Факт 1. Ведмедики на могилі розвідника
На Лук'янівському військовому кладовищі в Києві поховані переважно офіцери радянської армії та члени їхніх родин. На надгробках — лаконічні написи зі званнями. Біля одного непримітного темно-сірого пам'ятника з написом «Профессор Петров Виктор Платонович. 1894–1969» лежать іграшкові ведмедики. Маленькі й більші, нові й потріпані негодою. Одні просто розкладені на плиті, інші прив'язані до каменя. Поруч табличка: «Зерова София Федоровна. 1890–1985». Напис нічого про це не каже, але вона його дружина. Але чому професор похований на військовому кладовищі?
Ведмедики мають пояснення. Один з найвідоміших романів Петрова — «Дівчина з ведмедиком», опублікований 1928 року під псевдонімом В. Домонтович. Сучасні читачі, які відкрили цей текст уже після смерті автора, приносять іграшки на знак пам’яті. Гірка іронія в тому, що за життя про Домонтовича в Україні майже не знали: його художніх творів не перевидавали, ім’я було фактично стерте з літературного процесу.
Факт 2. Архівний детектив
У 2020 році Едуард Андрющенко без особливих сподівань надіслав запити щодо справи Віктора Петрова до архівів СБУ та СЗРУ. Протягом десятиліть до нього вже намагалися зробити те саме інші дослідники та журналісти. Результат був однаковий: або категоричне «справи немає», або розмите «не виявлено». Андрющенку відповіли так само.
Пошук довелося вести інакше. Автор вирішив пошукати згадки про Віктора Петрова в інших справах. Почати зі справ людей, з якими він був знайомий (або міг перетинатися), а також з тих, які присвячені агентурній роботі за певні роки. Ключем став агентурний псевдонім Віктора Петрова — Іванов. Без нього у величезному масиві справ орієнтуватися практично неможливо, адже реальні імена агентів у документах майже не фігурують. Іванових, що не дивно, в архівах виявилося чимало. Частину вдалося швидко відсіяти, деякі випадки залишалися під питанням, але кілька документів безсумнівно стосувалися Петрова. Врешті текст, задуманий як невеликий нарис, почав розростатися в окрему книгу.
Восени 2024 року, коли робота здавалася майже завершеною, з'ясувалося: справа агента Іванова вже доступна в архіві СЗРУ. Автор подав новий запит і отримав чотири томи. Штамп на обкладинці засвідчував: справу розсекретили в жовтні 2020 року — ще перед тим, як архів офіційно відповів йому «не виявлено».
Ці томи Андрющенко читав цілу добу. Вони містили анкети й автобіографію Петрова, рапорти про вербування, службове листування. Частина матеріалів підтвердила здогади, частина відкрила нове. Донесення самого агента зберігали в окремій робочій справі — її місцезнаходження досі невідоме. Можливо, вона в Москві. Можливо, знищена. Але деякі матеріали, що мали бути в ній, повторюються у справах інших людей.
Факт 3. День, коли народився агент
1936-й. Час поєднання офіційної ейфорії й прихованого страху. Публічно — риторика «перемоги соціалізму», рекорди індустріалізації, гучні святкування. Неформально — розгортання репресивної машини, підозри, доноси, очікування нових чисток. Київ уже два роки як столиця, і це позначилося на концентрації нагляду: столичні установи, редакції, виші працювали в атмосфері самоцензури та страху.
Петрову сорок два. Він уже знаний в академічних колах учений, автор літературознавчих праць і романів, виданих під псевдонімом. Та 10 серпня його «секретно зняли» з роботи — на чекістському жаргоні це означало примусову доставку до управління НКВД на «розмову». Там на нього чекав старший лейтенант держбезпеки Данило Лифар, який давно придивлявся до Петрова. Для них він виглядав перспективним: ерудований, із широкими зв’язками, здатний входити в довіру до найвищих інтелектуальних кіл.
13 серпня Петров написав детальне «зізнання» — сім аркушів дрібним почерком. У ньому виклав спогади про студентські роки, згадав контакти з «буржуазними українськими націоналістами», належність до Спілки визволення України (СВУ), редагування «націоналістичного» журналу «Етнографічний вісник» та інше. Текст завершувався пафосним каяттям і обіцянкою «за допомогою партії заслужити ім’я чесного радянського громадянина».
Саме того дня у стінах НКВД народився агент Іванов. Петров офіційно зобов’язався добровільно інформувати органи держбезпеки про будь-які «контрреволюційні дії» й зберігати абсолютну таємницю.
Факт 4. Археолог на завданні
1939-й. Урочище Коломийщина поблизу Халеп’я на Київщині стало місцем масштабної Трипільської експедиції. Це був справжній науковий прорив: уперше трипільське поселення досліджували системно й на величезній площі. Методика, закладена під час цих розкопок, визначила археологічні практики на десятиліття вперед.
Для Петрова тема Трипілля була нова, однак він швидко формував власні концепції. І першим дійшов висновку про початки урбанізації в трипільській культурі — до аналогічного інші дослідники незалежно від нього дійдуть лише в 1972 році. Ці напрацювання згодом стали одним з наріжних каменів його знаменитої лекції 1947 року про походження українського народу, де він поставив це питання в загальноєвропейський історичний контекст.
Та експедиція мала для Петрова ще один вимір — агентурний. Ключовим джерелом інформації для нього стала керівниця експедиції Тетяна Пассек. Вона навіть не здогадувалася, що за теплими колегіальними стосунками ховається пильне око агента.
Улітку до групи приєднався московський дослідник історії землеробства Мечислав Бурський, який уже перебував під наглядом органів. Чекісти вирішили, що агент Іванов, добре обізнаний в аграрній проблематиці, підходить для «розробки» об’єкта. Завдання він виконав успішно.
У різний час під прицілом Петрова опинялися інші колеги: Валерія Козловська, Ярослав Пастернак, Федір Козубовський, Теодосій Мовчанівський, Сильвестр Магура й інші.
Факт 5. Агент серед евакуйованих
1941-й. Радянська влада евакуювала Академію наук до Уфи — тодішньої столиці Башкирської АРСР. Разом з науковими установами на схід вирушив цвіт української інтелігенції. Серед евакуйованих був і Петров. Голова відділу фольклору Інституту суспільних наук у тиловому місті продовжував звичну подвійну роботу.
В Уфі він тісно спілкувався з Максимом Рильським. Поета «розробляли» як активного українського націоналіста, Іванов старанно виконував завдання. Вони зналися ще з 1923 року, а в 1926-му Петров навіть був шафером на весіллі Рильського. Тепер він ретельно фіксував кожну необережну репліку давнього приятеля.
Серед фігурантів тогочасних донесень Петрова опинився і Юрій Яновський. Вони познайомилися під час евакуації та швидко зблизилися. Через Яновського Петров установив контакт з Олександром Довженком і водночас почав фіксувати його як об’єкт «розробки». Їхнє спілкування тривало близько трьох тижнів: наприкінці жовтня Довженко переїхав до Ашхабада.
Тоді Петров отримав нове доручення — поїхати на захоплені території й діяти під прикриттям колаборанта. На той час Петров уже мав значний агентурний досвід. Втім це завдання стало для нього якісно іншим викликом. Окремі прийоми розвідувальної роботи довелося опановувати поспіхом, уже після того як він погодився.
Він не був єдиним серед агентів з кола української інтелігенції, евакуйованої до Уфи, кому запропонували подібне завдання. Частина з них відмовилася. Його ж «відрядження» розтягнулося більш ніж на сім років: спершу це була окупована Україна, далі нацистська Німеччина, а згодом американська зона окупації.
Факт 6. Людина у нацистській уніформі
1942-й. Петров опинився в Кременчуці, де місцевий відділ нацистської пропаганди планував видавати україномовний літературний журнал. Посаду редактора спершу запропонували Уласові Самчуку, однак той відмовився. Редактором став Петров, а нове видання дістало назву «Український засів».
Невдовзі до Кременчука приїхав і сам Самчук — так відбулося їхнє знайомство. Вони разом гуляли містом, фотографувалися, розмовляли про літературу, політику, археологію. Через зовнішню схожість у місцевому ресторані їх навіть сприймали за братів. Та згодом Самчук зізнавався, що не зміг зрозуміти справжнього ставлення Петрова ні до більшовиків, ні до нацистів.
Восени того ж року відділ пропаганди передислокували до Харкова, і Петров вирушив разом з ним. Саме там на шпальтах «Засіву» під псевдонімом В. Домонтович надрукували його роман «Без ґрунту».
У Харкові Петров познайомився з літературознавцем і мовознавцем Юрієм Шевельовим, який залишив один з найіронічніших портретів ученого. Він згадував постать, на якій уніформа вермахту сиділа мов лантух; рухи здавалися незграбними, майже цирковими. Коли при появі офіцера Петров намагався віддати честь і цокав одним черевиком об другий, стримати усмішку було непросто.
Факт 7. Загадкове зникнення
Вечір 18 квітня 1949-го. Віктор Петров вийшов зі свого мюнхенського помешкання — і більше туди не повернувся. Господині сказав, що їде до табору для переміщених осіб. На письмовому столі залишився недописаний рукопис «Мовчущого божества» — біографічної повісті про Марко Вовчок.
Українська еміграція спершу не сприйняла зникнення всерйоз. Петров і раніше міг раптово щезнути без пояснень, але завжди повертався. Коли ж тиша затягнулася, поширилися чутки. Одні твердили, що його ліквідувала Служба безпеки ОУН (б) через підозру у співпраці з Москвою. Інші припускали самогубство.
Дійсність була менш драматичною. Того вечора до Петрова прийшов радянський зв’язковий і повідомив: йому загрожує небезпека, необхідно негайно виїхати. Уже наступної ночі вони перетнули демаркаційну лінію між Тризонією та радянською зоною. Далі були майже сім тижнів детальних розмов з радянськими офіцерами в Берліні, після чого літак до Москви.
У столиці агента поселили в конспіративній квартирі, зареєстрували за фіктивною адресою й призначили 1500 рублів утримання щомісяця. Він регулярно зустрічався з кураторами й писав розлогі звіти про українську еміграцію — про все, що пам’ятав і не встиг передати раніше. Водночас за ним встановили нагляд: існували побоювання, що за роки перебування в Німеччині його могли перевербувати американські або британські спецслужби.
Факт 8. Орден як індульгенція
1965-й. Київ. Сімдесятирічний Петров ненадовго відлучився з Інституту археології — і повернувся з орденом Вітчизняної війни І ступеня на лацкані піджака. Колеги зустріли його квітами. Лунали урочисті вірші, виголошували привітання. Та за цим всім відчувалося передусім полегшення. Нарешті з’явилася офіційна відповідь на питання, яке роками висіло в повітрі: ким насправді був Віктор Платонович Петров?
Сумніви мали підстави. Пам’ятали, що під час нацистської окупації він з’являвся на людях у формі вермахту. Знали і про його перебування в таборах для переміщених осіб у Німеччині — у радянському дискурсі такі місця автоматично викликали підозру. Не забули й таємну директиву кінця 1940-х: на Петрова не посилатися, його довоєнні праці вважати такими, що не існують. Версія про «партизанський загін» нікого не переконувала й розходилася зі свідченнями очевидців.
Орден мав розставити акценти. Попередні припущення відступали: перед ними постав не колаборант, а розвідник, не зрадник, а герой.
Утім навіть після цього Петров не став відвертішим. Він і далі уникав прямих відповідей. Колеги вловлювали уривки його фраз і на їхній основі будували нові версії.
Факт 9. Повторний захист
Ще 1930 року Вікторові Петрову присудили докторський ступінь з філології. Після війни цей науковий статус утратив чинність. Півтора десятиліття вчений намагався повернути собі законне звання, але марно. Зрештою, на сьомому десятку років йому довелося проходити процедуру захисту повторно, у 1966 році (за сукупністю опублікованих праць). Та успішний захист був лише половиною справи: остаточне слово залишалося за Вищою атестаційною комісією (ВАК) у Москві, а такі засідання відбувалися нечасто. Між захистом і врученням диплома міг минути рік або й більше. Тим часом вік уже давався взнаки, і Петров не мав часу на бюрократичні зволікання.
Того самого року до Віктора Петрова звернулися радянські спецслужби і запропонували поновити співпрацю. Він погодився, водночас розраховуючи на підтримку. У травні 1967 року Петров прямо попросив посприяти, щоб ВАК розглянула його справу на найближчому травневому пленумі, а не відкладала до осені. Диплом підписали 13 травня 1967 року — через тиждень після розмови з куратором.
Факт 10. Петров і Зерови
Найсерйозніший закид, що роками супроводжував ім’я Віктора Петрова, стосувався його ймовірної причетності до арешту поета й літературознавця Миколи Зерова. Припускали, що Петров, який ще від початку 1920-х був закоханий у Софію Зерову, міг посприяти переслідуванню її чоловіка.
Зерова засудили в лютому 1936 року, тоді як вербування Іванова відбулося лише в серпні. Чи міг він бути таємним інформатором раніше? Доказів бракує. Цікаво, що у воєнні роки сам Петров написав розвідку про репресованих діячів культури. І саме в нарисі про Зерова він — єдиний раз у тексті — вказав на конкретного донощика — Бориса Пилипенка, посилаючись на розпливчасте «як кажуть». Дослідники припускають, що така згадка могла бути спробою спрямувати підозру в інший бік.
Микола Зеров знав про стосунки між дружиною і другом. Після смерті десятирічного сина Костянтина від скарлатини в 1934 році він залишив болісні рядки про «невірну» дружину: «Потерей сына страшно заплатила / Судьба неверной и моей жене: / Её, больную, весть почти убила, – / Так для чего же жить теперь и мне?». Він залишив також іронічну епіграму: «Виктор Петров непонятен». У різних версіях цього вірша незмінним залишався тон: Петров «туманний», «розпусний» у думках і надто дивний у судженнях.
У 1937 році Зерова розстріляли в карельському урочищі Сандармох. Петров про розстріл не знав — думав, що той і далі сидить у таборі. Софія залишилася в Києві, жила в комунальній квартирі, працювала бухгалтеркою в пекарні.
Зерова не бачилася з Петровим з 1943 року й довгий час нічого не знала про його долю. Лише в 1950-му до неї дійшли чутки: Віктор повернувся в СРСР. Почалося листування, потім зустрічі. У 1956-му Петров перевівся з Москви до київського Інституту археології. Офіційний шлюб уклали 1957 року — через 35 років після першої зустрічі. Обоє вже перетнули шістдесятирічний рубіж. Попереду в них було ще 12 років спільного життя.
Софія не змінила прізвища, а в їхній квартирі висів великий олійний портрет Миколи Зерова. Показово також те, що після смерті Петрова, сидячи біля його тіла, вона говорила не про нього — а про Зерова. Не дивно, що в декого склалося враження, що Софія все життя кохала саме першого чоловіка. Як було насправді? Невідомо.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.