Конституція говорить про ветеранів, але іншими словами
У тексті Конституції України слово «ветеран» не згадується. Але це не означає, що Основний Закон не захищає людей, які пройшли війну. Питання в іншому – чи достатньо цих гарантій і як вони працюють у реальному житті.
Найважливішою нормою для будь-якого ветерана є навіть не соціальні статті. Мова йде про статтю 3:
«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».
Для ветеранів це означає, що держава не просто декларує найвищі цінності, а має гарантувати їх пріоритетний захист. І зобов'язана ставити на перше місце життя, здоров'я та гідність ветерана, надаючи пільги на лікування, реабілітацію, захист у судах та адекватну соціальну підтримку без права знижувати її рівень. Але між конституційною нормою і реальним життям часто лежить величезна прірва.
Сьогодні ветеранам нерідко доводиться домагатися належних виплат через суди, вони проходять нескінченні кола бюрократії для отримання статусів, чекають на реабілітацію, протезування або житлові програми, які існують переважно на папері.
Проблема не в тому, що Конституція не надає гарантій. Проблема в тому, що держава не завжди здатна їх виконати.
Читайте такожНСЗУ підготувала «Гід для ветеранів» про медичні гарантії та доступні послуги у 2026 році
Норма, про яку воліють мовчати
Є ще одна стаття Конституції, яка сьогодні набуває особливого значення, – стаття 17. Вона прямо говорить:
«Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей».
Ця норма фактично визнає особливий статус тих, хто захищає державу. Але тут виникає дискусійне питання.
Людина перестає бути військовослужбовцем у день демобілізації. Проте вона не перестає бути людиною, яка заплатила за захист країни своїм здоров'ям, роками життя, втраченою працездатністю тощо. Чи повинна держава забезпечувати особливий рівень захисту й після завершення служби?
Суспільство відповідає на це питання: так. А юридична система поки що тільки шукає відповіді.
Соціальні права є. Питання: чи працюють вони?
Конституція гарантує ветеранам майже все необхідне:
Стаття 46 – право на соціальний захист.
Стаття 49 – право на охорону здоров'я.
Стаття 43 – право на працю.
Стаття 47 – право на житло.
Відповідно до Основного Закону на державу покладено обов’язок соціальної підтримки громадян, зокрема й тих, які захищали незалежність у складі Збройних Сил України, інших військових формувань. І може скластися враження, що всі базові потреби ветеранів від початку вже вирішені. Але реальність демонструє протилежне.
Ще з 2014 року є значні недоліки в чинному механізмі пільг та гарантій з боку держави для ветеранів. Наразі Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551 (зі змінами) та інші спеціальні нормативні акти містять понад 40 пільг, які надають різні органи державної влади, але їхня доступність ускладнена бюрократією.
Можна записати право на реабілітацію в десятках законів. Але якщо в громаді немає фахівців, реабілітаційних центрів чи психологів – це право залишається декларацією.
Можна гарантувати право на житло. Але якщо ветеран роками стоїть у черзі або в бюджеті немає достатньо коштів на фінансування, гарантія не перетворюється на дах над головою.
Право на працю теж гарантовано, але якщо роботодавці бояться брати на роботу людей із бойовим досвідом або не розуміють їхніх потреб, конституційна норма не створює робочих місць.
Тож можна зробити висновок, що законодавство відповідає потребам ветеранів, а механізми реалізації та ресурси для їхньої підтримки обмежені.
Водночас є досвід, який показує, що за наявності належної організації та ресурсів права й обов'язки можуть не конфліктувати, а ефективно доповнювати одне одного. Одним із таких прикладів є побудова системи в Третьому армійському корпусі під командуванням Андрія Білецького. Там формується модель армії нового типу, у якій турбота про військовослужбовця, належний супровід, увага до підготовки, реабілітації та людської гідності розглядаються не як привілей, а як умова ефективної служби, довіри та взаємної поваги.
Цей приклад демонструє важливу річ: проблема дійсно полягає не у відсутності прав чи гарантій, а в наявності механізмів для їх реалізації. За належної організації, управлінських рішень та відповідального ставлення вже наявні права можуть працювати з максимальною результативністю, задовольняючи потреби військових і ветеранів. Для України, яка стрімко перетворюється на країну ветеранів, саме створення таких механізмів має стати одним із головних пріоритетів державної політики, адже повага до людини, її права та виконання обов'язку перед державою не повинні суперечити одне одному, а мають взаємно підсилюватися.
Саме тому багато ветеранів сьогодні говорять не про відсутність прав, а про неможливість ними користуватися.
Чи потрібно окремо вписувати ветеранів до Конституції?
Це питання активно обговорюється у правовому середовищі, і прихильники змін мають сильні аргументи.
Держава, яка вижила завдяки своїм захисникам, повинна прямо визнати їхню особливу роль у Конституції. Така норма могла б стати не лише юридичним положенням, а й суспільним договором між державою та тими, хто її захищав.
Окреме згадування ветеранів у Конституції могло б унеможливити звуження певних гарантій у майбутньому та підкреслити, що ветеранська політика є одним із довгострокових пріоритетів держави.
Проте є й інший погляд. Юристи-конституціоналісти вважають, що нова стаття не вирішить старих проблем, і застерігають від спокуси виправляти їх змінами до Конституції.
Основний Закон не передбачає створення лікарень, не будує житла і не фінансує реабілітаційні програми. Він закріплює та гарантує основні, невід'ємні права та має найвищу юридичну силу. А завдання законів та нормативно-правових актів України - вже реалізовувати й розвивати конституційні норми, не змінюючи їхнього змісту.
Український досвід показує: іноді між конституційною гарантією та її виконанням можуть пройти роки. Тому нова стаття сама по собі, на жаль, не стане чарівним дієвим рішенням.
Ба більше, Конституція має закріплювати фундаментальні принципи держави, а не детально регулювати питання окремих соціальних груп. Інакше Основний Закон поступово перетвориться на перелік соціальних побажань, які кожна нова спільнота намагатиметься дописати для себе.
Проблема нікуди не зникає
Є питання, на яке українській державі все ж таки доведеться відповісти дуже скоро.
Чи може держава морально вимагати від людини захищати країну, а після повернення залишати її в черзі на житло, лікування або реабілітацію?
Чи достатньо для ветерана бути «одним із багатьох» у системі соціального захисту?
І чи готове наше законодавство до того, що після війни ветерани стануть однією з найбільших та найвпливовіших соціальних груп країни?
Саме навколо цих питань і повинна будуватися ветеранська політика.
Чи можуть зміни до Конституції самі по собі практично вирішити проблеми ветеранів? Напевно, ні. Проте є критична потреба у виконанні того, що вже написано.
Потрібні дієві програми реабілітації та відновлення, сучасна патронатна система супроводу ветеранів, ефективні механізми працевлаштування, доступне житло, тривала психологічна допомога та відповідальність державних органів за невиконання своїх обов'язків.
Конституція – це фундамент. Але жоден фундамент не стане будинком, якщо держава не почне його будувати.
Саме це стане одним із головних викликів України після війни – перетворити конституційну базу на реальну повагу та гідне ставлення до людей, завдяки яким ця держава продовжує існувати.
Читайте такожРуслан Приходько, Мінветеранів: «Коли у фокусі з'являється ветеран, проблема набуває дещо іншого градуса»