Ким є ветеран?
Почнімо з найголовнішого. Хто такий ветеран?
Це широко диференційована людина з різним бекграундом, попереднім досвідом, різного віку.
До ветеранів війни в нас належать учасники бойових дій і особи з інвалідністю внаслідок війни. Це учасники бойових дій, які під час виконання бойових завдань отримали травми, поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язані з виконанням таких завдань і в результаті набули інвалідність. Це ті самі УБД (учасники бойових дій), тільки з інвалідністю.
На сьогодні в нас ветеран війни продовжує службу. Немає вимоги, що це людина, яка мала відслужити.
Якщо говоримо про статус ветерана, ветеран у нас частина соціальної політики чи оборонної?
Це якраз частина тої реформи, яку сьогодні впроваджує держава Україна. Багато законодавства Україна успадкувала від Радянського Союзу. Якісь акти зазнали конкретних реформ, а якісь сфери достатньо довго не були затребуваними. І вся політика дійсно була виключно соціальна.
Класичний приклад — завжди була виплата до п'ятого травня: просто десь у 1998-му, перед виборами, ветерани Афганістану пропонували якісь варіанти.
Коли говоримо про ветеранську політику, вона в процесі становлення і формування. Ми зробили перший програмний документ — державну стратегію ветеранської політики, в якій чітко окреслили цілі:
-
Відновлення людського капіталу і створення умов для добробуту родин ветеранів;
-
Вплив і участь ветеранів у формуванні національної безпеки і оборони України;
-
Вшанування, пам'ять, честь і повага.
Ветеранська політика — прямий показник мобілізаційної спроможності і готовності.
І коли ми говоримо про демографію і її динаміку в нашій країні, то питання відновлення ветеранів набуває геть інших барв.
Усі ж знають про проблеми базові, але коли у фокусі з'являється ветеран, проблема набуває дещо іншого градуса. І тоді ми згадуємо це загострене почуття справедливості.
Повернувшись з війни, людина хоче, щоб інші щодо неї просто нормально виконали свої зобов'язання. Не більше, не менше. Якщо є певна послуга — надайте її якісно.
То все-таки ветеран — це отримувач соціальних пільг чи людина, якій ми даємо привілеї, аби вона могла бути резервістом за потреби і навчати інших, тому що має оборонний досвід, який може передавати далі?
Певна складність у розумінні є наслідком того, що цей процес триває. 2014 рік, згадаю мій досвід. У якісь моменти, коли десь, умовно на курилці, стоїш, хлопці між собою кажуть: «Так, будуть УБД давати, треба їхати». — «А що це УБД? Ми ж не знаємо». — «Так землю будуть давати, в маршрутки безплатно їздити, комуналка — нормальна історія». І потім на тлі всіх цих речей були конфлікти в громадському транспорті.
Вони досі є, 12 років минуло.
Так, за землю і так далі. Не було історії, коли ветерани або військовослужбовці: так, давайте придумаємо, що ми хочемо. Оця соціалка «пообіцяти землю селянам» насправді мала продовження, і це створювало проблему.
Те, на чому ми будуємо, — це досвід. Досвід, який здобула людина, виконуючи бойові завдання під час служби. Досвід війни має наслідки різні для кожного. Із цього виникають певні потреби. Бо радянська модель — це статуси: ВПО, дитина війни, УБД, купа. Треба набрати якомога більше статусів — і давайте мені все, що належить. Це погана історія для держави, бо тоді держава просто витрачає ресурс, не досягаючи жодної мети.
Стратегія визначила: ветерана ми бачимо лідером суспільства, людиною, яка може забезпечити не тільки себе і родину, а й допомагати іншим. Це про гідність, це про успіх.
От я борець, прагну знищити радянське розуміння інваліда. Сьогодні ми набуваємо і культурно, і філософськи, і інфраструктурно спроможностей, щоб людина не була заручником стану свого фізичного чи психічного здоров'я.
Але що для цього потрібно? У когось є проблеми з фізичним здоров'ям, у когось з психічним, у когось може бути освіта чи не бути. У когось є потреби, пов'язані з різними складниками: нема житла, став ВПО. Цілий набір потреб. Очевидно, людина, звільняючись зі служби, формує цілу низку різних потреб. Філософія, яку зараз ми намагаємося втілити: першочергова задача — це відновлення фізичного і психічного здоров'я, щоб це було дійсно результато орієнтованим, а не формально реалізованим.
А далі комусь потрібна соціалка, а когось ми не зможемо ні силами українських можливостей, ні наших партнерів відновити. І це люди, які потребуватимуть догляду, забезпечення все життя.
Далі якийсь відсоток відновився? Що ми робимо ? Задача — повернути або надати конкурентну спроможність. Завершення війни не означає, що в нас всі розійшлись по домах. Загроза від к*цапів не зникає. Тому велика частина наших хлопців і дівчат залишиться або видозмінить службу, продовжить відповідну кар'єрну траєкторію.
Хтось пов'яже життя з використанням неоцінненого досвіду, який є максимально унікальним.
Питання працевлаштування ветеранів… Часто мене цей набір слів тригерить, бо це завжди було як імітація працевлаштування людей з інвалідністю.
Завжди так було. Досвід уже загиблого товариша. Він повернувся під час АТО з полону з ампутованою правою рукою. Пам'ятаю його розчарування. Його сприймали як людину з інвалідністю, яку треба десь працевлаштувати за мінімальну зарплату. Якщо не зраджує пам'ять, в ті часи це було три чи чотири тисячі гривень.
Так. Дуже багато від того є сьогодні. Ти не можеш змусити бізнес когось полюбити або не полюбити. Тема моди також присутня: «Дивіться, ми дуже любимо ветеранів. Я узяв двох». Але не кажемо, куди? Держава зобов'язана забезпечити конкурентоспроможність для людини. Якщо бізнес хоче топкерівника, він не братиме людину зі співчуття, з поваги, він шукатиме топкерівника.
Очевидно, що людина з крутою освітою має більше можливостей зайняти високу нішу в будь-якій індустрії, де вона захоче.
Тому ми пішли шляхом запровадження повної компенсації навчання для дітей наших захисників усіх категорій: зниклих безсвісти, військовополонених і так далі. Пішли в історію з центрами ветеранського розвитку, зі створенням мережі.
Ми аналізуємо затребувані професії в певному регіоні — і заклади освіти готують певні специфічні освітні програми, щоб готувати людей на відповідні ніші і професії. Ми бачимо, як у бізнес-школах навчають ветеранів. Бізнес готовий менторити ветеранів, іти у співпрацю. Ця культура ще на етапі формування.
Є багато міжнародного досвіду, де держава платить певні дотації. Але якщо ми підемо шляхом соціалки, з погляду перспектив для держави це катастрофа. І тут дуже тонка грань.
У забезпеченні житлом ми зробили нереальний ривок, закривши всі черги ще з афганської війни. І зараз достатньо динамічно забезпечуємо житлом наших ветеранів з пораненнями і з інвалідністю першої і другої груп.
Так само про ветеранів. Багато кому підтримка від держави не потрібна. Це знову про рівень спроможності і самодостатності людини. Таких випадків дуже багато. Натомість ми говоримо про тих, кому потрібно допомагати. Тут роль держави.
Нещодавно запросили на засідання громадської ради при Харківській обласній адміністрації, мені почали закидувати: «Що із землею?». Кажу: «Дивіться, до кінця воєнного стану накладено мораторій, щоб земля у нас нікуди не ділась». Давайте про справедливість. Той, хто звільнився сьогодні по догляду за кимось, на якихось підставах, прийде, забере всю землю наявну, якої дуже мало в державі залишилось, а той, хто продовжить службу, буде воювати, отримуватиме поранення, прийде — і ми скажемо: «Вибач, у твоїх тапочках хтось уже пішов». Це питання базової справедливості. Нещодавно на теренах комітету ми опрацьовували один законопроєкт. Я дивився на банк землі, який сьогодні потенційно міг би піти на такі цілі. То коли ми говоримо про кількість, треба говорити ще про якість.
Бо рівчаки, чагарники, болота не дуже можуть бути використані.
Стратегічно держава готова переформатовувати цю систему пільг? Тобто якщо землі не вистачить на всіх ветеранів, навіть наявних, а війна триває, ветеранів буде більше. Чи коли говоримо про квартири, який відсоток від потреби ми забезпечуємо?
Ми забезпечуємо конкретними програмами конкретні категорії ветеранів — не всіх, хто хоче чи в кого немає житла. Ми вийшли минулого року на 100 %. Але це не про всіх ветеранів мова, виключно про ветеранів з інвалідністю першої і другої груп. Про всі категорії — очевидно, це знову Радянський Союз, знову черга, коли люди по 30 років чекають житла і не отримують його.
Спитайте в кожного, хто перебуває на військовому обліку і в черзі на житло. Почуєте про державу некрасиві слова. Тому і кажу про переформатування.
Як ви стратегічно бачите переформатування цих пільг, щоб держава могла виконати те, що вона обіцяє?
У нас не так багато варіантів як у держави. Держава вимушена проводити реформи. Вимушена структурувати і шляхом аудиту трансформувати напрямки, витрати ресурсу. Сьогодні ми таку модель фінансову описуємо в рамках реформи всієї ветеранської політики.
Це дискусії не тільки горизонтальні, це дискусії із суспільством, з ветеранською спільнотою, в політикумі. Дуже мало людей, готових брати на себе непопулярні рішення. Ви коли приходите в спортзал, тренер вам ніколи не каже робити те, що вам подобається. Він змушує робити те, чого не хочете, бо це шлях для вас стати кращим. От плюс-мінус та сама історія тут.
Одразу декілька експертів, і ви зокрема, згадали про спадок наобіцяти. Це обіцяли й ветеранам Другої світової в надії, що вони щороку вмирають, відповідно, менша кількість пільг — і можна обіцяти ще. І тут у нас сотні тисяч ветеранів. Чи є сенс вибудовувати паралельну систему, яку зараз фактично розгортають. Якщо ресурс обмежений, чому б не інтегрувати це в єдину систему?
Приклад: Тернопільська обласна лікарня, лежить військовий і ветеран, який уже закінчив військову службу. Приносять чинному військовослужбовцю кашу і котлету, а ветерану, який відслужив, уже цивільний, — кашу. Він запитує чому, йому кажуть: «А не належить, тому що для чинних військовослужбовців є окрема доплата на харчування».
Це викликає конфлікт. Харчування має бути просто адекватне для всіх.
Друга історія — про помічників ветеранів. Ви розгортаєте цю систему. Говорили про те, що близько 3 000 уже є.
3 000 — ціль до кінця року.
Фізично дві з копійками, пам'ятаю, було. Є теж дискусії з цього приводу: треба це заводити в паралельну систему чи донавчити соціальних працівників, бо коли ветерану окремо є супровід, а його близька людина вже не попадає в цей супровід, а в ту систему соціальної політики, де ще кінь не валявся, говорять про певну маргіналізацію в такому разі ветерана. Чому ми його робимо якимось не таким? Чому не інтегруємо в єдину систему? Розумію, що це гасіння пожеж.
Дійсно, така проблема існує. Учора відбулося засідання комітету, веде Ірина Нікрак, народна депутатка, врегульовуємо це питання, описується пошук джерел покриття видатків.
У кожного закладу є власник — громада або обласна рада. Держава натомість формує політику, створюючи стандарти лікування тих чи інших нозологій і фінансуючи відповідні послуги. Коли говоримо про військову службу, інші органи сил безпеки і оборони, то в них є бюджети, вони розуміють, як, куди, тому введено історію з додатковим харчуванням.
І це дійсно створило дисбаланс, це не ок. Тому роблять відповідні зміни в законодавство, передбачаючи видатки, які закладатимуть у державний бюджет. Сьогодні громаді ніщо не забороняє оплачувати покращене харчування в закладі, який у них розташований.
Ми мали дискусію з Віктором Ляшком з цього питання. Мабуть, треба слухати думку лікарів, які там продукти, при яких захворюваннях, назологіях, травмах, пораненнях можна, а які не можна вживати. Чи взагалі доцільно це робити? Очевидно, якщо роблять. У нас суспільна думка інколи переважає здоровий глузд, на жаль.
Моя думка як редакторки тематики здоров'я: це певна маргіналізація чинних військовослужбовців і створення штучного конфлікту, бо в медзакладах лікують пацієнтів. Крапка. Усі пацієнти мають отримувати гідне лікування, гідне харчування.
І поранений військовий (чи з хронічним загостренням хвороби), і цивільний, який працює в енергетиці і прийшов пролікуватися, має отримати і кашу, і котлету. Це базовий рівень, який просто має бути. Ця паралельна історія існує, бо що? Не здатні одразу зробити нормально для всіх?
Тут же питання в тому, хто за що платить. Це питання завжди гостро стає ребром.
Частина експертів, наприклад, каже, що помічники ветеранів — це певна маргіналізація ветеранів, ми ніби виділяємо їх у щось окреме, хоча їхні потреби насправді не ветеранські. Їхні потреби людські. Це соціальний супровід, допомога в послугах, оформленні документів й інші, речі. Фактично це робота соціального працівника.
Звісно, ми розглядали це питання. А в нас достатня кількість тих категорій працівників, яких можна було б задіяти до належного виконання завдань, заради яких їх створили?
Ні. А їхній рівень, якість надання послуг достатня? Ну, всі ж бачили, мабуть, зарплати, які вони отримують. Я сьогодні в міністерство не можу знайти людей. Ветерани кажуть: «Хочемо на роботу». Кажу: «Давайте резюме, купа вакансій». — «А яка ЗП?» — «Ну 22 або 30». — «Ви при пам'яті?».
Дуже просто, коли запитують: «Навіщо вам фахівці? Краще зробіть, щоб сервіси працювали всі нормально». Коли ми обговорювали на самому початку ідею створення, одразу була домовленість, що відповідна посада, професія. На певний період. Навіть було завдання: «А подумайте, як можна трансформувати, бо ти ж людей потім на вулицю не виженеш, люди здобудуть досвід, будуть зростати, ви ж витратите на них ресурс, в освіту, підготовку і так далі».
Потреби ветерана, очевидно, вони людські, але декотрі з'явилися як наслідок війни — і держава має забезпечити їх. Інші могли бути і без того, але їх теж треба вирішувати, бо держава ж не самою ветеранською політикою живе. На відміну від усіх інших сфер, ми маємо забезпечити і гарантувати ветеранові, що в його житті все буде добре. Як? Шляхом реалізації політики.
Коли в нас ідеально працюватимуть усі механізми і сфери, можна буде говорити про те, що це не потрібно.
Задача фахівця супроводу — забезпечити максимальне володіння полем, максимально супроводити і не створити будь-яких подразників, бар'єрів для досягнення результатів, згладити прогалини в різних сервісах і проблемах. Скільки проблем було в нас раніше в оформленні статусів і так далі. Я ж ці всі реформи руками реалізовував.
Раніше приїжджаєш у госпіталь: лежить боєць, грошового не платять. Повальна історія. Вивели поза штат. Якоїсь довідки не зробив — не може отримати виплати, пенсії, ДЗР, протезів, чого завгодно. А сьогодні приїжджаю в госпіталь, хлопці кажуть: «Та нема проблем, усе чотко».
Інтеграція фахівців супроводу і початок реформи, створення служб супроводу в Силах безпеки і оборони дають такий результат. Коли ми вчасно можемо виявити проблему, вчасно можемо з нею спрацювати і забезпечити весь транзит ветеранів у цивільне життя.
Я щиро боюся, що це дуже слизький шлях.
Ви знаєте про систему єдиних ветеранських вікон у ЦНАПах. Питали: «Чому саме в ЦНАПі?». Бо ветеран прийде скоріше за просто загальним питанням, ніж саме ветеранським. Бо ветеранських послуг очевидно менше, ніж загальнолюдських.
І коли ми запускали найперший, у Житомирі, аналізували, які найбільші проблеми. От бюрократія, треба збирати «бумажки», чиновники не вміють спілкуватися, хамство. Приїжджаєш — і там обідня перерва. Приїхав — тобі сказали, що не на цю адресу, йди на іншу. Намагалися зрозуміти, що треба зробити, щоб оце подолати.
Навіть на рівні органу місцевого самоврядування є департаменти земельних ресурсів, економіки, охорони здоров'я, ще якісь.
Усі ж чиновники і посадові особи між собою спілкуються, і, мабуть, узяти якусь довідку для надання якоїсь послуги в одному кабінеті чиновнику з того кабінету простіше в чиновника сусіднього, ніж людині. І ми будували перший принцип «повернутися лицем до ветерана». Якщо ви звертаєтеся до фахівців, які працюють у єдиному ветеранському вікні, то він аналізує, що вам потрібно. У вас чогось нема — він каже: «Розберусь». На базі цього вже інтегровували як системну політику, де цифровізація, обміни, спрощення процедур. Це основний шлях, але для нього потрібен час. І поки цього всього немає, ти впроваджуєш простіші, але дієві рішення.
В усіх наших проєктах ви побачите термін «родина ветерана». Бо будь-яка проблема родини дорівнює проблема ветерана.
Дуже близький друг багато інвестував у освіту доньки. З початку повномасштабного вторгнення він сформував підрозділ, отримав тяжкі поранення в Серебрянському лісі. Достатньо довго відновлювався. Продовжує службу. І оцей період, коли він був на позиціях декілька років, дитина переживала страшну психоемоційну кризу. І так склалося, що вона не склала іспитів в університет, куди мріяла потрапити.
Тому ми запровадили послугу, де навчання дітей наших ветеранів покриваємо коштом держбюджету. Бо це очевидно тепер проблема ветеранів. І очевидно є одним з наслідків їхньої участі в бойових діях.
Коли вибудовуємо паралельні системи, тому що не існує для всіх…
Повернімося в завершення Другої світової війни і порівняймо дві політики двох наддержав — Радянського Союзу і США. Вони діаметрально протилежні. США почали будувати власну госпітальну ланку. Якщо подивитися бюджет Міністерства ветеранів військовий Сполучених Штатів, він другий після Пентагону. Неймовірна кількість персоналу залучена, неймовірна кількість інфраструктури. Вони почали будувати госпіталі, основний фокус — відновлення. Розбудували фантастичну мережу. І сьогодні ветерани ходять виключно у відомчі, їх достатньо.
З повагою до вас, але з яким експертом не розмовляла б, усі говорять про те, що Штати мають на це ресурс. Вони мали ресурс будувати паралельну систему. У нас немає і на одну систему, щоб вона нормально працювала.
Ні, на соціалку є ресурс. Соціалку ми платимо.
Ви бачите вираз мого обличчя, що я думаю про соціалку.
Я теж кажу зі скепсисом. Тут же в тому й питання, куди маємо інвестувати. Незалежно від того, скільки є грошей, усе одно завжди є вибір і наслідок вибору, куди ти будеш їх витрачати, як. Ми не кажемо, що має бути побудована повністю сепарована екосистема. Ми йдемо шляхом інтеграції в суспільство.
Ви ж запускаєте окремий довготривалий догляд саме для важкопоранених. Чому не одразу ввести догляд за важкою травмою для всіх, така потреба є в багатьох людей в Україні? Чому це одразу не інтегрувати, максимально ефективно використавши бюджет? Ви самі сказали про Міністерство ветеранів — купа вакансій. І це не тільки ваша історія. Приватний сектор теж відчуває дефіцит людей, які мають кваліфікацію і можуть працювати.
Коли створюємо паралельні гілки: тут супровід ветеранів, тут соціальний працівник, тут догляд, бойова травма, а тут усі інші, — а кваліфікованих людей, які здатні закрити ці послуги, мало, чи не оббираємо ми так самі себе? Якби людина могла інтегровано і тим, і тим допомагати, ми, напевно, більше виграли б. Супровід ветерана — 25 плюс, якщо мені не зраджує пам'ять, соціальний працівник — це часто мінімальна зарплата.
Зараз Міністерство соціальної політики доганяє до цього. Я погоджуюсь, що нам потрібно тотально зростати, багато різних сфер. Ми хочемо топменеджерів брати на державні посади, але щоб вони не отримали нормальної зарплати. І дійсно базові сфери страждають. Я в Києво-Могилянській бізнес-школі вивчав досвіди країн у перехідному періоді. Знаєте, що точно об'єднує всіх після завершення війни, у період перехідний і повоєнний/відновлення? Обмеженість ресурсу і тотальна боротьба за цей ресурс. Очевидно, має бути баланс у всіх рішеннях, які приймає уряд, рада, таких балансирів достатньо.
Проблема ветерана підтягує будь-яку галузь. Протези — простий приклад. У нас вартість гранична протезування ветерана більша, ніж граничка для цивільної людини. Факт. І нібито дисбаланс. Але якби не потреба ветеранів у протезуванні, то ми ще десь на дерев'яних ходили б плюс-мінус. Сьогодні це підтягнуло спроможність.
Я спеціально кажу розмито, щоб у нас не було якоїсь конкуренції, назвемо так, з Міністерством охорони здоров'я, бо її нема. Ми чітко синхронізуємось, де маємо що втілити, чим донаповнити загальну систему охорони здоров'я. Зверніть увагу, ми не створюємо нової системи, діємо в межах загальної системи охорони здоров'я.
Обережно інтегруємо наші послуги, які мають стати логічним продовженням, бо загальна програма медичних гарантій не під бойову травму написана.
Як нам знати, що Мінветеранів справді ефективне?
Ви впродовж розмови говорили про вимірюваний результат. От флагманські програми, які суспільство найбільше знає. Зубопротезування зараз є. Знаю навіть кейс, крутий, військовослужбовця, якому вдалося зробити зубопротезування майже всієї щелепи за держкошт. Чи ми розуміємо потребу і який відсоток від потреби можемо тут закрити? Коли говоримо про помічників ветеранів, ви кажете, 3000 їх має стати до кінця року, а це скільки закриє ветеранських потреб?
Будь-який показник сьогодні максимально динамічний. Ми не можемо орієнтуватися на чітко виміряні показники, бо велика кількість у нас мігруюча. Дуже багато внутрішньопереміщених осіб, і це створює певні складності. Багато хто за кордоном, багато нових викликів, пов'язаних з війною, вносять корективи.
Дуже багато на що впливає спроможність державного бюджету. Ми визначили, що не можемо досконально спрогнозувати, а рішення є, значить, орієнтовно фіксуємо певну суму, у разі потреби будемо робити перерозподіли і дофінансовувати. Залежно від різних обставин певні потреби можуть зростати або зникати. Є базово складні сфери, як забезпечення житлом, так?
Говорити про те, який відсоток ви забезпечили житлом... Ми ж забезпечуємо як міністерство, у межах наявних бюджетних призначень. Думаю, після завершення війни і коли будемо чітко розуміти, яка кількість залишиться в лавах Сил безпеки і оборони, яка буде повністю звільнена в цивільне життя, зможемо говорити про чіткі…
А як тоді вимірюєте ефективність тих чи інших політик?
Перше — рівень потреби: не всю потребу можна поміряти. І відсоток виконання бюджетних програм за цільовим призначенням, тобто без перерозподілу. Тоді розуміємо ефективність тої чи іншої програми.
Ви казали, що соціальні послуги ми даємо, коли людина має дійти до якогось стану, після якого вже не потребуватиме такої підтримки або значно меншої підтримки. Тобто ми її маємо до якогось певного рівня довести. От ви коли ставите собі KPI, як суспільство може побачити, що Міністерство ветеранів ефективно працює, що це не просто нам дали кошик грошей, ми придумали програми, під ці програми роздали гроші, ми молодці?
Усе можна порахувати в докладних кількісних показниках і обґрунтувати ефективність того чи іншого. От мені подають кількість ветеранів, які отримали послуги. Кажу: «А є надавачі цих послуг?». То звідки тоді візьметься KPI по кількості ветеранів? Чи ми їх за руку будемо водити? Значить, для нас KPI — не менш ніж один надавач послуг у кожній області. Досягнемо цей результат, подивимося на кількість ветеранів, які будуть звертатися, бо це більше пропозиція для них, і будемо аналізувати.
Щодо фахівців супроводу: сьогодні впроваджують електронну систему діяльності цих фахівців. Тобто кожен фахівець матиме набір ветеранів чи членів родин, з якими він працюватиме. І тоді не кількість людей, які під супроводом, а кількість вирішених проблем буде очевидним показником.
Очевидним показником від якої потреби? Ми її не знаємо?
Ми її не знаємо. А ефективне впровадження фахівця супроводу як інституції дасть нам можливість поміряти температуру в палаті.
Наклавши відповідні величини, потім ми зрозуміємо, якій кількості ветеранів не потрібна допомога. Бо сьогодні фахівець більше реактивно працює, тобто реагує на звернення, крім закладів охорони здоров'я, що є пріоритетом, де він проактивно має забезпечити кожного всім, чого потребує. У подальшому це більше має бути проактивна складова, де ми можемо розуміти і володіти полем, де будемо чітко міряти всю проблематику, яка існує, і від цього вже робити KPI.
Ветеранська політика включає багато інституцій на рівні центральної влади, на всіх рівнях. Кожен має свої бюджети, свої програми. І тут сьогодні роль міністерства — синхронізувати усі ці всесвіти в єдиний, розмежувати відповідальності, прибрати накладки, щоб не було дублювань, і тоді сформувати вже в цілому. Ми над цим працюємо.
Багато місцевих бюджетів витрачають гроші звично. Соцзахисти все життя так роблять: ми якісь виплати зробили, гроші освоїли. Доцільно, недоцільно... Або коли вводять фінансування програм коштом держбюджету. Замість того, щоб донаповнити кошик, який формує держава. Це теж роль і KPI міністерства. Я цього року йду у великий аудит спроможності громад. Будемо міряти всі показники, вже зібрали великі маси інформації, почнемо працювати від кількісної до якісної. Тому самі KPI динамічні в багатьох складниках.
Коли запровадили послугу виплат ветеранам для занять спортом, відновлення через спорт, у мене був ефір на 1+1. «Я пишаюсь собою, — кажу, — уже 3000 ветеранів користуються програмою». Ну є з чим порівнювати в інших відомствах, пов'язаних зі спортом. Я на їхні показники дивився. А на початку цього року, у січні, ми сплатили за 200 000 ветеранів. А коли розробляли цю програму, прогнозували, що сотка буде стелею.
Ви бачили, ми нещодавно запровадили послугу медико-соціального супроводу залежностей. А що, залежності є тільки у ветеранів?
Якраз це те, що мене лякає. Бо є дослідження Українського католицького університету, Школи права, що кожен четвертий затриманий в Україні за зберігання наркотиків — військовослужбовець. Вони аналізували судові вироки. Тобто система не відповідає на те, що ветерану болить чи військовому, що він у стресі і це є наслідком. Або менеджмент болю, коли ми говоримо, що людина п'є тому, що болить, бо медсистема не здатна променеджерити його біль. І коли говоримо про окрему систему медико-соціального супроводу для військовослужбовців із залежностями, я боюся, що знову будемо заходити в маргіналізацію і історію про те, що «то вони всі такі», якщо тільки окремо для них.
Як би ми не хотіли накладати чи не накладати, усе одно є певні шаблони, які накладає суспільство. Ментальні моделі, через які світ бачать певні категорії.
Щоб ми не посилювали їх.
А це робота спільно всіх. Тут багато дискусійних речей. Політика — це не тільки закони, гроші і виконавці, це культура. яку слід сформувати в суспільстві.