***
[…] «Перший достовірний рапорт у справі російського голоду дав світові один британський журналіст», — напише американець Юджин Лайонс 1937 року. «Серйозний і ретельний невисокий Ґарет Джонс був тією людиною, яка весь час носить блокнот і безсоромно записує все, що ви говорите. Він терпляче ходив від одного кореспондента до другого, ставив запитання і нотував відповіді».
Джонс зустрічався з ним двічі: 1931-го і 1933-го, щоразу в Москві. Лайонс у 1928—1934 роках перебуває там як кореспондент «United Press», а 1930 року стає першим західним журналістом, який записав інтерв’ю зі Сталіним, коли той обирає його, щоб спростувати поголос про свою смерть. «Не можна жити в тіні легенди Сталіна, не піддаючись його шарму», — зізнається Лайонс після зустрічі. Репортаж на основі інтерв’ю читає вся Америка, «New York Daily News» називає його «найвизначнішим текстом року, якщо не останніх чотирьох чи п’яти», а кореспондент упродовж наступних років культивує обожнювання більшовиків. 1931 року він запевняє Джонса, що комуністична влада робить усе, щоб поліпшити рівень життя у Радянському Союзі.
Повернувшись у Штати, з почуттям провини й остаточно розчарований Сталіним, 1937 року — вже після смерті Ґарета Джонса — він видасть книжку «Відрядження в утопію» (Assignment in Utopia). Розділ «Журналістські загони приховують голод» почне з цитування Дюранті, який заперечує голод у текстах для «New York Times»: «Не можна сказати, що панує голод: ніхто з голоду не помирає, поширена тільки смертність через хвороби, спричинені недоїданням». Він битиме себе в груди: «[ця неймовірна софістика] стала серед іноземних кореспондентів класичним прикладом замовчувань і чудово характеризує увесь наш брудний інцидент неправдивого опису страхітливого голоду в Росії у 1932—1933 роках».
Він відкрито говоритиме, що кореспондентам було заборонено проводити журналістські розслідування та виїжджати з Москви. Вони також дотримувалися неписаного правила применшувати й замовчувати голод. Приховування чітких і зрозумілих смислів за метафорами ефективно спантеличує читача. Повсюдне вживання в репортажах із Росії слова «недоїдання» чудово спотворює масштаб смертоносного лиха. Усі московські кореспонденти більшою чи меншою мірою усвідомлювали розмах проблеми, однак усі — на думку Лайонса — брали участь у цій огидній містифікації. Адже кожний чув розповіді людей, які прибували до міста з охоплених голодом теренів, і кожен бачив натовпи змарнілих біженців на вулицях Москви. Ніхто не мав сумнівів, які величезні жнива збирає це лихо. Досить вільно й часто про нього дискутують у затишних московських помешканнях та готельних номерах. Іноземці кількість жертв рахують від мільйона й більше, а росіяни — від трьох мільйонів. На думку Лайонса, «росіяни, особливо комуністи, через притаманну їм збочену любов до величі були схильні називати більшу кількість: адже убивство трьох мільйонів людей свідчить про втричі більшу жорстокість, ніж убивство мільйона».
Філософська софістика іноземних журналістів і некритичне прийняття їхніх редакцій допомагає Москві приховувати факти. Витвором мистецтва фальсифікації, на думку Лайонса, було інше відоме речення Дюранті: «Грубо кажучи, неможливо приготувати омлету, не розбивши яєць». Тому через кілька років Лайонс вирішить розповісти, як саме «розбивали яйця».
Після сенсаційних заяв Джонса на московських кореспондентів від їхніх редакцій одразу ж посипався шквал запитань. Однак тоді вони не могли — за словами Лайонса — зайнятися голодом, бо процес британських інженерів схиляє їх підтримувати хороші стосунки з цензорами. «Торкатися теми голоду — означало вчинити професійне самогубство».
Був вечір, коли Костянтин Уманський зустрівся з кореспондентами в готелі, найімовірніше в тому самому «Метрополі», у якому раніше зупинявся Джонс. Він добре знав, що проблеми звинувачених у шпигунстві інженерів «Metropolitan-Vickers» дають йому перевагу та кращу позицію в перемовинах.
Лайонс запам’ятає:
Ми довго торгувалися в дусі джентльменського «ти — мені, я — тобі», осяяні золотозубою усмішкою Уманського, і нарешті випродукували формулу спростування. У досить обтічних висловах, щоб потішити нашу совість, ми визнали, що чортів Джонс — брехун. Закінчивши цю брудну справу, хтось замовив горілку й закусь.
Учта, на якій був присутній і радянський цензор, тривала до ранку. Лайонс запам’ятає, що Уманський тієї ночі був особливо м’яко налаштований.
Через кілька років він зізнається:
Компрометація Джонса була одним із найнеприємніших завдань, за які нам доводилося братися в ті часи спотворення фактів на догоду диктаторським режимам. Проте ми все ж спростували його заяви, в один голос і майже ідентичними лицемірними фразами. Бідний Ґарет Джонс, мабуть, дивувався не на жарт, коли факти, які він із великими труднощами з нас витягував, було поховано під валом наших спростувань.
Упродовж наступних днів Уманський один за одним викликав кореспондентів у відділ преси, наголошуючи на суворій забороні виїжджати з Москви. Нічого нового — доводив він, тріумфуючи, — це правило було від початку революції, але тільки тепер вирішили його дотримуватися. Ті самі радянські чиновники, які фахово заперечували голод, тепер, коли стало зрозуміло, що він є, мають завдання перешкодити журналістам побачити його на власні очі.
Побіжні рапорти про труднощі в Росії західні редакції, на думку Лайонса, втискають кудись на останні сторінки своїх газет. А преса з усього світу некритично сприймає нові обмеження і Сталінову риторику.
*
Один із тих, хто був зачарований диктатором, — це Джордж Бернард Шоу.
— Він збожеволів?! — питав Ґарета 1931 року священик, якого він зустрів біля Нижнього Новгорода. — Був у Росії і нічого не бачив? Було б достатньо, якби він помітив одну соту з того, від чого потерпають наші селяни. Неймовірно, що так легко було його ошукати.
Лише місяцем раніше — у липні 1931 року — в Москві для Шоу влаштували бенкет із нагоди його 75-річчя, під час якого він «оголосив про свою ворожість до антирадянських пліткарів. Розказав, що на звістку про його подорож у Росію друзі дали йому в дорогу консерви: “Вони вважали, що Росія голодує. Але я викинув усю їжу у вікно ще в Польщі, перед тим, як ми дісталися радянського кордону”. Присутні “охнули”, як згадував запрошений журналіст: “Можна було практично відчути корчі в їхніх шлунках. Бляшанка англійської яловичини була б справжнім святом у домі кожного з робітників і інтелектуалів у залі”».
У Росію Шоу приїхав уже як відомий і досвідчений письменник, але передовсім як обожнювач Сталіна. 1925 року він став лауреатом Нобелівської премії за «творчість, якій притаманний ідеалізм і гуманізм, за проникливу сатиру, яка часто поєднується з винятковою поетичністю».
Під час берлінської прес-конференції 1933 року Джонс сказав: «Серед тих, хто читає його прекрасні описи щедро заставлених столів на їхній охопленій голодом землі, Бернард Шоу — це найбільш ненависна після Сталіна людина в Росії».
Іншим знаним кореспондентом, який мав можливість особисто переконатися у неминучості голоду, був Еґон Ервін Кіш. Це найвідоміший репортер першої половини ХХ століття, якого називали «шаленим». Зачарований комунізмом, у 1930—1931 роках він викладав на кафедрі журналістики Харківського університету. «Невже справді ніхто зі знайомих йому потім не розповів, що відбувається? Адже Кіш із СРСР нелегально виїхав до Китаю в 1931 році, тобто вже після масового вигнання селян. Він написав про Китай книжку. Але нічого не бачив, нічого не чув», — зазначає Маріуш Щиґел у вступі до польського видання однієї з його книжок.
*
Шоу і Кіш вдавали, що голоду немає, Фішер з Джонса відверто насміхався, Лайонс і багато інших нишком долучилися до змови проти нього, а один із кореспондентів брутально атакує Ґарета й намагається знищити.
Волтер Дюранті народився у британсько-американські родині в Ліверпулі. Закінчивши університет, виїхав до Парижа й розпочав кар’єру в «New York Times». У 1921 році переїхав до Москви і звідти писав рапорти про голод, який торкнувся 25 мільйонів людей і вбив кожного п’ятого. Читачам Дюранті пояснював, що свободи слова в американському розумінні в Росії не існує. Згодом він згладжував свої висловлювання, став поблажливим до більшовиків, вивчив російську, а місцеву цензуру почав вважати м’якшою, ніж французька під час Світової війни. Він не ідентифіковував себе з ідеологічними лівими, а вважав себе реалістом, який намагається зрозуміти всі сторони. Зростання терору в Росії він не помічав чи не хотів помічати, можливо сподіваючись на те, що зів’є собі в Москві затишне гніздечко, а може і тому, що його прихильні репортажі з Росії здобували у Штатах усе більшого визнання.
Під час відпустки у Франції 1924 року Дюранті потрапив у залізничну аварію. Він потребував операції, після якої лікарі виявили гангрену й ампутували йому ногу. Одужавши, журналіст повернувся в Москву. Блискучу кар’єру він зробив лише наприкінці 1920-х завдяки репортажам про втілення п’ятирічного плану. Він вірив у Сталіна. Західним читачам представляв його як великого лідера, який виведе Росію на вершину. Його розлютило, коли 1930 року першим західним журналістом, якому Сталін дав інтерв’ю, став Юджин Лайонс. Він висловив протест у Відділі преси і через тиждень отримав згоду на розмову з вождем. Цей матеріал, якому автор надав багато драматизму, затьмарив помірковане інтерв’ю Лайонса і зробив Дюранті зіркою американської журналістики.
Якщо Дюранті не був на перегонах у паризькому Булонському лісі, на пляжі Сен-Тропе чи на огляді дерев’яної ноги в Берліні, то зазвичай його можна було побачити в барі московського готелю «Метрополь». Це улюблене місце зустрічей і дискусій місцевої еліти, яка на вихідні розважалася під американський джаз у радянському стилі, переважно під пісні на кшталт «Peanuts» чи «Yes, We Have No Bananas». Усе частіше слава Дюранті притягувала молодших і вродливіших жінок. Інтрижка з одним із найбільш оплачуваних кореспондентів світу для багатьох із них була визнанням. Сам Дюранті розповідав, що за рік заробляє майже 10 тисяч доларів, а видання також покриває його видатки — марнотратне життя у Москві й часті поїздки в Нью-Йорк, Париж чи Берлін.
Як і інші кореспонденти він мав доступ до якісніших продуктів — необмеженої кількості свинини та яловичини, яєць, масла й хорошого вина. Вишукано сервірований стіл у московському домі Дюранті на вулиці Большая Ординка, а біля нього — прислугу, який наливає вино, видно на одній зі світлин 1930-х років. Це помешкання здається звичайним як на західні стандарти, але в Москві його вважають розкішним.
Компанійський Дюранті любив бути в центрі уваги. Його сексуальні звершення стали легендою. Він таємно, як зауважує його біографка Саллі Тейлор, утримував у московському домі російську коханку, а ще таємніше — дружину в Сен-Тропе. Залежний від опіуму, він влаштовував п’яні оргії, до яких приохотився ще в Парижі, і з жінками, і з чоловіками. У Франції пікантності цим зустрічам додавали сатанинські обряди, від яких у Москві Дюранті ймовірно відмовився. Він — як стверджував один із його апологетів — найбільш шанований, кмітливий, культурний і найосвіченіший репортер у Європі.
Пулітцерівська премія 1932 року тільки посилила його позицію. Того ж року в «New York Times» Дюранті опублікував вірш «Червона площа», а кандидат у президенти від демократів, який прагнув, щоб Сполучені Штат визнали СРСР, запросив його до своєї резиденції в Олбані. Там він засипав його шквалом запитань, на які Дюранті мав, звісно, вичерпні й фахові відповіді. «Це було дивовижно», — захоплювався Франклін Рузвельт. Ні в кого вже не було сумнівів, коли тут найавторитетніший експерт з радянської Росії.
Що б не написав Дюранті — це святе.
Наприкінці 1932 року Вільям Стренґ, перший секретар британського посольства в Москві, звітував у Лондон, що Дюранті, обійшовши цензуру, нелегально передав кимось у Париж критичну статтю, яка з Франції безпечно потрапила на шпальти «New York Times». До журналіста одразу ж навідався хтось із радянських владних кіл і звинуватив у нелояльності. Як він — такий порядний останні 10 років — міг зробити це саме тепер, коли перемовини про визнання СРСР Сполученими Штатами вийшли на такий рівень? Чи свідомий він наслідків? — дивується Стренґ, який натякає, щоб Міністерство закордонних справ Великої Британії приструнчило Дюранті.
Коментуючи ці повідомлення, Лоренс Кольєр із МЗС визнає, що кореспондент «New York Times» — це дещо підозрілий тип, можливо, на зарплатні в совєтів, хоча цьому немає точних доказів. Попри те, що Дюранті знав про все гіршу ситуацію в Україні, він не хотів наражати себе на небезпеку, тим паче, що його коханка завагітніла, і він не мав наміру виїжджати з Москви. Тож упродовж наступних місяців він писав позитивні репортажі про ситуацію в СРСР, а останнього дня березня 1933 року в «New York Times» вдався до вже відомого нам звинувачення Ґарета Джонса.
Однак у відвертих розмовах він не приховував, що йому все відомо. Після того, як совєти нарешті дозволять йому разом зі Стенлі Річардсоном із «Associated Press» у вересні поїхати в Україну, довіреним особам він говоритиме про мільйони смертельних жертв. Під час вечері він цілком щиро розповідав Лайонсу і знайомій журналістці про той жах, свідком якого він став. Те, що він описав, було як страшний сон.
— Волтере, ти ж це несерйозно? — дивується неочікуваним розповідям Енн О’хер Маккормік із «New York Times».
Дюранті у відповідь повторює свою улюблену фразу:
— Та це ж тільки росіяни.
Коли його викликали до британського посольства, він розповів, що протягом минулого року в усьому Радянському Союзі через голод могло померти до десяти мільйонів людей, а втрати врожаїв — через крадіжки й погодні умови — сягали 30 відсотків. Працівник посольства доповідав своєму керівництву в Лондоні, що кореспондент «New York Times» «віднедавна усвідомлює правду, хоча не утаємничує в неї американську громадськість».
У нових статтях для «New York Times» Дюранті навіть не заїкнеться про величезні цифри, якими так вільно жонглював за вечерею. Натомість він писатиме про чудові врожаї і радісних селян: «жнива були прекрасні і вся ця дискусія про голод тепер просто смішна», «діти й старі люди мають здоровий вигляд, який свідчить, що вони добре харчуються», «селяни схвалили колективізацію», «Кремль виграв битву», «усе тепер буде добре».
Новий президент Сполучених Штатів також ігнорував повідомлення про голод. Рузвельт занепокоєно стежив за тим, що відбувається в Німеччині, і боявся експансії Японії. Йому потрібна була Сталінова прихильність. Окрім того — як пише в одній із квітневих статей Джонс — американцям важливий товарообіг із Росією.
Восени сторінки американських і британських газет заповнені повідомленнями про нормалізацію відносин Радянського Союзу та Сполучених Штатів. У Великій Британії «London Evening Standard» і «Time» смішать читачів сатиричним малюнком «Російський балет»: на сцені охоплений пристрастю Рузвельт підстрибом вручає трояндовий букет Літвінову в костюмі балерини. Саме ці два політики стануть головними акторами майбутніх подій. Америка зрештою визнає Радянську державу і встановить із нею дипломатичні відносини. На урочистій вечері, яку Рузвельт організує на честь Літвінова в нью-йоркському готелі «Волдорф Асторія», будуть присутні півтори тисячі осіб. Зіркою вечора, однак, буде хтось третій. Коли Вольтера Дюранті, який супроводжує Літвінова в цій подорожі, представлять як великого кореспондента і представника нью-йоркської газети, натовп уперше справді пожвавлюється, люди встають і вітають його вигуками.
Приголомшений успіхом Дюранті повертається в Москву найпопулярнішим журналістом світу. Через кілька тижнів Сталін знову дає йому інтерв’ю, а коли вони зустрічаються наступного разу на Різдво, каже: «Ти зробив хорошу роботу, хоча ти й не марксист, але намагався розказати правду про нашу країну, зрозуміти її і пояснити своїм читачам. Можна сказати, що ти поставив на нашого коня, і хоч інші стверджували, що в нього немає шансів, я впевнений, що ти не програв».
*
Джонс не має змоги підкріпити достовірність своїх слів. Останнім шансом для порятунку був лише на 2 роки старший від нього Малкольм Маґерідж.
Малкольма та його дружину Кітті комунізм зачудовував. 1932 року пара переїхала до Москви. Маґерідж як вільнонайманий журналіст має підмінити кореспондента «Manchester Guardian» Вільяма Чемберліна, який поїхав у відпустку. Але з перших днів він розчаровується в совєтській державі. У своєму щоденнику він згадує про «найсильнішу диктатуру» й «жахливі випробування», які лягли на плечі найбідніших громадян, тобто селян.
Коли Джонс зустрічається з Маґеріджем у Москві на початку березня, той саме повернувся з подорожі Україною і не мав ілюзій, він пророкував лихо. Три його тексти, які прихильна до совєтів редакція «Manchester Guardian» скоротила й не підписала його прізвищем, вийшли друком наприкінці березня, останній із них — 28-го, за день до гучного виступу Джонса в Берліні. Маґерідж пише зокрема таке: «Твердження, що в деяких найродючіших частинах Росії панує голод — це менше, ніж правда, там не тільки голод, ці регіони — у стані війни, міліарної окупації». Однак не ці три анонімні статті в «Guardian», а прес-конференція в Берліні й подальші Джонсові публікації сколихнули світ і сполошили радянську владу.
Коли від Джонса відвернувся Ллойд Джордж, а всі московські кореспонденти готували проти нього змову, Маґерідж став єдиною втаємниченою про ситуацію в Україні особою, на яку Ґарет міг розраховувати. Тим паче, що британець уже не живе в Москві — він щойно приїхав до дружини, яка перебувала у Швейцарії, і почав працювати в Лізі Націй у Женеві. Він більше не публікує статей у британських газетах, політика яких була очевидно прорадянською, і зосереджується на літературі.
Після кампанії, що мала на меті дискредитувати його донесення про голод, Ґарет надсилає Маґеріджеві листа із проханням за нього заступитися. Він у середині квітня відписує, що радо звернеться у цій справі до «New York Times». Просить тільки надіслати йому статті Дюранті. Принагідно дякує за похвалу його текстів у «Manchester Guardian».
До наступного листа Джонс додає підшивку статей Дюранті.
Маґерідж відписує лише наприкінці вересня, знову обурений публікаціями Дюранті, який встиг розповісти світові, що українським селянам цілком добре ведеться. Однак зазначає, що він не може з ним полемізувати — зрештою кореспондент «New York Times» інформує вже про нові врожаї — і хоча відомо, скільки в цих повідомленнях може бути брехні, Дюранті має в руках сильний козир: він нещодавно там був, а інші — ні. Утім Маґерідж додає, що маючи його тексти за останній рік, він міг би написати «комічну статтю про Дюранті як про міжнародного кореспондента».
Це останній його лист до Ґарета. Маґерідж ніколи не напише жодного спростування. До того ж, ніколи й ніде не згадуватиме про Джонса.
*
На початку 1934 року Маґерідж видає роман «Зима в Москві» (Winter in Moscow). У вступі він зазначає, що хоч кожен із героїв — вигаданий, але він створив їх на основі реальних осіб і подій. Один із них, Вілфред Пай — непідкупний журналіст, який неперервно нотує і возить зі собою рекомендаційні листи, які дають йому змогу подорожувати Росією. Він їздить поїздом третього класу, щоб спілкуватися зі «справжніми людьми, а не чиновниками», а його статті, що показують масштаб лиха, широко цитують.
В одній зі сцен, у поїзді, Пай кидає апельсинову шкірку до плювальниці. Селянин, який їде з ним у купе, пожадливо її з’їдає на очах у комуніста, який за мить до цього запевняв, що в СРСР ніхто не голодує. Маґерідж ніде не згадує, від кого він почув цю історію і хто був прототипом Пая. Для меншої впізнаваності він зробив його поважного віку циніком із бородою і сивіючим волоссям, який весь час курить сигарети та зловживає алкоголем, тоді як Джонс — як ми знаємо — це молодий ідеаліст, він не курить і пишається своєю непитущістю.
1972 року в автобіографії «Хроніки втраченого часу» (Chronicles of Wasted Time) напише, що дорогою до Ростова, окрім жахливого холоду, він кілька разів переривав свою подорож поїздом, завдяки чому зміг відкрити світові трагедію. Він вважав свої свідчення винятковими, бо «жоден інший журналіст не був в охоплених голодом регіонах СРСР» без офіційного нагляду.
Хоча 1933 року в анонімній статті Маґерідж пише, що їхав вагоном «твердого» класу, у спогадах все ж зізнається, що подорож була першим класом.
Розбіжностей насправді більше.
29 березня того року в непідписаному тексті в «Manchester Guardian» англієць повідомляє, що коли він доїхав до Ростова з рекомендаційним листом, на нього там чекала велика автівка з провідником. Через 40 років в автобіографії він скаже, що самостійно об’їздив найвіддаленіші сільські околиці України й Північного Кавказу.
1983 року в інтерв’ю він говорить, що просто купив квиток і, не повідомляючи владі, подався до Києва й Ростова. 1987 року — що був єдиною особою, яка кинула виклик забороні подорожувати Росією. Однак збережені документи радянського Відділу преси свідчать, що Маґерідж інформував чиновників про свою поїздку і мав на неї згоду.
Не згадуючи про Джонса в жодному тексті чи публічному виступі, Маґерідж успішно стирає його з суспільної пам’яті, а завдяки гарним словам заплутує співрозмовників і читачів, дозволяючи їм повірити, що це він був єдиним, хто висвітлював Голодомор. Навіть коли він пише про відому репліку Дюранті, то робить це так, щоб у читача склалося враження, ніби вона стосувалася його донесень, а не Ґарета Джонса.
Маґерідж, на відміну від Джонса, прожив довге життя — і помер 1990 року.
Вольтера Дюранті з «New York Times» він називав найбільшим брехуном з-поміж журналістів, яких йому доводилося зустрічати за півстоліття своєї кар’єри. […]
*****
Мірослав Влеклий – польський письменник і репортер, автор репортажних книг «Я був тут. Тоні Галік», «All Inclusive. Рай, у якому секс є богом», «Рабан! Про церкву з іншого світу».
Співавтор декількох репортажів, за якими створено театральні вистави «Сварка», «Листи на волю», «Бог у дім», «Львів не віддамо».
Лауреат премії «Маґеллан» у номінації «Репортажна книга» («Я був тут. Тоні Галік»), номінований на премію ім. Беати Павляк та тричі – на премію Newsweek ім. Тереси Торанської.
«Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» – перша книжка Мірослава Влеклого перекладена українською мовою.
Переклад з польської мови Олени Шеремет.
Переклад та публікацію книги підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи».