ГоловнаКультура

Барбара Кіршенблатт-Джимблетт: «Музей ХХІ століття – це форум, а не храм»

Барбара Кіршенблатт-Джимблетт – головна кураторка основної експозиції Музею історії польських євреїв Полін у Варшаві і колишня професорка Нью-Йоркського університету. Вона відома своїми міждисциплінарними дослідженнями у сфері єврейських студій і є членкинею наглядових рад єврейських музеїв у всьому світі. 

Свого часу вона була неформальною радницею в проєкті Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», а після зміни команди гостро реагувала на дискусію щодо зміни концепції Центру. Сам музей Полін також неодноразово опинявся в центрі суспільних дискусій у Польщі і є таким, що його критикує нинішня влада. 

LB.ua поговорив з пані Барбарою про те, як живеться музею Полін у часи кризи і змін, про те, як музеям потрібно змінюватися, щоб бути цікавими сучасній аудиторії, і про питання комеморації Голокосту. 

Барбара Кіршенблатт-Гімлетт
Фото: Facebook / Muzeum Historii Żydów Polskich POLIN
Барбара Кіршенблатт-Гімлетт

Почнімо з нагального – наразі є три важливі теми: ковід, президентські вибори в Польщі і новий директор в Полін. Як вони вплинули на музей? 

Найперше, польський уряд 11 березня оголосив локдаун для всіх культурних інституцій, щоб контролювати поширення вірусу. Полін закрився фізично як будівля, але не зупинив своєї роботи. Натомість ми лише посилили свою присутність онлайн у дуже цікавий спосіб. У результаті музей отримав широку авдиторію за кордоном і у Польщі і залучив тих, хто ніколи до нас раніше не приходив. Ми сподіваємося, що коли музей відкриється, всі ці люди прийдуть до нас.

Щодо шатдауну, є два важливі аспекти. По-перше, важливо працювати онлайн. І по-друге – ми продовжили робити свою роботу і навіть змогли підготувати нову виставку. Проєкт «Це Муранов» стартував 26 червня, в день, коли ми частково відчинили музей. Це виставка про район, де розташований музей Полін і де раніше мешкала найбільша єврейська громада в Європі. Наразі не дуже безпечно відчиняти нашу постійну експозицію чи кафетерій. Безпека наших відвідувачів і працівників – найважливіша річ, як і їхня довіра до нас. Найбільший наш ворог – це страх. 

Наш наступний пункт – вибори президента. Мер Варшави Рафал Тшасковський склав президенту Анджею Дуді серйозну конкуренцію і програв з маленькою різницею. Якби Тшасковський став президентом, було б чудово – він підтримує музей Полін і наші принципи. Хочеться вірити, що його сильна підтримка, хоч і без перемоги, вплине на результати загальних виборів через три роки.

Тепер щодо нового директора музею Полін. Наш попередній директор, Даріуш Стола, чудовий історик, працював п’ять років – з 2014 до 2019 року. Він довів, що не лише візіонер, а й хороший менеджер і просто порядна людина. Він почав працювати в музеї з моменту відкриття і привів до успіху.

Маю наголосити, що Полін – це приватно-державне партнерство, що дуже важливо, оскільки приватний партнер – єврейське НГО «Єврейський історичний інститут Польщі». Державні партнери – польське Міністерство культури і національної спадщини і мерія Варшави. Ці три партнери вирішують, хто керує музеєм. На жаль, Міністерство культури вперто було проти перепризначення Даріуша директором музею після того, як його контракт завершився.

Чому?

Через два різні розуміння того, чим є музей. 

Музей історії польських євреїв Полін
Фото: W. Kryński / POLIN Museum of the History of Polish Jews
Музей історії польських євреїв Полін

Для Міністерства культури музей – це інструмент державної історичної політики. Музеї мають демонструвати офіційний наратив, а головна мета державної історичної політики – «захищати добре ім’я Польщі». Власне, у своїй попередній президентській кампанії Дуда базувався на платформі «Досить педагогії сорому» і «Вставаймо з колін». Іншими словами, досить цієї mea culpa, вибачень і обговорення складних питань, найболючішим з яких є антисемітизм у Польщі.

Мета державної історичної політики – надихати на гордість і патріотизм. Авжеж, є багато всього, чим можна пишатися, але це не має заважати музеям проводити дискусії на важливі теми. Втім, на думку Міністерства культури, музеї мають втілювати консенсусний наратив, а не обговорювати його. 

Тому Полін – це біла ворона, не «традиційний музей» у розумінні міністерства. Міністр вважає, проблема Полін – що там історія слугує точкою відліку для дискусії. 

Історична політика не зафіксована як офіційний документ, але фактично вона керує культурною політикою, масмедіа, культурними інституціями, школами і дослідницькими інституціями штибу Інституту національної пам’яті – і контролює розподіл фінансування.

Але це схоже на радянську практику, коли музеї виконували політики, спущені з владних кабінетів. У Росії досі є така практика – з очевидних причин. Багато українських музеїв теж чекають на такі настанови – але ми все ще в процесі перевинайдення себе і деколонізації. Чому Польща – успішна, здавалося б, країна – до такого вдається? 

З економічного погляду Польща прогресивна. Але в соціально-культурних питаннях все ще дуже консервативна. 

У 2019 році ICOM намагався сформулювати нове визначення музею, але за результатами голосування його затвердження відклали, відправивши на подальше обговорення. Яка різниця між визначеннями 2007 і 2019 років? Нове визначення підкреслює те, що музеї мають реагувати на виклики сучасного суспільства, і закликає їх ставати акторами та агентами громадянського суспільства, а не залишатися виключно місцями для збереження і глорифікації минулого. 

Я не хочу спрощувати місію традиційних музеїв, тому що думаю, що найкращі з них виконують важливу функцію. Але музеї мають іти далі за звеличення спадщини нації і людства. Цей підхід залишився у спадок від Просвітництва, це дуже зручний підхід, більш комфортний за заклики «деколонізувати» музей. Згідно з новим визначенням ICOM, музеї мають ризикувати і відповідати часу – чи то вони історичні музеї, чи археологічні, наукові, технологічні, чи то музеї мистецтва. 

Експозиція одного із залів музею Полін
Фото: M. Starowieyska, D.Golik / POLIN Museum of the History of Polish Jews
Експозиція одного із залів музею Полін

Сьогодні, з пандемією, економічною кризою і масовими протестами проти расової несправедливості і поліцейського насилля, цілий світ у кризі. У США вбивство Джорджа Флойда від рук офіцерів поліції і протести Black Lives Matter проливають світло на несправедливість і нерівність, на необхідність реформ. А пандемія демонструє небезпеку скептичного ставлення до науки і політизації сфери охорони здоров’я.

Тож питання для музеїв – не лише в ці кризові часи – чи вони виживуть? Яка їх роль? Чи вони стоять осторонь і просто спостерігають в очікуванні завершення кризи? Чи вони релевантні? Чи зміниться роль музеїв у майбутньому? 

А які претензії влада висуває музею Полін? 

З погляду ПіС, правлячої партії в Польщі, музей Полін – це «сучасний музей», «неправильний» музей – не «традиційний музей». Міністр культури говорить, що ми «надто політичні», маючи на увазі, що ми торкаємося складних тем і створюємо відкритий майданчик для дискусії. Мені ця критика здається іронічною: що може бути більш «політичним» за історичну політику, яка намагається просувати «добре ім’я Польщі»? І що «історична політика» – це по факту «політика історії». Польський термін polityka historyczna можна інтерпретувати і так, і так. 

Цей авторитарний уряд не терпить критики на свою адресу й інакомислення. Музей Полін, музей XXI століття – це форум, а не храм. І цій ідеї вже 50 років. Музей як форум веде суспільну дискусію, просуває демократичні цінності і робить міцнішим громадянське суспільство, що є особливо важливим на території посткомуністичних Центральної та Східної Європи та інших молодих демократій. 

«Наша робота – давати людям не те, чого вони хочуть, а те, що їм потрібно», – говорить Лонні Банч, директор Смітсонівського інституту і засновник Національного музею афроамериканської історії та культури. Щоб робити це ефективно, «музеї не мають бути нейтральними, вони мають бути незалежними», – говорить Суай Аксой, колишня президентка ICOM.

Розкажіть, будь ласка, про вашу виставку про події березня 1968 року (в результаті цих подій тисячі євреїв були змушені покинути Польщу – прим.). Це важлива виставка, яка привела багато відвідувачів у музей і яка не сподобалася уряду. 

У березні 1968 року польський комуністичний уряд запустив антисемітську кампанію . У музеї ми завжди намагаємося поєднати історичні виставки з питаннями, які виникають сьогодні, одним з яких є, авжеж, антисемітизм. Отже, у 2018 році, на 50-ту річницю цієї кампанії, ми відкрили виставку й організували серію публічних і освітніх програм. 

Фото: Музей Полін

Остання частина виставки, яка йшла після представлення всієї історії березня 1968 року, з’єднувала минуле і теперішнє. Ми поєднали антисемітські висловлювання 1968 року з тим, що говорять сьогодні на телебаченні політики та ведучі. Ми не вказували імен, тому що не хотіли звинувачувати окремих людей, натомість сфокусувалися на самих фразах. Люди могли навіть не розуміти, що те, що вони кажуть, є антисемітським висловом. 

Міністр культури був незадоволений цією виставкою і відмовився її фінансувати. Але найбільше обурила його і правих політиків ця остання частина. Медіа вибухнули і лише збурили інтерес відвідувачів, що й привело до того, що виставка побила рекорд відвідуваності в Польщі – на неї прийшли 170 тис. людей. 

З погляду міністра, говорити про антисемітизм не дозволяє історична політика захисту доброго імені Польщі. Але я посперечалася б із цим – така дискусія показала б Польщу в доброму світлі як відкрите і демократичне суспільство. У кожнім разі це було одним з ключових пунктів їхнього невдоволення музеєм. Тож коли в Даріуша Столи збіг термін контракту, міністр культури відмовився його призначити заново. Навіть після того, як Стола виграв конкурс на свою посаду – журі за нього проголосувало, – міністр відмовився запропонувати йому новий контракт.

У результаті директором став Зигмунт Степінський, колишній заступник директора музею Полін. Нам дуже з ним пощастило. Але за три роки Зигмунт має йти на пенсію, тож ми знову будемо проходити через усе це. 

Я знаю, що ви слідкували за дискусією довкола нового проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», яка виникла після призначення художнього керівника і зміни команди. Ілля Хржановський обіцяє, що побудує сучасний меморіальний центр Голокосту, фактично нове слово в музеях такого типу. Ви бачили концепцію, яку він пропонував? 

Так. 

Що ви про неї думаєте? 

Я послухала дискусію «Меморіал Бабиного Яру: Чи можливий консенсус?», організовану Українським інститутом у Лондоні, де брали участь Карел Беркхоф, Яна Барінова, Антон Дробович, Яков Дон Блайх і Роман Кавацюк, і засідання наглядової ради Меморіального центру від 11 червня. Обидва записи є онлайн.

Ось що я зрозуміла. За словами ребе Блайха, пропозиція Іллі Хржановського (викладена на «Історичній правді» – прим.) ніколи не розглядалася і не мала вийти на публіку – не дивлячись на декларації «повної прозорості», але була «злита» – цей аргумент я не вважаю переконливим. Наскільки я розумію, саме ця пропозиція була підставою призначення Хржановського художнім керівником у кінці 2019-го. Лише після медіашторму у квітні 2020-го наглядова рада публічно дистанціювалася від цієї концепції. І замість того, щоб звільнити Хржановського, як того вимагали критики, рада дала йому час до кінця року, згідно з пресрелізом, випущеним після негайної зустрічі членів ради в травні 2020-го. Тож, як я розумію, та пропозиція, яку всі обговорювали, більше не лежить в основі проєкту.

А що її замінить?

З тих двох презентацій, про які я говорила, немає чіткого розуміння, що її замінить. Немає розуміння, чого наглядова рада очікує від Хржановського, крім чогось «видовищного» і «інакшого». Немає ознак того, що сам Хржановський задумав. Немає дискусії про те, з чого складеться основна експозиція, крім короткого коментаря Хржановського на засіданні ради в червні про те, що він збирається залучити відомих художників для створення робіт. 

Новий логотип Меморіального центру Бабиного Яру
Фото: Скриншот відео
Новий логотип Меморіального центру Бабиного Яру

Наглядова рада наразі захищає цілісність проєкту, наполягаючи на тому, що художній керівник не має стосунку до історичного наративу, який створила попередня команда. Але трансформуючи цей наратив на досвід, який матиме відвідувач, він якраз і керується цим історичним наративом. З огляду на структуру організації, яку представив Хржановський, художній керівник переймається всім (окрім пошуку фінансування і будівництва): науковими дослідженнями, колекцією, видавництвом, освітою, публічними програмами, цифровими проєктами, піаром, виставкою, дизайном та архітектурою. Ним керує лише генеральний директор, а над ним – наглядова рада. 

Не дивно, що обидві зустрічі концентрувалися лише на науковій частині і не торкалися музею і його головної експозиції. Нам показали різні проєкти, топографічне дослідження, збір інформації і документів, проведення опитувань та інтерв’ю, оцифрування джерел, створення баз даних і їх публікацію онлайн. Яке моє враження? Це все стосується сайту меморіалу, але не музею, не будівлі (архітектуру теж не обговорювали) і не основної експозиції та того, як її бачитиме глядач. Були лише кілька прикладів того, як відбуватиметься візит на сайт – наприклад, як аудіопрогулянка протиставить долю загиблої в Бабиному Ярі людини тому, що відбувалося того самого дня деінде у світі – концерт Каунта Бейсі, наприклад. Цей підхід я вважаю суперечливим. 

Я похвалила б проєкт за створення наукової бази для музею, і мене тішить, що молода команда так багато працює, але я не бачу, як всі ці окремі проєкти тримаються купи. Чому їх так багато? Які пріоритети? І найголовніше – як ці проєкти скерують нас до ясного бачення музею, основної експозиції і досвіду відвідувача? 

Чи обговорюють проєкт Меморіального центру Бабиного Яру на Заході?

Коли я вперше побачила концепцію, я була в шоці – і медіа також. Настрій у статтях варіювався від невіри до обурення. 

Якщо чесно, я не можу повірити, що наглядова рада дійсно розглянула цю пропозицію і погодилася найняти Хржановського на її підставі. Наразі рада презентує лише наукові і цифрові проєкти, але фактично нічого не говорить про «художню» сторону.

Які, на ваш погляд, найголовніші складнощі в меморіалізації Голокосту сьогодні? Ви самі сказали, що донори проєкту в Бабиному Яру хочуть чогось «видовищного». Чи це можна поєднати з темою Голокосту? 

З чого б почати? Найперше слід розрізняти музей і меморіал. Скажімо, музей Полін розташований на місці геноциду, стоїть навпроти меморіалу, але сам меморіалом не є. Ми йдемо до пам’ятника героям гетто вшанувати загиблих, згадуючи те, як вони загинули. Усі події з комеморації повстання у Варшавському гетто відбуваються там. А в музеї ми вшановуємо загиблих, згадуючи, як вони жили протягом тисячі років. Голокосту присвячена одна з семи великих галерей в нашій основній експозиції, але музей Полін – це не музей Голокосту.

Ми мислимо музей Полін як інституцію публічної історії. Історія і комеморація не порівнювані. Комеморація потребує іншого емоційного і інтелектуального підходу, це цілий набір протоколів, церемоній, жестів і ритуалів. Інституція публічної історії має ставити складні питання і заохочувати до поінформованої дискусії. Музей може стати формою меморіалу, але назагал це зовсім інша історія.

Є різні меморіали – є меморіал убитим євреям Європи в Берліні. Під ним є інформаційний центр, який навмисне не спроєктований як «музей» чи «виставка», або «досвід», але саме там міститься основна експозиція меморіалу. Там ви можете знайти історію. Тож історія лежить під меморіалом – вони пов’язані, але це різні речі. Вони перебувають у взаємовигідних стосунках і доповнюють одне одного, формуючи меморіальний комплекс.

Меморіал вбитим євреям у Європі в Берліні
Фото: EPA/UPG
Меморіал вбитим євреям у Європі в Берліні

Тож ми маємо чітко розрізняти історію і пам’ять, інституцію публічної історії та меморіал. Ми маємо добре продумувати їх зв’язок і те, як вони працюють – разом і окремо.

По-друге, є важливі культурні відмінності в тому, як спільноти дають собі раду з болісними травматичними історіями. Наприклад, у Німеччині ви не знайдете «видовищного» підходу в презентації Голокосту. Натомість він буде документальним, фактуальним, прохолодним, і при цьому не менш потужним, не менш зворушливим. До прикладу – Топографія терору в Берліні, нова основна експозиція в Бухенвальді – «Злочини Вермахту», інформаційний центр у Меморіалі вбитим євреям Європи.

Це також і мій принцип – що гарячіша тема, то прохолодніше до неї ставлення. Напруга між ними може бути дуже потужною.

Припущення – особливо в Німеччині – таке, що люди, які приходять у ці місця, вже приносять зі собою стільки емоцій, що останнє, що вам варто робити, це посилювати їх і увидовищнювати щось, що і так є видовищем у своєму жахітті. Іншими словами, коли ви працюєте з чимось настільки жахливим, останнє, що ви маєте робити - це збільшувати міру цього жаху. Ви маєте вірити в силу події самої по собі і тих емоцій, які відвідувачі принесуть зі собою. Тоді ви знайдете правильну мову і підхід для презентації цієї історії і її комеморації. 

Травмувати відвідувача – це не варіант, і це третя річ, яку я хочу сказати. Якби в мене спитали про першу пропозицію Хржановського – і це те, що робить її настільки обурливою – я сказала б, що вона травмує відвідувача. Я назвала б це «гомеопатичним підходом» – застосовувати травму для лікування травми. Це не лише дико, але й неетично. У науковому світі, перш ніж проводити дослідження за участю людей, ви маєте гарантувати, що ваше дослідження не зашкодить тим, кого ви вивчаєте. Остання річ, яку ви маєте робити в контексті моральної кризи - це маніпулювати емоціями. Це дуже небезпечно. Незважаючи на те, наскільки праведними є ваші цілі, наскільки важливо для людей схопити жах, емоційна маніпуляція – це просто неетично і не є необхідно.

Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» має базуватися на авторитетному історичному наративі, але фінальний результат – тотальність того, що відвідувач має збагнути, потребує інтелектуальної послідовності та моральних принципів. З огляду на масштаб проєкту, складність місця, багатошаровість сенсів для українського суспільства і для тих, хто дбає про це місце, з огляду на той внесок, який зробить цей проєкт до комеморації Голокосту в усьому світі, на наглядовій раді лежить величезна відповідальність. Ризики дуже великі. І якщо Хржановський провалиться, чи зможе проєкт вижити?

Дарія БадьйорДарія Бадьйор, Редакторка відділу "Культура"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram