє значно більший монетарний догматизм, жертвуючи інтересами реального сектору економіки і бюджету заради абстрактних неокласичних принципів.
На окрему увагу заслуговує маніпуляція з термінами досягнення інфляційної цілі. У своєму свіжому прогнозі НБУ обіцяє повернення інфляції до цільового рівня 5% до кінця 2028 року. А, скажімо, у жовтні 2025 року НБУ прогнозував, що це відбудеться до кінця 2027 року.
Фактично, Нацбанк постійно «відсовує» цей часовий горизонт у кожному новому прогнозі. Щоразу ціль 5% опиняється десь через два-три роки попереду. Спостерігаючи за цією вічною естафетою, є всі підстави зробити єдиний логічний висновок: за нинішньої політики НБУ цієї інфляційної цілі не буде досягнуто ніколи.
У такій ситуації будь-яка людина з критичним мисленням, яка орієнтується на реальні факти, а не на сліпу віру в догмати інфляційного таргетування почувається відверто одуреною. Регулятор просто пропонує суспільству нескінченно чекати «золотого віку» низької інфляції, виправдовуючи цим чеканням пригнічення економічного розвитку вже сьогодні.
Тут саме час повернутись до інфляційних очікувань, на яких акцентує увагу МВФ.
Не встигли інфляційні очікування домогосподарств нарешті знизитись до психологічної позначки 10%, демонструючи зростання довіри до гривні, як Нацбанк власноруч починає розганяти їх своїми ж діями.
Замість того, щоб закріпити успіх і дати суспільству сигнал про стабілізацію, НБУ підвищує ставку і виходить з тривожними комунікаціями про «зростання проінфляційних ризиків». Для домогосподарств та підприємців це спрацьовує як тригер: якщо навіть Нацбанк панікує і підвищує ставки, значить, попереду нове зростання цін. У такий спосіб НБУ створює класичне самоздійснюване пророцтво, розганяючи ті самі очікування, з якими формально мав би боротися.
І якби ж це трапилось вперше. Але це вже було! Буквально в грудні 2024 року, коли після провокативних заяв Нацбанку інфляційні очікування домогосподарств з помірного рівня 7,8% злетіли до 11,3%. Що ж, почекаємо серпня, щоб переконатися вдруге.
Не менш контроверсійним є рішення НБУ щодо модернізації операційного дизайну процентної політики. З 7 серпня Нацбанк змінює механізм розміщення тримісячних депозитних сертифікатів, запроваджуючи процентні тендери з оголошеним обсягом замість повного задоволення заявок банків.
Нацбанк позиціонує це рішення як крок до «активізації грошового ринку». Проте за цими пафосними словами криється просте людське бажання переконати суспільство у тому, що НБУ прагне до чогось хорошого і конструктивного, хоча насправді йдеться про косметичне коригування системи, яка тривалий час працювала як атракціон небаченої щедрості для банків: до останнього часу тримісячні депозитні сертифікати розміщувались під 18,5%, тобто з реальною дохідністю понад 10% річних.
Замість того, щоб повністю скасувати розміщення тримісячних депозитних сертифікатів і змусити банки працювати з реальним сектором та бюджетом, регулятор просто перерозподіляє доступ до супердохідності між банками, які найбільш слухняно дбатимуть про «привабливість гривневих активів» (строкових депозитів).
Проте реальність полягає в тому, що якби навіть спред між обліковою ставкою і ставкою за тримісячними депозитними сертифікатами зменшився до мінімуму (а цього не станеться), це нічого принципово не змінило б для економіки. Адже сама облікова ставка є надвисокою і за прогнозом НБУ ще підвищиться до кінця року (щонайменше до 16%).
Тож варто подивитись на речі максимально тверезо.
Зважаючи на колосальні обсяги зовнішньої допомоги (за даними НБУ в 2026 році можуть сягнути 54 млрд дол.), які покривають дефіцит бюджету і водночас поповнюють міжнародні резерви, Національний банк може дозволити собі які завгодно експерименти, «модернізувати» або взагалі скасувати будь-який дизайн процентної політики. Оскільки з початку великої війни основним інструментом забезпечення макроекономічної стабільності є продаж валюти з резервів, а високі ставки, практично не впливаючи на інфляцію, лише пригнічують розвиток тієї економіки, яка в нас залишилась.
У цьому контексті виникає (риторичне) запитання: що Нацбанк робитиме з усіма своїми модернізованими операційними дизайнами, процентними тендерами та надвисокими ставками, коли потік зовнішньої допомоги почне пересихати?
Читайте такожСтримування в умовах шторму: чому НБУ обрав сценарій «тривалої стабільності»