Про роботу в Чорнобилі та дружбу з Богданом Ступкою
"Історія нашого знайомства з Марущенком пов’язана з аварією на Чорнобильській АЕС, — пригадує Єфрем Лукацький. — У той час там ще був фотограф Ігор Костін, чиє ім’я знають у всьому світі. Ми утрьох не працювали в одному місці одночасно, але були там тоді. Марущенко знімав, коли евакуйовували людей. Він їздив областю і фіксував, як їхні будинки руйнували і засипали землею. Для мешканців це були місця, де вони росли, де поховані їхні предки. І вони мусили назавжди покинути свої будинки, худобу, не могли взяти багато речей. Віктор бачив, який це жах, яка трагедія. Але він знімав це, бо його цікавили людські історії.
Віктор багато знімав українських артистів. У нього взагалі були досить дружні стосунки з багатьма з них. Він багато розповідав про те, як вони травили анекдоти, ходили гуляти, в гості. Віктор знімав їх у неформальній атмосфері, не лише на роботі, наприклад, фотографував так Богдана Ступку.
Я був гостьовим лектором у його школі. Віктор просто одного разу, так як ви до мене зараз, подзвонив і спитав, чи можу я прочитати лекцію. Звичайно, на комерційній основі. Ми зустрічалися з ним, пили каву, обговорювали теми занять. Він сам багато лекцій читав.
Віктор Марущенко був патріотом фотографії. Він її дуже любив. І поклав на цю справу все своє життя".
Про Донбас і створення школи
"Його хвороба була досить закритою темою. Він був стриманою людиною, несентиментальною, розумієте, хоч, можливо, це інколи проривалося в його знімках, — розповідає Валерій Милосердов. — Звісно, ми за 20 років навчилися розуміти одне одного, але конкретно про саму хворобу ми не говорили. Це була його глибоко особиста справа. Можливо, цим він ділився з сином. Його дружина, піаністка Наталія Деренівська, теж хворіла на онкологію протягом восьми років. Вона померла у 1990 році, і Віктор знав, що це таке, він це бачив. Я знав, що відбувається, але в діагнози не влазив, це особисте.
Ми з Віктором разом працювали в газеті «День». Ми з ним могли робити щось окреме, але це все одно було частиною цілого. Тобто я міг поїхати в 1996 році робити проєкт про Донбас, закінчити проєкт у 1999-му, а у 2002 році Віктор уже мав свій проєкт про Донбас. Це було одне поле. Ми просто разом працювали й обговорювали те, що робимо.
2004 року в нього не було роботи, в Україні мав пенсію 600 гривень (Марущенко більшу частину життя пропрацював у Москві, але їхати туди і там оформлювати пенсію не хотів - LB.ua). При цьому Марущенко був відомий у багатьох країнах — його колекції фотографій зберігаються в різних музеях, а тут він ніхто. Навіть звання не має державного. І з одного боку, Віктор хотів передавати свої знання, а з іншого — треба було десь працювати. На той час він уже не хотів фотографувати, через вік, але мав дуже багато ідей, знань, досвіду, контактів в Україні й у світі. Так з’явилася школа.
Ми були друзями, і одного дня Марущенко просто сказав, давай ти будеш викладати, та й усе. Останні років п’ять-шість ми робили це разом. Стосунки складалися дуже добре, ми вміли розділяти дружбу і роботу. Навіть ніколи не сварилися. У нього був такий характер — міг пом’якшити будь-яку ситуацію.
Зі студентами в нього були переважно дружні, неформальні стосунки. Він наголошував на тому, що в нас немає учнів чи студентів, тільки слухачі. Ми свій досвід їм передавали, а вони нам свій.
Віктор був людиною харизматичною, і, звісно, його ніким не замінити. Але школа будується на методиках, які він розробляв разом з іншими фотографами. Це все залишиться. Школа будувалася не лише на досвіді. Розумієте, ми з Віктором активно працювали в пресі у 80-ті та 90-ті роки. А зараз у нас 2020 рік. Та є досвід міжнародних освітніх програм. Віктор сам їздив у берлінські школи, переймав їх досвід і розробляв власні методики, свій підхід до викладання. Але в нього був принцип — своїм досвідом ми не ділимося, бо він старий. Ми мали пропонувати сучасні методики, мали давати універсальне розуміння фотографії і сучасного мистецтва.
Марущенко — це сучасний художник, який розповідає про життя. Його школа була не просто освітнім закладом, а твором. Це такий концептуальний підхід. Марущенко на першому занятті говорив напівжартома, що наше завдання зробити так, щоб люди вийшли зі школи і не фотографували. В Україні неможливо заробити на життя фотографією, і в цьому ми людей не дуримо. Тому ми вчимо не фотографувати, а просто бути сучасними".
Про вчителювання і найкращу пам'ять
"Я досить давно знаю Віктора, і поки що мені дуже важко перейти в розмові на минулий час, — каже Олександр Глядєлов. — Не вміщається в мені звістка про його смерть. Віктор завжди був такою людиною, з якою хотілося бути поряд, поговорити, випити кави чи інших напоїв. Він був товариською, доброзичливою людиною.
Віктор був узагалі значущою людиною в сучасній українській культурі. Такі висоти незамінні. Він сам був цілою інституцією, тим, що ми називаємо «школою Марущенка». Можливо, втрата буде не зразу очевидною. Але навіть сторонні люди нині поступово це усвідомлюють. Його зв’язок з культурою був давнім і глибоким. Навіть немає більше кого навести для прикладу такої діяльності, якою займався Марущенко. Розумієте, ми говоримо про культуру, поле, на якому працює не так багато людей.
Марущенко не просто фотограф. Знаєте, в суфізмі є поняття знання, яке вчитель може передати учню містичним чином. Насправді оце містичне є поштовхом, який Віктор як учитель зміг передати дуже багатьом людям в Україні. У нього було розуміння не лише фотографії, а й сучасної культури, мистецтва, я навіть сказав би - смаку життя. Віктор був неймовірно життєлюбною людиною. Коли я приходив до нього в школу, часто виникало відчуття, що він насправді молодший за тих двадцятирічних людей, які сиділи переді мною. Віктору завжди було цікаве нове, і він старався передати ці відчуття і розуміння іншим. Йому це завжди вдавалося.
Для своїх учнів Марущенко був авторитетом. Він був дуже природним і завжди збігався з часом, у якому жив. Я ні разу не був з ним у Берліні, але я знаю, що коли він їздив туди, то завжди встигав побачити все, що потрібно, що є на виставках у той момент. А потім він почав дарувати це іншим.
Віктор дуже гостро відчував нестачу правильної фотографічної освіти. Він розумів, що не може створити університет чи академію, на це потрібно набагато більше коштів. Але свою форму освіти він запропонував. Просто в якийсь момент у нього виникла потреба віддавати іншим те, що він знав і розумів.
Я не бачив, як він проводить власні заняття, бо коли я приходив до школи, він лише представляв мене класу. Інколи, звісно, направляв учнів у тому, щоб вони активніше ставили запитання мені. Він не очікував від мене іншого, крім того, що я покажу свої роботи і поясню, як цією роботою займаюся. Він вважав, що це і буде найкращим представленням напрямку документальної фотографії, якою я займався. Не розповідати про інших, не читати підготовані лекції, а представити свої проєкти і розповісти, як я з ними працюю. Я сподіваюся, що школа зможе далі існувати. Це буде найкраща пам’ять про Віктора".
