«Якщо не ми, то ніхто інший»
Розкажіть про своє життя до повномасштабної війни. Що ви любили у вільний час?
Спорт любила: бокс, футбол. Займалася тренуваннями, десь намагалася підзаробити, щоб капу собі купити або бинти на руки. Ще навчання — часу не було навіть погуляти вийти. У лютому 2022-го я мала їхати на чемпіонат Європи з боксу й отримувати потім майстра спорту.
Ви були народжені в Маріуполі й мешкали там весь час?
Я народилась у селі Федорівка Донецької області. Там ходила в садок, вчилася з першого по четвертий клас. А після п'ятого класу остаточно переїхала до Маріуполя.
Маріуполь — місто, що вже вдруге переживає російську окупацію. Його вперше окупували у 2014 році, і понад місяць, з 10 травня по 13 червня, воно жило з окупаційним режимом. Що можете пригадати про першу спробу ворога захопити його?
Мені було на той момент вісім рочків. Були перші прильоти — якраз мама прийшла з роботи, зібрала речі і відправила мене в село. І десь уже наприкінці четвертого класу мене забрали назад, у Маріуполь.
Одна з улюблених тез ворожої пропаганди полягає в тому, що в українських населених пунктах росіян нібито чекають. Як мешканка міста, що ще 12 років тому чинило спротив окупації і зрештою перемогло, розкажіть, яке насправді ставлення маріупольців до бажання Росії їх захопити?
Я вам скажу, що і багато ждунів було, які кричали, що от прийде Росія — буде простіше. Але люди є різні. І зараз — не казатиму хто — є люди, які залишаються в Маріуполі, де розвішують наші прапорці, «фаєршоу» влаштовують іноді.
А коли вперше задумалися приєднатися до Сил оборони?
Я задумалася, ще коли була в Маріуполі, коли почалося повномасштабне вторгнення, а це був 22 рік. Я перебувала в драматичному театрі, під час удару також. Я сказала зразу: якщо вийду, якщо виживу, то у 18 років підпишу контракт і піду воювати. Так само, як воювали хлопці, які були на Азовсталі, які потрапили в полон, які загинули. Нам є за що воювати. Якщо не ми, то ніхто інший.
Я йду за свою сім'ю. Не хочу, щоб мій молодший брат бачив війни.
От ставила запитання людині — чоловікові, якому років 40 і який здатен піти воювати. Слухай, кажу, ну а ти коли підеш? «Та коли до мене додому прийдуть». А я йому кажу: «Коли до тебе прийдуть додому, все, що тобі доведеться робити — це тільки вчити їхній гімн. Усе, ти більше нічого не зробиш».
І от зараз, знаєте, бувало, ідеш по формі, а люди тебе шугаються. А бувало, мені казали: «Ти в тилу там сидиш». Посиділи б ви зі мною в такому «тилу» — об**рались би вже.
У 22 році вам скільки років було?
15 років. Я чекала, дуже чекала 18-річчя. Мені коли було 15, скажу вам, я, напевно, пережила більше, ніж чоловіки, які зараз цивільні. У 15 років у Маріуполі отримала декілька поранень. Перше — 11 березня 2022 року о 12:30. Помню, блін, досі.
Вас поранило на вулиці?
Ні, коли ми привезли пораненого в лікарню. Мене ще дід учив їздити на машині. Ми їхали разом з іще одним волонтером — він згодом, під час бомбардування драмтеатру, загинув. Тоді ж загинув мій друг Денис.
З окупації виходили з родиною?
Ні, я виходила сама. Це було більш ніж через місяць після початку окупації, в березні. Я мамі не сказала і взагалі не знала, що вона жива. Зв'язку взагалі ніякого не було. Мама з молодшим братом була на лівому березі. І коли сказали, що весь лівий берег стерли з лиця землі і що там ніхто не вижив, мене тоді настільки трухануло. Я вже розуміла, що залишилася одна.
Коли проїжджали пі*арські блокпости, то на одному нормально, а на іншому так ставилися, наче ми не люди. Обзивали.
Приїхала в Бердянськ, де була мамина кума. Я з пораненням. Їй не зізналася — сказала, що ногу підвернула.
Мама, коли я вже була в Бердянську, віддзвонилася і приїхала за день до мого народження, який 16 квітня. Виїхати з окупації — це дуже тяжко. Ми осіли в Кіровоградській області. Батько ще у 2022-му воювати пішов.
Після виїзду і набуття повноліття — через три роки — ви стали до лав Сил оборони?
2024 рік, я прийшла у військкомат, кажу: «Хочу служити». Мені кажуть: «Іди додому, тобі тут нема що робити». Першого разу, другого, третього, четвертого, п'ятого, наприкінці року, мене вже взяли.
Пройшла ВЛК, призначили військову підготовку. Сідаємо в автобуси, їдемо в ліс. Тоді я познайомилася з Лілею, яка стала моєю подругою — ми потрапили в одну групу. Нас відвезли у навчальний центр, спорядили, почекали, поки добрали людей з мобілізованих, і почалася наша БЗВП.
Перші стрільби зі зброї — ох, як я труханула після них. Нас почали ганяти там, саме готувати. Як бігати від дрона, як зачищати будівлю — усі вправи.
У мене просто в крові, що от я така. У мене дід воював, батько зараз у 159 бригаді. І я не знаю... От коли закінчиться війна, у когось із тих, хто не воював, народяться діти, і вони запитають: «Тату, що ти робив, коли була війна?». А він скаже, що ховався від ТЦК.
Ми повинні в першу чергу боронити нашу країну, нашу сім'ю захищати. Бо ворог може зненацька прийти і до них додому. Усі, хто зараз пляше, гуляє, їздить на елітних машинах, не донатять.
А ще я хочу розказати вам про Лілю — мою найкращу подругу. Ліля мала першим позивним Суєтолог. І хоча потім змінила, для мене вона назавжди залишилася Суєтологом.
Людина, з якою можна посміятися і поговорити про все. Душа компанії — вона завжди такою була, постійно сміялася. Мала коротку зачіску, і я спершу думала, що це парубок. Коли вона почала реготати — я зразу зрозуміла, що це моє. Це вона мені позивний Хом’як дала, бо я стрес заїдала.
Ми разом пройшли БЗВП, а потім вона була нашим суміжником. І коли в мене щось не виходило, підходила і так: «Хом’як, витерла соплі і давай».
Згодом вона перевелася на Запорізький напрямок. І, на жаль, 11 лютого 2026 року загинула. Їй було 24 роки. Я несла її фотографію на прощанні. Стояла біля труни на колінах, казала: «Лілю, вставай, пішли звідси. Чого ти лежиш, ходімо, ну». Усе як в тумані було.
У наш час люди віддають життя, щоб інші жили в мирі, а інші цього не цінують.
Другий контракт підписала менш ніж через місяць після демобілізації
Зараз ви служите в лавах 53 окремої механізованої бригади імені Володимира Мономаха, що увійшла до складу Третього армійського корпусу в серпні 2025-го. Розкажіть, як обирали підрозділ? На що орієнтувалися?
Ну, по-перше, тому що сюди прийшов Третій армійський корпус і це дуже файно. Мені дуже подобається їхня дисципліна.
Ви підписували контракт «18–24», так?
Уже вдруге, так. Спершу я підписала контракт і відслужила рік у старій частині. Потім звільнилася, після завершення річного контракту. Причина, з якої я прийшла вдруге служити — не змогла сидіти склавши руки. Я сказала, що не буду сидіти тут, поки мої хлопці гинуть.
І ви тоді цілеспрямовано обрали Третій армійський корпус і потрапили до 53 бригади? Скільки часу минуло між демобілізацією і новим контрактом?
Демобілізувалася наприкінці 2025-го. До того, як подала нову заявку, минуло менше місяця – тижні два-три.
Мені в стрічці попалося оголошення, і я на нього подалася. Того ж дня мені подзвонили ввечері, сказали: “Так і так, на кого ви хочете?”. Я кажу: “На оператора безпілотних літальних систем”. Кажуть: “Без питань”. Ми поговорили, домовилися, коли я маю їхати. Ми домовилися через місяць, у підсумку я поїхала раніше, не всиділа дома.
“Контракт 18-24” передбачає рік служби в бойовому підрозділі, але з додатковими бенефітами, зокрема можливістю самостійно обрати посаду і навіть місце проходження ВЛК. Також пропонують медичне забезпечення і компенсацію вартості житла протягом служби. Розкажіть, як це працює на практиці.
От я підписала контракт, і мені того ж місяця прийшли перших 200 000 гривень. Це дійсно працює, не обманюють. Зараз, наступного місяця, мають 300 000 пройти (які дають після початку участі в бойових діях. – Ред.), це вже коли минуло три місяці служби. І потім, після завершення контракту, виплачують решту – це півмільйона.
Поговорімо про проходження військової підготовки. У Трійці передбачено три місяці навчання з топовими інструкторами, які самі пройшли бої. На що ви б порадили особливо звертати увагу під час навчання? Чи є щось, що ви хотіли би змінити під час проходження підготовки?
Найперше, на що треба звертати увагу – це на поводження зі зброєю, стрільби, метання гранати. Усі інструктори є бойовими, вони самі це пройшли. І безпека. Безпека власна і побратимів – це передусім.
Особливо в питанні поводження зі зброєю, аби не було нещасних випадків.
Треба розвивати в собі пильність. Ти весь час мусиш бути готовим до того, що щось може трапитися. Бути готовим, що на позиції ти не маєш права спати, якщо чергуєш, бо ворожі ДРГ – от хто не спить.
Якщо щось не вдається – командири підтримують. От у мене командир – позивний “Філ” – він підтримує максимально.
“Людське ставлення” це одне із гасел Трійки. Усі військові, з якими мені пощастило познайомитися з цього корпусу, говорять про максимально людяні відносини. Що ви можете розказати про ставлення в колективі захисників і захисниць? Оскільки ви несли службу в різних бригадах, то можете порівнювати.
От я прийшла сюди, в 53-тю, і в першу чергу командири хочуть стати тобі друзями, а не керівниками, стараються знайти до тебе підхід.
Як людина, яка вже трохи побачила, як тут до кого ставиться, я скажу чесно, що отут от саме стараються підтримати, десь якось показати, підказати, допомогти.
Але й ти не повинен вилазити людині на шию та сприймати добро за слабкість. Я от коли приїхала, то мене на другий день вже відпустили в місто на добу, бо до мене приїхала сестра – також військова. Мені довірилися, хоча б могли б і ні, бо хто знає, а раптом я в СЗЧ піду?
Прочуханки тут можуть дати по ділу, і все – по мінімуму. Ніколи просто так до тебе ніхто не причепиться.
Комбат у нас дуже класний. Хоча в мене і в попередній був офігенний комбат – “Шаман”. Не було там оце “пане комбате, дозвольте звернутися”.
І тут дуже хороший. І я скільки дивлюся на нашого командира бригади – людину, яка вже стільки відвоювала, і він для мене приклад. Кожна людина тут для мене приклад. Командир роти. Наш командир батальйону. Ти дивишся на цих людей, які пройшли дуже багато, і це дає більшу мотивацію.
Чи є якісь речі, на яких, на вашу думку, ліпше більше концентруватися під час підготовки?
Стрільби – це таке, що коли ввійшов у азарт, то хочеться ще більше.
А що найважче у вашій бойовій роботі зараз, як оператора FPV?
Та що може бути найважчим… Що КАБами стріляють. А так найважчого нічого нема, якщо людина має стимул.
У певну годину тебе викликає черговий. Дає координати. Полетіли, скинули, вразили. Відпочиваєте, чайок там якийсь п’єте, чекаєте наступної задачі.
Я ще не зовсім ідеальний пілот. Але я вчуся, схоплюю потроху знань від кожного. От я дивлюся: там цей уразив і зробив він це так і так, отже й я повинна так зробити.
Перші вильоти – це тяжко, ясна річ. У мене перші вильоти були нормальні, але я не попадала в ціль, в яку треба було. Потім поступово вже починаєш розуміти, де і як треба зробити правильно.
Під час свого першого бойового виходу я врятувала суміжника. Перший день, другий, третій, п'ятий – нормально все. Аж тут ввечері починають бахкати КАБи. Перші три упали десь далеко, потім проходить хвилин 10 – і ще два далеко. А один так, що я вже лягла.
Стук до нас. Залітають суміжники. Хлопці наші збираються. Я з хлопцями, бо ж може треба комусь медичну допомогу надати. Вдягаю весь екіп, беру зброю, біжимо, і розумію, що нас теж там може “бахнути”, а мені тільки 19 років – ось 20 буде 16 квітня. Але я не боялася, я бігла.
Бачимо пораненого. Кажу своїм, щоб не чіпали кінцівки, бо може бути перелом – я як знала, там якраз відкритий і був. Наклала шину, надала медичну допомогу. У нього рана і на голові, на обличчі. Використала гемостатик, еластичний бинт – роздерибанила дві свої аптечки, хлопців та ще й сусідів, поки чекали на евакуацію. І хлопчик вижив.
Зараз здоровий вже. Пише мені: “Дякую”. Його мама теж мені пише. Але це наш обов'язок – один одному допомагати. Хоч мені командир і казав “не геройствувати”, але це було на рівні побігла – допомогла – все зробила, як треба було – врятувала людині життя.
Я й раніше меддпомогу пораненому надавала, ще в старій частині. Теж наклала гемостатик, еластичний бинт. Дзвонила нашому медику, перепитувала, чи можна так робити, він сказав, що так, молодець, усе зробила правильно. Пораненому очищала обличчя серветкою з водою, аби бачити, де рани.
Розкажіть, будь ласка, про медичну підготовку. Ви проходили в рамках БЗВП і ще Трійка вас окремо вчила?
Так, і на БЗВП, і під час фахової підготовки, і тут в нас. У нас роблять завжди цікаво, лекції проводять.
“Я прийшла сюди не вмирати”
Чи є щось, що вам допомагає зібратися в кризові моменти, в моменти страху?
Спершу я надам медичну допомогу, зроблю все, як треба, а потім уже буду плакати і переживати. А так що мені помагає… Мама, мій молодший брат – для мене це все моє життя. Мама в мене найкраща. І сестра моя, яка постійно каже, що якщо я буду думати про щось погане, вона мені дасть прочухана. Підтримка дуже важлива.
Але я вам так скажу: я не планую вмирати. Тому що я прийшла сюда вбивати ка*апів, а не вмирати явно.
Звісно, я навіть маму готую, що може статися будь-що. Це війна і ми всі розуміємо, що, різні випадки бувають. Але я не прийшла вмирати, а прийшла вбивати.
В мене багато мотивації. Хочу, наприклад, ще на весіллі мого брата молодшого погуляти.
Що любите робити в вільні від бойової роботи дні?
Малювати дуже люблю. А так – десь хлопцям помагаю, десь поїсти піду приготую. Я перший раз коли приїхала – хлопцям картопельки спекла, то вони натішитись не могли. А так – в нас чіткий розподіл обов’язків, за кожного з нас переживають. Підготовкою дронів до роботи займаються інші люди, сапери в нас дуже класні. Командир неймовірний.
Одна мрія в мене вже збулася – я купила машину. Ще мрію про собаку, особливо лабрадора.
Якби була одна річ, яку ви могли б сказати кожному українцеві – що би це було?
В першу чергу я хочу сказати, щоб вони донатили, бо кожен донат – це крок до перемоги, яку ми будуємо. Донать живим, бо мертвим гроші не потрібні.
І друге, що б я хотіла сказати – ми повинні йти і захищати свій дім. Тому що рано чи пізно ворог може прорватися. І всі військові, які зараз на фронті – не залізні люди. Їх теж повинен хтось міняти. Кожен, хто зараз каже, що не піде воювати, бо йому “нема за що”... Ти йдеш за свою родину в першу чергу. Ти йдеш воювати за шматочок землі, де живеш.
Я втратила свій дім. І я не хочу, щоб другий раз до мене додому прийшов ворог і постукав у двері. Я не хочу, аби мою матір катували, як це з багатьма робили в Маріуполі.
Кожен куточок країни – це і є наша земля, за яку ми повинні воювати. Не за депутатів, не за Верховну Раду. Чому зараз тримається все? Тому що тримають Донеччину.
Не знаю, як людям ще донести, що треба воювати, тому що ворог може зненацька прийти і до нього додому.