Пільги, які створюють конфлікти: як ветеранська політика в Україні зайшла у глухий кут
У травні 2025 року у львівському Ощадбанку ветерана обслуговували поза чергою, як це передбачено правилами, на що відвідувачі відкрито почали його ображати. Регулярні конфлікти у ветеранів стаються і з водіями маршруток.
«… у транспорті нас у Чернігові неформально називають покемонами. Що ми шаровики якісь, халявщики, розумієте? І вони так: “О, покемон зайшов”», — цитує ветерана дослідження Українського ветеранського фонду.
Інший ветеран в іншому дослідженні Українського ветеранського фонду зауважує, що адаптація важка через стереотипи про ветеранів: «Цивільні думають, що отримав “убедешку”, щоб дали якісь пільги, щоб була якась поблажка. Як інвалід 2 групи стараюся, щоб мені не надавав поки ніхто допомоги».
Це не випадкові конфлікти. Це симптом системної проблеми: держава одночасно називає ветеранів героями і будує для них систему пільг, яка стигматизує замість інтегрувати. Чому? Через успадковане суспільне уявлення про ветеранів як про тих, хто пройшов Другу світову війну, бойові дії в Афганістані тощо.
«Відповідно до цієї рамки, ветеран — це щось атономізоване, юніт, який відривається від суспільства, покривається капсулою якихось пільг, якихось соціальних послуг, але існує вже поза суспільним життям, поза щоденним», — каже директорка зі стратегічного розвитку БФ «Здорові рішення», правник, керуюча партнерка ILF Тетяна Гавриш. Хоча наша війна з 2014 року задає іншу рамку.
LB.ua за підтримки International Media Support запускає проєкт «Наші гідні». Упродовж наступних місяців ми покажемо, як, долаючи виклики, з якими стикаються ветерани, виграє все суспільство.
Скільки ветеранів в Україні і чому ця цифра стосується кожного
Ми часто говоримо про ветеранські потреби. А що, якщо таких потреб… не існує? «Коли ми дивимося на людину в досвіді військової служби, розуміємо, що її потреби насправді не ветеранські. Не те, що виникає тому, що ця людина — ветеран», — каже голова правління і співзасновниця Veteran Hub Івона Костина.
Проста математика про реінтеграцію ветеранів в Україні:
- в Україні вже понад 1,5 млн ветеранів і ветеранок;
- за прогнозами уряду, після війни матимемо 5–6 млн ветеранів і їхніх родин;
- за прогнозом Інституту демографії, до 2033 року нас буде близько 26 млн.
Тобто кожен п'ятий українець потенційно буде ветераном або членом родини ветерана.
Сучасний ветеран в Україні — це і людина 20+, і людина 60+, і чоловік, і жінка, і бізнесмен, і той, хто пішов на фронт, не встигнувши здобути освіту. Але загалом це доволі доросла людина, з власним багажем цивільного життя, додає Івона Костина. «Ця людина долучається до війська в активну фазу війни, там на неї впливає не тільки військова служба, і ця людина потім повертається до цивільного життя. У нас немає добровільного війська, уже немає строкової служби як такої, але є служба за мобілізацією. Тобто ветеранство — досвід, дуже відкритий до входу».
Суспільство ще не зробило важливого висновку.
«Коли я в такому одязі: "Ну, рука не працює — на лижах упав!". Коли був у пікселі по шпиталях, питань не виникало. Було зрозуміло, що влітку 2022-го лижі в Харківську область не завозили, — розповідає ветеран і голова Громадської антикорупційної ради при Міноборони Юрій Гудименко. — Але ж це питання психології. Суспільство не зробило важливого висновку: ти не знаєш, як виглядає ветеран війни. Як захоче. У нас пів Києва завішали білбордами, що панки, репери — всі у нас. Війна триває довго, є люди, списані доволі давно. Можуть носити костюми-трійки, ірокези. Тендітна дівчина. Або нетендітна. Це може бути, бляха, хто завгодно. Тому гідність має поширюватися за всіх».
Чому пільги ветеранам в Україні стали пасткою
Держава досі намагається поєднати непоєднуване: пошанування військового досвіду з глибоко вкоріненим радянським патерналізмом. Тобто держава каже, що ветерани — герої, водночас дає систему пільг, унаслідок якої в тих самих маршрутках відбуваються регулярні конфлікти між ветеранами і водіями через безоплатний проїзд. Звідки це?
«Коли писали більшість законів про ветеранів — це 1990–2000-ні, депутати робили це, бо дасть голоси ветеранів радянських імперських війн (Другої світової і так далі) і трошки миротворців, — каже Юрій Гудименко. — Одночасно розуміли: щороку ветерани вмирають, бо більшість — ветерани Другої світової. Це означає, щороку пільгове навантаження на бюджет зменшується і можна ще довішувати, отримуючи голоси на наступних виборах».
Але стався 2014 рік. Потім 2022 рік. Ветеранів стрімко побільшало за ці роки. «А законодавство не можна відкотити, — продовжує Гудименко. — І з’ясувалося, що для сотень тисяч ветеранів ці кілька десятків пільг діють. І в якийсь момент діяти перестали. Тому що одна річ — планувати роздати житло 10 000 людей, а інша — коли на житло претендують сотні тисяч. Це фізично неможливо. Те саме стосується компенсації за проїзди, комуналку і так далі. Ми небагата країна і з 2014 року ведемо війну. У нас немає такого бюджету, щоб виконати обіцянки, які держава дала таким, як я».
«У нас як держави не так багато варіантів. Держава вимушена проводити реформи. Вимушена структурувати і шляхом аудиту трансформувати напрямки, витрати ресурсу. Сьогодні ми таку модель фінансову описуємо в рамках реформи всієї ветеранської політики», — додає заступник міністра у Міністерстві ветеранів Руслан Приходько.
Реформа ветеранської політики в Україні: ремонт коцика чи нова тканина?
Уявіть старий коцик. Уже з дірками. І латками. Оце приблизно наша державна система. Немає якісних соціальних послуг для всіх — тому держава створює точкові рішення для ветеранів. У лікарнях загалом погано харчують, а там лежать також і військові — окремо додаємо грошей, аби суто військових краще годували, але не всіх загалом. І таких латок — у кожному секторі.
Це означає, що держава зараз обрала шлях печворку. «Тут шматочок перешили, тут, а часто базова тканина прогнила настільки, що ці шматочки не будуть триматися», — каже директорка зі стратегічного розвитку БФ «Здорові рішення», правник, керуюча партнерка ILF Тетяна Гавриш.
Заступник очільника Мінветеранів Руслан Приходько фактично підтверджує, що система так і працює: «На відміну від усіх інших сфер, ми маємо забезпечити і гарантувати ветеранові, що в його житті буде все добре. Як? Шляхом реалізації політики. Коли в нас будуть ідеально працювати всі механізми і сфери, можна буде говорити про те, що це не потрібно».
Кілька прикладів цього «печворку» від на 2026 рік:
- будівництво мережі ветеранських центрів по країні;
- дійти до близько 3000 помічників ветеранів по всій Україні;
- довготривалий догляд удома — але лише для ветеранів зі складними діагнозами внаслідок бойової травми.
Усе це — важливо. Але чи не є це маргіналізацією під виглядом піклування?
«Коли для ветерана є окремий пакет у сімейного лікаря чи окремий фахівець у громаді, який буде ним займатися, ми фактично виділяємо цих людей, — вважає Тетяна Гавриш. — Ми можемо назвати це позитивною дискримінацією, а насправді це маргіналізація».
Декілька експертів сказали нам, що помічник ветерана — це, безумовно, важлива функція, але це функція соціального працівника, якого треба додатково навчити. Для цього не треба вибудовувати паралельну систему. «Якщо ми говоримо, що ветеранам постійно потрібні помічники, то який меседж посилаємо?» — риторично запитує Тетяна Гавриш.
Є дослідження, яке висновує, що пільги сприяють формуванню стигми щодо ветеранів як непрацездатних громадян, яких мають забезпечувати держава і все суспільство. Юрій Гудименко зазначає, що цей перекос є у влади України і зараз. «Ветеранів не сприймають психологічно як частину оборонного сектору, — каже він. — Хоча це резерв на майбутні війни, це приклад для наступних поколінь. А дійсно, сприймають як частину соціалки. Були ж нещодавно ідеї, які досліджували в ОП: хай не буде в нас більше Мінветеранів, віддамо це все в Мінсоцполітики. Не в Міноборони! Це ж соціалка: пільги, пенсії. Це не так! За логікою керування: у тебе є міністерство чогось, має бути і відповідний парламентський комітет. Мінсоцполітики — комітет соціальних питань. Мінветеранів є — комітету ветеранського нема. Є підкомітет при соціальному комітеті. Про що тут говорити?»
Адаптація ветеранів після повернення: чому це питання стосується всього суспільства
Тетяна Гавриш пригадує нараду в Міністерстві охорони здоров'я, на яку прийшла людина з двома високими ампутаціями: «Мені було принизливо дивитися, як на п'ятий рік вторгнення охоронці підіймають його на руках на колісному кріслі в кабінет міністра. Це знаки, які свідчать про те, що ми як суспільство не очікуємо їх як активних гравців. Як тих, хто нам потрібен, не лише щоб виграти війну, але й відновитися. Ми списуємо їх у підсвідомості».
Якщо ж система соціальних послуг стане якісною для ветеранів — вона стане якісною для всіх. Бо завтра така сама допомога може знадобитися мамі ветерана, його дитині, другу, сусіду.
«Так сталося, що ветерани пройшли досвід, який привів їх до станів й обставин, у яких до цього перебували інші люди: старші, діти, діти з інвалідністю, люди з інвалідністю з народження, люди, які постраждали в ДТП, які втрачали економічну активність або не мали шансу її здобути, були не дуже цікаві населенню, — розповідає Івона Костина. — Зараз ситуація змінилася. У ті самі стани й обставини потрапили переважно молоді чоловіки, які мають сім'ї, соціальний капітал і здобуток у цивільному житті, і вони можуть далі заробляти гроші. І раптом вони підсвітили величезну кількість проблем, які були не на часі. Це дуже витвережує, бо зараз бачимо в кризі потреби в цієї аудиторії, але в майбутньому в ці стани може потрапити будь-яка людина, я в тому числі. Це унікальний шанс змінити ці обставини і для себе, і для того, хто служитиме завтра, і для людини, яка матиме цю потребу через 20 років».
Системні рішення складні. Це постійний човниковий біг між міністерствами, урядом, Верховною Радою, громадами і активістами.
Але є і вибір.
Ми можемо далі латати старий коцик. А можемо нарешті перешити саму тканину — і тоді вона служитиме всім: і ветеранам, і цивільним, і тим, хто ще не знає, що колись теж потрапить у схожу ситуацію. Бо що заводиться в старих коциках? Міль.
Дивіться другий випуск уже зараз