При цьому люди з не менш складними запитами залишаються поза увагою. Зокрема, це зумовлено тим, що соціальна та медична сфери працюють роз’єднано.
Про це свідчать результати першого в Україні дослідження “Послуга догляд вдома в громадах: доступність, потреби, прогалини”, презентованого “Всетурботою”.
Чверть населення України – люди старшого віку. Хронічні захворювання, інвалідність, травми та наслідки війни лише збільшують потребу в довготривалому догляді.
За даними дослідження, 2-3 млн людей потребують допомоги у щоденному житті. Однак у 2024 році соціальну послугу з догляду вдома отримували 291 567 осіб, тобто лише 10% від реальної потреби.
61,5% отримувачів соціальної послуги з догляду вдома не мали візитів лікаря або медсестри додому. Лише 3,5% людей потрапляють у систему догляду через сімейного лікаря. Найчастіше – звертаються самі або через родичів. Тож медична система фактично не виконує роль “воріт” до соціальної послуги.
За даними дослідження, соціальний працівник у середньому має 9-10 підопічних. А медсестри та сімейні лікарі формально повинні надавати меддопомогу вдома за потреби, однак не мають чітких маршрутів.
Голова Національної служби здоров’я України Наталія Гусак під час панельної дискусії зауважила, що у громадах слід чітко визначити відповідальність за людину, яка потребує допомоги. За її словами, кількість інституцій, дотичних до підтримки людини вдома, зростає, однак відповідальність розпорошується. І сімейний лікар часто першим бачить комплексні потреби пацієнта, але не може бути єдиною точкою відповідальності.
Фото: інфографіка “Всетурбота” за результатами дослідження
81,8% людей, які мають неформального доглядальника, не отримують соціальної послуги. Найбільше навантаження щодо підтримки маломобільної людини лягає на плечі родичів і сусідів. Однак 77% таких доглядальників не проходили жодного навчання.
Найчастіше це жінки працездатного віку, які через догляд за близькими змушені залишати роботу і змінювати спосіб життя. Їхня праця є “невидимою” для системи та суспільства.
Фото: інфографіка “Всетурбота” за результатами дослідження
77,3% отримувачів послуги з догляду вдома проживають самі. Водночас серед тих, хто має потребу, але не отримує послугу, самотньо проживають лише 39,4%.
Фактично самотність стала неформальним критерієм доступу, тоді як складність медичних і побутових потреб не завжди враховується.
Найпоширеніші запити – допомога з покупками, прибиранням, гігієною, пересуванням по дому та контроль приймання ліків.
Люди розповідають про поєднання соціальних та медично чутливих потреб, а тому потрібна інтегрована медико-соціальна модель догляду.
Критичним викликом є прогалини у фінансуванні. Більшість громад фінансують послугу за кошторисним принципом і зарплатоцентричною моделлю: до 98% видатків йдуть на оплату праці. При цьому обсяг фінансування не пов’язаний ані з кількістю, ані з якістю наданих послуг. Немає стимулів - отже, система не залишає простору для розвитку, інвестицій та підвищення стандартів догляду.
Дослідники закликають впроваджувати модель довготривалого догляду, яка передбачає
- оновлення критеріїв визначення потреби в догляді;
- чітке визначення ролі медсестри з догляду вдома;
- підтримку неформальних доглядальників (навчання, психологічна допомога, можливість відпочинку);
- мінімальний гарантований доступ для всіх громад, де проживають маломобільні люди – незалежно від спроможності громади;
- створення конкурентного середовища як умови якості та доступності послуги;
- обмін даними між інформаційними системами соціальної та медичної сфер;
- перехід до фінансування за фактично надані послуги з урахуванням складності випадків;
- перерозподіл ресурсів зі стаціонарного догляду на підтримку людей вдома.