Туга за імперією
Є таке відоме твердження: Угорщина завжди обирає не ту сторону, каже Олеся Ісаюк. Під час Першої світової війни вона входила до Троїстого союзу, утвореного Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією. Тобто опинилася серед призвідників війни.
Загалом доля Угорщини складалася непросто, навіть трагічно. У Середньовіччі вона страждала від монгольських набігів. У Новий час – від османських завоювань. Популярний серіал «Величне століття» починається якраз походом Сулеймана І на угорське містечко Мохач. Під ним у 1526 році полягли 22 тисячі угорських воїнів, включно із королем Лайошем. Взявши Мохач, османи захопили й усю державу – на довгих півтора століття.
Але все минає, тож минуло і османське панування. От тільки на зміну йому прийшло австрійське. У 1683-1699 роках Священна ліга (коаліція держав, що протистояла Османській імперії) почала виганяти мусульман з території Європи. Угорщина виявилася розділеною на три частини. Одна частина залишалася під османською анексією до 1718 року. Друга частина перейшла імперії Габсбургів. І лише Трансильванія ненадовго здобула незалежність.
Згодом на території, яка опинилася у складі Австрійської імперії, почалося повстання під проводом князя Ференца ІІ Ракоці. Його визвольна війна тривала у 1703-1711 роках і завершилася провалом. Друга спроба відвоювати суверенітет припала вже на середину ХІХ століття. Тоді російський цар Микола І прийшов на допомогу правителю Австрії Францу-Йосифу I та направив війська, які придушили антиавстрійське повстання.
У 1867 році Угорщина та Австрія підписали так званий Австро-угорський компроміс. Згідно із ним, унітарна досі держава була перетворена на дуалістичну монархію. Угорщина отримала свій уряд і свого прем’єра – графа Дьюла Андраші. Щоправда, призначив Андраші на посаду імператор Франц-Йосип, який того ж таки 1867 року був коронований в Будапешті королем Угорщини.
Австро-Угорській імперії лишалося існувати недовго – у 1918-му вона зникла зі світової мапи. Такими були підсумки Першої світової війни, яка завершилася ганебною поразкою для країн, що її розпочали. 4 червня 1920 року між Угорщиною та державами Антанти був укладений Тріанонський договір. За цим договором Угорщина втрачала значну частину своєї території: Закарпаття та Словаччина відходили Чехословацькій Республіці.
Тим часом плоди війни пожинав і Другий Рейх. Німецька імперія теж припинила своє існування – як і Австро-Угорська. За Версальським договором 1919 року, Німеччина втратила 13% території, всі колонії та значну частину промислового потенціалу. Німеччина була зобов'язана виплачувати величезні репарації й була обмежена у збройних силах, що призвело до глибокої економічної та політичної кризи.
А у 1920 році нікому ще не відомий єфрейтор Адольф Гітлер склав для німецької Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) програму «25 пунктів». Серед іншого, програма говорила про відродження «великої Німеччини».
У цей самий час в Будапешті тамтешні ревізіоністи також мріяли про «велику Угорщину». Не мине й двох десятиліть і «мрійники» обох країн знайдуть один одного. Згодом буде ще одна світова війна, і ще один програш у ній – як для Німеччини, так і для Угорщини. Але станеться це трохи пізніше.
Відносно спокійні 1920-1938 роки
Насправді ніяких спокійних років у повоєнній Європі початку ХХ століття не було. Континент став великим тиглем, де переплавлялися долі народів. А доля Закарпаття, як вже сказано вище, була визначена міжнародними договорами: регіон відходив Чехословаччині. Саме ж Закарпаття прагнуло незалежності та злуки з Україною.
21 січня 1919 року у Хусті відбувся Всенародний конгрес представників 175 населених пунктів Закарпаття, який задекларував прагнення до об'єднання з Україною та національної самостійності. Але задекларувати – не означає отримати. Чехословаччина, яка прийняла у свій склад Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь», не збиралася відпускати цей здобуток у вільне плавання.
Але слід визнати, що чехословацьке панування над Закарпаттям було поміркованим. Поміркованим був і тодішній президент Чехословаччини Томаш Масарик. Під час Першої світової він мав антиавстрійську позицію та виступав за деколонізацію всіх підпорядкованих Австро-Угорській та Німецькій імперіям країн.
За президентства Масарика чехословацький уряд дозволяв українцям викладати українською мовою у школах, започатковувати культурні спілки, видавати книжки. Значних утисків чи переслідувань за проукраїнські погляди не було. Тож українці Закарпаття створили товариство «Просвіта», скаутську організацію «Пласт» та інші об'єднання. Драйвером цих рухів виступав, зокрема, Августин Волошин – греко-католицький священник Мукачівської єпархії, культурний та громадський діяч.
Отож, перші десятиліття під владою Чехословаччини Закарпаття жило більш-менш благополучно. Але це було примарне затишшя перед великою бурею. Першими бурю розпочали судетські німці, чиї настрої, певна річ, підігрівали у Берліні. Вони вимагали собі автономію і отримали її (до речі, автономію невдовзі отримало і Закарпаття). Але цього виявилося недостатньо. Гітлер почав волати про нехтування правами судетських німців та про потребу ці права захистити.
У 1938 році відбулася відома усім «мюнхенська змова». Чотири людини, ніяк не дотичні до Чехословаччини, поставили підписи під документом, що визначив долю цієї країни.
Підписантами були прем’єр Британії Невіл Чемберлен, прем'єр Франції Едуард Даладьє, рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер та прем'єр Італії Беніто Муссоліні. В документі йшлося про те, що Судетська область має бути відокремлена від Чехословаччини та передана Третьому Рейху. А також про те, що Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
Повернувшись до Британії, Чемберлен вимовив відому фразу: «Я привіз вам мир». Він справді думав, що кинувши в пащу Гітлера Судети, Європа убезпечить себе від війни, а апетит нацистів вгамується. Подальші події спростували це безпідставне переконання. І чи не першими, хто постраждав від цих подій, були українці Закарпаття.
Кров на Верецькому перевалі
Як вже було сказано, на короткий час Закарпаття у складі Чехословаччини отримало автономію. 8 жовтня 1938 року в Підкарпатській Русі створили перший уряд, який очолив Андрій Бродій. Але він виявився угорським агентом, за що й був арештований. Йому інкримінували державну зраду та шпигунство. Після арешту Бродія посаду прем’єра посів Августин Волошин, на той час – лідер Християнсько-народної партії.
Але, як ми пам’ятаємо, мюнхенська угода передбачала передачу Чехословаччиною певних територій Угорщині. А Угорщина хотіла Закарпаття. У 1938-му його віддали не все, а частково: Ужгородський, Мукачівський і Севлюський повіти (останній нині є Виноградівською громадою) відійшли Угорщині. Столицею Підкарпатської Русі, яка все ще перебувала під контролем Чехословаччини, стало місто Хуст.
Уряд Волошина був сповнений рішучості захистити Хуст та Підкарпатську Русь. Тодішні події відбив фольклор. Пісні «Понад Хустом ворон кряче» та «Чи чули-сте, милі браття, як боролось Закарпаття?» є варіаціями одного тексту, де герой гине «за зелену верховину, за Карпатську Україну».
Та чи слід розуміти тодішні події як програш українців за Підкарпатську Русь? На жаль, саме так. За ініціативою Волошина була створена парамілітарна організація «Карпатська Січ», яку підтримувала Організація українських націоналістів (ОУН), що вже діяла на Галичині. Але парамілітарна організація – це аж ніяк не регулярна армія Угорщини. Коли дійшло до бойових дій, січовики – якими б вмотивованими вони не були – програли угорським воякам.
«Якщо порівняти підготовку січовиків з підготовкою наших добровольців початку російсько-української війни, то вони виглядали куди як гірше, ніж ті комбатанти, що пішли воювати влітку 2014-го у гумових шльопанцях й у будівельних касках замість нормального захисту», – каже Олеся Ісаюк.
Перший напад на Закарпаття Угорщина здійснила у ніч з 13 на 14 березня 1939 року. На той час нею керував Міклош Горті, в минулому – морський ад'ютант Франца-Йосифа. Посада Горті звалася «регент Угорського королівства». В надії на відродження цього самого королівства «регент» тримався союзу з Німеччиною – упродовж всієї війни 1939-1945 років. І лише з наближенням радянських військ до Будапешта намагався укласти сепаратний мир із державами-переможцями.
Але це вже інша історія.
У нападі на Закарпаття угорцям допомагали польські диверсійні групи. Вони атакували українські села, переслідуючи при цьому свій власний інтерес. Річ у тім, що Польща з Чехословаччиною мали власну територіальну суперечку. На кону була Тешинська Сілезія. Регіон, багатий на кам’яне вугілля, мав значний металургійний потенціал. Нині ця область поділена між двома країна, а тоді – перед початком Другої світової – Польща плекала надію отримати її собі. Тож розрахунок був такий: хай би Угорщина забирала собі Закарпаття, а Тешин відійшов би Польщі.
Сталося, одначе, не зовсім так. Польщі не «пощастило» із Тешином, а от Угорщина успішно анексувала Закарпаття. Частину його вона отримала за мюнхенською угодою, частину – внаслідок відкритої збройної агресії.
Бої між угорськими військами та українськими січовиками тривали. Один з них відбувся на Красному полі неподалік Хуста. У цьому бою загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. 16 березня 1939 року, зазнавши значних втрат, угорці захопили місто. Бойові дії мали місце і в Чинадієві, на околиці міст Сваляви та Іршави. Січовики втратили близько 200 убитими й понад 400 пораненими, в полон було взято близько 300 людей. У боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці полонили багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан.
Окремо варто згадати події, що сталися 18 березня 1939 року. Напередодні цього дня угорські жандарми передали польській владі сотні полонених січовиків, захоплених під час боїв. Поляки відконвоювали полонених на Верецький перевал. Нині це – зона туризму та лижного відпочинку, яка знаходиться на стику Закарпатської та Львівської областей. Але у 1939 році це було місце масового розстрілу. Поляки знищили тоді від 500 до 600 січовиків.
Події на Верецькому перевалі досі залишаються мало вивченими. Хоча це – злочин проти людяності, який не повинен бути забутим. Дозволимо собі невеличкий літературний відступ та згадаємо героя роману Мирослава Дочинця «Вічник», за мотивами якого зняли фільм. Центральний персонаж роману – Андрій Ворон – вигаданий збірний образ, хоча й такий, що має свій прототип.
Ось як описує Ворон свій досвід на Верецькому перевалі:
«…Коли на досвiтку нас повели в Перевал, бiла мжа холодила нам розпаленi безсонною нiччю лиця. Боканчi слизькалися на мокрому камiннi. Десь долi гримiла повна з талих снiгiв рiка. «Борше, борше, руськi свинi!» – погиркували мадяри. Ми й направду випозiрували, як свинi, – немитi три днi, оброслi, в коростi болота, голоднi й причмеленi позавчорашнiм, зо смертною журою в очах. «Куди нас женуть?» – зазвiдав я сотника Скобала, що з розбитим колiном калiчкував зобiч. «На Голгофу», – хмуро одрiзав той. Лiвий сотникiв вус був спалений, а правий вiн часто здував iз нижньоi губи. Вiн тяжко дихав, легенi рипiли пiд грудьми. «Може, й лiпше вмерти на Голгофi, ги на Красному полi, – вповiв я. – Ближче до Господа. Лише шкода, пане командире, що не ви нас ведете, а цi песиголовцi». «Що гучиш, хлопче? Я воджу в бiй, а не на бiйню».
Герой Дочинця дивом уникнув розстрілу – він втік в гори і довго жив там в повній глушині та ізоляції. Оцей закарпатській «Робінзон Крузо» є надзвичайно цікавим сюжетом. А справжній, не белетризований, Андрій Ворон – письменник та освітній діяч Закарпаття – народився у 1901-му та помер у 2005-му. На його 104 роки життя припали свої випробування.
Після окупації Закарпаття Угорщиною Андрія Ворона заарештували та ув'язнили в концтабір Вар'юлопош. У 2009 році, коли угорська влада ще не страждала на українофобію, на місці колишнього концтабору було навіть відкрито меморіальну дошку на честь патріотів Карпатської України.
Політика мадяризації, яка впроваджувалася за допомогою тюрем та концтаборів, була безжальною та кривавою. Про кількість загиблих і про часові рамки такої політики вже було сказано вище. Але у 1944 році угорська анексія Закарпаття була ліквідована. На короткий час відновилося чехословацьке управління, а пізніше регіон, який називали вже не «Підкарпатська Русь», а «Закарпатська Україна», увійшов до складу СРСР.
Радянський період
Є такий несмішний, але промовистий історичний анекдот. Чоловік помер і постав перед святим Петром, що має ключі від раю. Св. Петро зажадав, аби прибулий розповів про себе. «Я народився в Австро-Угорщині, – почав чоловік, – пішов до школи у Словаччині, одружився в Угорщині, мої діти народилися за Третього Рейху, а онуки – в СРСР». «А де ж ти помер? – запитав св. Петро. «А помер я в Україні». «Скільки ж ти подорожував за своє життя!» – здивувався не обізнаний з політичними реаліями апостол. «Я жодного разу не виїздив з Мукачева», – сказав чоловік.
Прихід СРСР на землі Закарпаття міг сприйматися як звільнення від ненависної угорської влади. 29 червня 1945 року Чехословаччина та СРСР уклали угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і приєднання його до України. Після цього регіон пережив все те, що переживала вся Україна: націоналізацію, колективізацію, сталінські репресії, переслідування церкви.
Що стосується Угорщини, то з неї радянська влада почала старанно ліпити свого сателіта. До 1956-го на чолі держави стояв генеральний секретар Компартії Угорщини Матіяш Ракоші. Цей діяч був слухняною сталінською маріонеткою, він мав громадянство СРСР та був одружений з росіянкою. Угорська революція 1956 року змела його з посади, і на короткий час країну очолив опозиціонер Імре Надь, котрий прагнув провести реформи та вивести Угорщину з-під радянського впливу.
Але сили революціонерів і сили радянських танків, які приїхали задушити революцію, були нерівними. Так само, як нерівними були сили угорської армії та українських січовиків.
У 1956-му Угорщину досить швидко взяли за вуздечку та повернули до радянського стійла. Імре Надя повісили за «державну зраду», а керувати країною дозволили лояльному Яношу Кадару. Він і лишався біля стерна до 1988-го. У цьому ж році в активну політику прийшов 25-річний на той момент Віктор Орбан. Через десять років, у 1998-му, він виборов своє перше прем’єрство. Потім пішов у відставку – щоб повернутися у політику в 2010-му і більше з неї не йти.
Сукупно при владі Орбан, таким чином, перебуває 20 років. Він, як ми знаємо, є симпатиком Росії та Путіна. І ворогом України. Орбан не пам’ятає (або не хоче пам’ятати) ані злочини, які скоювала його держава у 1939-1944 роках, ані радянські танки у Будапешті в 1956-му. «Цей спогад більше не присутній в Угорщині», – сказав нещодавно онук останнього імператора Австро-Угорщини Карла I, почесний президент Пан'європейського руху Австрії Карл фон Габсбург.
Що ж, значить, завдання українців – пам’ятати історію і за себе, і за сусідів. І сподіватися на те, що їхня амнезія – все ж не вічна.
*** LB.ua висловлює подяку за консультацію та фактологічне редагування цього матеріалу Олесі Ісаюк, історикині, докторці гуманітарних наук, науковій співробітниці Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».