ГлавнаяКультура

Тетяна Пилипчук, Харківський літмузей: «Мета музею — деконструювати міфи, а не підтримувати їх»

Харківський літературний музей складно не помітити. Поки ви йдете вулицею Багалія, натрапите на вуличну виставку, яка повідомить про початок території музею. Зовсім скоро розпочнеться його реконструкція, архітектором якої є Олег Дроздов. Тоді музей буквально виходитиме на вулицю.

Літературний музей — культове місце для харківської культурної спільноти. В музеї ще у 90-х роках утворилось творче середовище: в музеї функціонувало літугрупування неофутуризму «Червона фіра», до якої входив Сергій Жадан, працював незалежний театр «Арабески», це було місце для молодих митців. 

«Це була епоха зламу, епоха заперечення того, що нав'язували, і відкриття для себе нового», — згадує Тетяна Пилипчук, яка пройшла шлях в музеї від волонтерки до заступниці директорки. Вона працює в Харківському літературному музеї майже від самого заснування — з 1993-го року.

Зараз музей зберігає близько 30 тисяч предметів, що стосуються харківської та загалом української літератури, і, ширше, культурного контексту Слобожанщини. Основа колекції — книги й артефакти культурної революції 1920-х (Розстріляного Відродження), однієї з найважливіших епох української літератури. Минулого тижня Літмузей разом з Українським ПЕН оголосили збір заявок на вже третій сезон Харківської літературної резиденції. 

Ми поговорили з Тетяною про історію Літмузею, чому його довгий час не хотіла помічати влада, навіщо йому архів Едуарда Лимонова і як реконструкція змінить музей.

Тетяна Пилипчук
Фото: Надано Харківським літмузеєм
Тетяна Пилипчук

З чого почалась історія Літмузею? 

Ідея створення літературного музею була ще у 20-х роках, у нас зберігається документ, який свідчить про те, що він таки був відкритий у будинку Літераторів імені Василя Еллана-Блакитного. Але жодних відомостей про його діяльність не залишилось, як і не залишилось багато матеріалів із 20-х років. 

Потім спілка письменників періодично порушувала питання про створення в Харкові літературного музею, і одного разу запит спілки потрапив до рук нашої нинішньої директорки Ірини Григоренко, яка тоді працювала в Історичному музеї. Вона захопилась ідеєю створення і в 1988 році, на хвилі перебудови, новій інституції виділили приміщення. 

Щоправда, це було не музейне приміщення — колишній маєток художника Георгія Шторха, який потім був перетворений на комунальні квартири, а згодом — на партійний готель закритого типу. В музеї тоді одну кімнату займали співробітники КДБ: там стояла якась апаратура (музейні працівники припускали, що для прослуховування мешканців найближчого району). «Люди в чорному» сказали, що музей тут довго не протримається. Але вони пішли, разом зі своєю апаратурою, а ми залишились. Щоправда, приміщення мало перебудуватись: у спадок від готелю нам лишились душові, туалети, номери, банкетні зали. Наша найбільша експозиційна зала, наприклад, — колишня банкетна. Так, демонтовуючи туалети, ми потроху освоювали простір. 

Далі ми почали збирати архіви, шукати людей, які зберегли матеріали 20-х років. У радянські часи зберігати подібні архіви було досить ризикованою справою. Науково описати отримані матеріали було ще тим викликом. Ми нічого не знали про період, ще не було нових енциклопедій, досліджень, майже не було живих свідків, ти сам маєш написати цю історію, і спробувати реконструювати її якомога правдивіше. 

Музей одразу почав працювати з епохою 1920-х — епохою експериментів, неймовірних культурних зрушень, неймовірних запитів, і він не був класичним радянським музеєм. Ми ще не знали, який музей хочемо створити, але розуміли, що це не буде музей пропаганди радянського типу. І навколо музею почало збиратись творче середовище: художники, письменники, музиканти. Хтось працював навіть певний час офіційно — художник Валер Бондар, поети Анатолій Перерва, Сергій Жадан; з’явились фестивалі «Авангард Фест», «Апокаліпсис почнеться звідси», «Поезія №1». В музеї виник знаковий для українського театрального процесу 1990-2000-х театр-студія «Арабески», який потім відокремився.

Фото: Надано Харківським Літмузеєм

Яким був музей в 90-х і як він змінився зараз?

Наша перша виставка називалась «Українська Голгофа» — і це була перша виставка в Україні про 1920-ті роки й про репресії української інтелігенції. Ми намагалися усвідомити, що тоді відбулось, які трагічні події пережила наша країна і яких митців ми втратили. Довгий час ми працювали в парадигмі «кат — жертва», саме на усвідомленні втрат 20-30-х років. Але згодом нам уже хотілось говорити й про те, чим цей період був унікальний, як він змінив нашу дійсність. 

Повертаючись до принципів роботи музею, для нас визначальним є те, що ми не вважаємо себе одноосібними власниками музейної колекції — ми опікуємось нею. 

Музей своїми силами не може створити достатньо контенту, щоб бути постійно «живим», щоби не час від часу прокидатись і пропонувати відвідувачу свої оригінальні напрацювання, а бути потрібним щоденно. Тому ми з початку 90-х постійно залучаємо партнерів, різноманітні ініціативи — для спільних проєктів, а наші відвідувачі створюють тут спільноти, які починають жити своїм життям, як от клуб «Анонімні автори».

Музей завжди активно працював, тому, коли почалось осучаснення, нам легко було прийняти нові виклики. Ми нарешті отримали інструментарій і лише вчились, як краще робити те, що ми вже і так робили. Фактично ми сьогодні відмовились від традиційних екскурсій, у нас їх в принципі немає: ви можете зустріти в наших музейних експозиціях співрозмовників, модераторів діалогу, музейних педагогів, але не екскурсоводів у класичному розумінні цього слова. Ми будуємо свою діяльність, використовуючи  едютеймент (від англійських слів education та entertainment – прим.) і діалог з нашим відвідувачем.

Тобто осучаснення музею у вас — це процес, а не різкий стрибок?

Так, ми просто набуваємо нових знань і розвиваємо те, що маємо. Ми почали говорити про свою місію ще 15 років тому. Ми не могли собі однозначно відповісти на питання про що наш музей, в чому його унікальність, навіщо він взагалі існує. Дизайн-агенція 3Z пропонувала розробити й подарувати нам фірмовий стиль, але тоді у нас ще не виходило розказати дизайнерам про себе так, щоб айдентика відповідала музею. 

Згодом ми знайшли відповіді на всі ці питання. І вирішили, що своєю щоденною роботою ми будемо доводити харків'янам і, загалом, українцям, що пам'ять і досвід, акумульовані в нашій колекції, надзвичайно важливі. Наша щоденна робота — це актуалізовувати пам’ять про літературний процес XX століття, робити її частиною сьогодення. І працювати з цією пам’яттю коректно, не запускаючи процеси ретравматизації.

Що означає для вас «не запускати процеси ретравматизації»?

Завдання музею, на мою думку, не примушувати відвідувачів переживати негативні емоції, а розповісти про цей травмуючий досвід таким чином, щоби його не хотілось повторювати: коли ти усвідомлюєш, що ніколи не хочеш пережити подібне, то і намагатимешся цього не допустити. Але цей досвід не повинен травмувати самого відвідувача: з музеїв не мають виходити з втратами. Повага до людської гідності, право на вибір, самостійність мислення, залученість до інтерпретацій — це все про сучасні музеї. В німецьких музеях, наприклад, обговорюють, чи не порушує людську гідність демонстрація фото страчених (йдеться про гідність мертвих). А природознавчі музеї обговорюють етичність використання опудал тварин. 

Фото: Надано Харківським Літмузеєм

Музей відносно нещодавно оновив айдентику, розробив мерч, розпочалась активна публічна програма, музей став більш помітний і за межами Харкова. З чого почались ці зміни? 

Це дійсно так — музей став більш видимим після Революції гідності й початку російсько-української війни 2014 року. На культурній мапі Харкова музей завжди був присутній, а от в інформаційному просторі — менше. У нас не завжди складались стосунки з владою: музей постійно відстоює своє право на ідеологічну незалежність. Іноді владі зручніше нас не помічати.

А як ви думаєте, чому влада не хотіла помічати музей? Ну тобто ясно: кому треба культура, а тим більше музей...

...а тим більше український музей, а тим більше — музей літератури. От уявіть собі: книга сьогодні для більшості — це нудно, українська література — нудно, музей — нудно. А музей української літератури — це, виходить, тричі нудно (сміється). 

Ми завжди намагались працювати з тим матеріалом, який підіймав незручні для суспільства питання: наскільки ми залишаємось провінцією сьогодні, як Україна себе мислить, ідентифікує й описує, чи досі залишається частиною імперій. 

Підривання віри харків\'ян у «першостоличність» Харкова теж не всі приймають. Нам усім комфортно жити в певних міфологічних історіях, але мета музею — деконструювати міфи, а не підтримувати їх, а тим більше створювати нові. 

Я думаю, українці достатньо доросла нація, щоби почати працювати зі своїми вадами, помилками, травмами, які позначились на нас. 

Коли я чую «не на часі», то хочеться відповісти, що інший час не настане, поки ми не змінимо парадигму. Музеї можуть помалу змінювати наше сприйняття самих себе, якщо будуть пропрацьовувати досвіди й змінювати форми музейної комунікації. 

У 2014 році, коли всі заговорили про ідентичність, змінився загальний суспільний контекст. Зараз, наприклад, коли ми спілкуємось сьогодні з нашими, тепер дуже близькими партнерами, вони говорять, що довгий час сприймали музей як «рассаднік».

«Рассаднік» чого?

Сприймали як націоналістичну інституцію, «бандерівців», інституцію, де пропагувався український націоналізм. Хоча ми себе так ніколи не позиціонували, ми завжди сповідували ліберальні цінності. 

Цікаво, що музей, який не є пропагандистським, може сприйматись як політичний осередок. 

Ми працюємо з непростим, у тому числі ідеологічним, матеріалом. З початку заснування музей зосередився на україномовній літературі 1920-х років. Коли ми намагались відповісти для себе на питання, чому саме україномовна література, то для мене ця відповідь сформулювалась так: в Харкові тоді не звучав український «голос». І ми були не тільки українським осередком, ми, по суті, хотіли підзвучити цей «голос» — сучасної української культури, дати нові інтерпретації текстів, створити інший образ української літератури. Тому ми зосереджувались саме на україномовній українській літературі. 

Сьогодні цей «голос» звучить більш потужно і ми активніше почали працювати з українською літературою іншими мовами, як от російськомовною українською літературою, єврейською, азербайджанською, в'єтнамською, вірменською тощо. Під час карантину ми започаткували цикл інтерв’ю з представниками харківських національних спільнот «Харків між культурами». Хочеться, щоби різні етнічні групи вважали наш музей своїм, щоб ми стали майданчиком для взаємодії і долучились до перетворення Харкова з поліетнічного міста на мультикультурне.

Зараз приймаємо частину архіву Едуарда Лимонова (матеріали нам вже передали, і це окремий сюжет — «блукання» рукописів Харковом упродовж багатьох років). Я впевнена в тому, що цей архів, який стосується харківського періоду життя Лимонова, має зберігатися в нашому музеї: це важлива історія нашої харківської літератури (хочемо ми це визнавати чи ні, але так є). Хоча навіть серед працівників музею не було одностайної підтримки цього рішення. Знову йдеться про принципи роботи сучасного музею: за якими критеріями ми вибираємо предмети до наших фондів, наскільки вони доступні, чи готові ми як суспільство пам'ятати те, про що іноді хочеться забути, витіснити з наших комфортних уявлень про себе.  

Фото: Надано Харківським Літмузеєм

Ми для себе визначили, що музей (не наш конкретно, а будь-який, як інституція) втратив монополію на інтерпретацію музейної колекції. Ми стоїмо на принципах партисипації, створенні атмосфери причетності, залученні всіх тих, хто хоче інтерпретувати матеріали, які зберігає музей. Тому сьогодні один із наших стратегічних напрямків роботи — це оцифрування колекції. Ми поки не маємо програми цифрового обліку колекції, що ускладнює оприлюднення музейних предметів. Але в нас є мрія опрацювати повністю архів, і увійти з цим архівом до світової культурної спадщини. Показати, що це її важлива частина, а не лише локально харківська історія.  

В музеї вперше з його заснування планується масштабна реконструкція, чому музей на це наважився? 

Реконструкція передбачалась одразу при передачі приміщення музею. Все відбувалось поступово — з формулювання місії музею, принципів роботи, стратегії, розробки айдентики. Далі ми захотіли змінити вивіску. Музей сьогодні — сіра споруда, на вулиці фактично невидима. І наш архітектор порадив замість вивіски зробити на клумбі перед входом вуличну бібліотеку. В процесі розробки і прийшло розуміння, що архітектура — це не просто стіни, а організований простір, який задає правила і форми існування в ньому і по суті є візуалізацією того, як музей себе мислить.   

Ми вирішили, що музей — це простір для спілкування, утворення соціальних зв’язків і спільнот, комунікації загалом. Тому що книга дає дуже багато приводів для спілкування. Ця ідея, що музей — це простір, у якому можна спілкуватись, вчитись і при цьому почувати себе вільно та комфортно, стала основою для нашого ескізного проєкту реконструкції музейної споруди. 

Нам дуже пощастило — з нами погодився працювати архітектор Олег Дроздов. На сьогодні ми маємо не просто ескізний проєкт реконструкції музейної споруди, а потенційно нову комунікаційну історію. Ми досить довго отримували дозвільні документи для того, щоб вийти на стадію проєкту. Для цього ми самостійно оббігали всі установи (можемо консультувати, якщо потрібно, інші музеї, як це робиться). Далі були тривалі переговори з муніципальною владою. Зараз ми нарешті отримали черговий транш на продовження реконструкції. 

Проект реконструкції музею
Фото: Надано Харківським літмузеєм
Проект реконструкції музею

Наскільки я пам'ятаю, там була одна з ідей, цієї концепції реконструкції в тому, що музей ніби виходить на вулицю, він стає помітнішим з вулиці і залучає перехожих до музею.

Перед музеєм ми створили простір, який фактично виводить музейну комунікацію назовні. Музей не поміщається у власних стінах. Ми сьогодні вже вийшли на вулицю зі своєю вуличною бібліотекою «Книжкова клюмба», в нас є вуличні конструкції, де ми робимо виставки. І звичайні перехожі вже потрапляють у пропоновані музеєм умови комунікації. І цей підхід ми зберегли в проєкті реконструкції, коли музей ненав’язливо починається з вулиці, й для когось це є запрошенням  зайти всередину. 

Обов’язково будуть музейна кав’ярня і сувенірна крамничка. Ми таким чином продумали цей простір, що музей, при потребі, може функціонувати фактично цілодобово і це не зашкодить музейній колекції. 

У музею немає постійної експозиції, ви працюєте з виставковими проєктами та публічними програмами. Чи з'явиться у вас постійна експозиція після реконструкції?

Ми давно відмовились від постійної експозиції. Спочатку це було вимушене рішення — у нас не вистачало виставкових площ. А потім зрозуміли що це дуже сучасно — не мати постійної експозиції, а вміти швидко реагувати на нові запити і виклики, які з’являються ледь не щодня. Зараз у нас діють кілька виставок — дуже різних, орієнтованих на різні потреби. 

Так, є виставка «Книга на лаві підсудних» — про книжкову цензуру на матеріалах радянського бібліоциду в Україні. Виставка, яка ставить питання, але не дає однозначні відповіді: разом з відвідувачами намагаємось проговорити, як може виникати заборона на інформацію, чи мають існувати кодекси етики, які формуються суспільством «знизу», як знайти баланс, щоби не обмежувати нашу  свободу. Важко планувати масштабні виставки, коли музей в процесі реконструкції. 

Один з важливих напрямів музею — Літературна резиденція для письменників/ць та перекладачів/ок. Мене приємно здивувало, що це підтримує місцева влада. Розкажіть коротко, як з’явилась ідея. 

Харківський літературний музей має філію в селищі Високий — в маєтку Гната Хоткевича. Складна юридична ситуація унеможливлює реставрацію садиби, яка, на жаль, руйнується (маєток був поділений на окремі квартири і сьогодні частково знаходиться в приватній власності). Але музей ще кілька років тому мріяв зробити там літературну резиденцію. 

У 2018 році до Тетяни Терен, виконавчої директорки Українського ПЕН, звернулись представники нашої тодішньої облдержадміністрації з питанням, які літературні проєкти можна втілити в Харкові, вона запропонувала літрезиденцію. 

Коли ми говоримо про підтримку владою культурних проєктів, в Україні це скоріше ручне управління: якщо окремі чиновники підтримують культурну ініціативу, то вона існує. Поки Анатолій Бабічев, тодішній заступник з гуманітарних питань, підтримував літрезиденцію, це був проєкт облдержадміністрації. На жаль, зі зміною обласної влади опікунами резиденції залишились тільки ПЕН і Літмузей.  

Але проєкт отримав цього року ґрант від Українського культурного фонду. Отже, ще рік резиденція існуватиме. 

Нашими першими резидент(к)ами були Люба Параскевія-Стринадюк, Любко Дереш, Ярослава Стріха, Міхаель Целлер, Катя Калитко, — цікаві автори та авторки, і добре, що резиденція дала їм можливість попрацювати в спокійних умовах, бо це для українських авторів, як правило, нечувана розкіш.

Для нас це історія про те, як Харків повертає собі роль міста, куди їдуть за смислами та новими ідеями — як у ті ж 1920-ті.

Фото: Надано Харківським літмузеєм

Ви сказали про Інший Харків. Я помічаю, що багато людей, які займаються культурою в Харкові, кажуть, що хочуть подолати своїми проєктами стереотип сприйняття Харкова як сірого міста. Звідки ці стереотипи виросли?

Якщо ви запитаєте у пересічного харків’янина, що відвідати в Харкові, він чи вона порадить парк Горького, парк Шевченка, дзеркальний струмінь як символ Харкова, пройти вулицею Сумською. І коли я запитую навіть відвідувачів музею, чи порадили б вони своїм друзям відвідати Будинок Слово, чи будинок Блакитного, пройтись відрізком Сумської, який у 20-х називали Літературним ярмарком, вони, як правило не знають, що це й де це. Для них це історія, яку вони ніби чули, але не вважають унікальною, визначною для Харкова. Навіть Держпром не завжди радять подивитись у Харкові. Хоча останнім часом ситуація помалу змінюється.

Харків дуже різний. Навіть у своїй сірості — він прекрасно сірий. Він має свій шарм. Для того, щоби нам самим зрозуміти, яким Харків є сьогодні і яким він буде завтра — музей долучився  до проєкту «П'ятий Харків», який колись ініціювали Ярослав Маркевич та Сергій Жадан. «П’ятий Харків» — це метафора за професором Шевельовим, місто ще не проявлене, яке лише має постати після перших чотирьох епох. На першому етапі цього проєкту, у 2016-2017, до Харкова приїжджали гуманітарії, які формують громадську думку сьогодні й говорили на дуже різні теми.

За моїм відчуттям, ми — мешканці  «четвертого Харкова», мовчазного, якщо читати Шевельова, і нам ще треба змінити парадигму, щоб опинитись у «п’ятому Харкові», де є місце дуже різним людям і голосам. Бо Харків неоднорідний і неоднозначний, попри всі спроби утворити єдиний образ міста. Коли говорять, що більшості харків'ян подобаються ці мавпи знамениті на фонтані в парку Шевченка, я вірю, що так і є, подобаються. Але є й інші люди, і питання в тому, чи чутно їх. 

Для мене «четвертий Харків» — це провінційне місто, яке не пропонує альтернатив. Альтернативні заходи, інституції, з кардинально іншими поглядами, іншими підходами, існують, швидше, всупереч загальній культурній ситуації міста. А культура тим-то й цінна, що відкриває людині різні досвіди, образи, сценарії, інтерпретації. 

Якщо «четвертий Харків» — той в якого немає альтернативи, то «п’ятий» — це...

«П'ятий» — це, особисто для мене, місто, де комфортно жити різним людям, де кожен знайде своє місце і може реалізуватись. Сьогодні, якщо ти випадаєш із загальноприйнятих у місті уявлень про культуру, тобі досить важко існувати. 

Я все ж таки вірю, що попри те, що Харків хотіли зробити провінцією — він має потенціал народжувати оригінальні ідеї. Це видно з ініціатив, як той же Plan B (фестиваль нової музики та соціальних ініціатив — прим.), Гараж Хаб і Маленький Гараж, AZA NIZI MAZA, арт-хаб «Самокат», тощо. В інших містах подібного немає, Харків може це дати. 

Проєкт реконструкції простору біля Літмузею
Фото: Надано Харківським літмузеєм
Проєкт реконструкції простору біля Літмузею

Як музей переживає карантин? З якими викликами зіштовхнувся? Чи вплине на вашу думку якось досвід самоізоляції та така пауза на українські музеї? 

Для відвідувачів ми закрились і впродовж кількох днів переформатували роботу команди. Більшість співробітників почала освоювати дистанційні можливості роботи: через пабліки запустили кілька онлайн-проєктів про літературу, отримали більше часу для наукової роботи. Серед нового і цікавого — наш «карантинний архів». Нам як музею хотілось зафіксувати історію, те, як змінюється світ, і ми запропонували нашим слобожанським авторам упродовж карантину передавати нам до музейних фондів свіжі тексти — художні рефлексії подій. Автори надсилали нам цифрові копії творів для публікації  в соцмережах, а 26 червня в нашому музейному садку відбудуться поетичні читання «карантинного архіву» самими авторами і передача оригіналів рукописів до нашої колекції. Сподіваюсь, ми зібрали важливий для майбутнього матеріал. Це був спонтанний проєкт — бажання відповідати моменту. 

І все ж нам хочеться залишатись простором для оффлайн-комунікації. Ми відкрили вуличну виставку «Поличка» — портрети українських письменників авторства харківського художника Нікіти Тітова. До кінця червня відкриємо ще дві вуличні виставки перед музеєм. Створили в садку лекторій просто неба (на щастя, наша територія дозволяє безпечно проводити мистецькі заходи), загалом, відкрили наш сад для безкоштовного відвідування впродовж усього літа. Хочеться допомагати людям поступово виходити з кризи, давати відчуття, що дотримання фізичної дистанції не руйнує наші соціальні зв’язки.

Щодо українських музеїв: три місяці без відвідувачів, гадаю, пришвидшать перегляд критеріїв оцінки діяльності музеїв (зараз основний показник якості нашої роботи — кількість відвідувачів). Хто знає, може, наступного року ми рахуватимемо і онлайн-відвідування цифрових виставок, і кількість переглядів музейних відеолекцій.  Хоча музейна комунікація наживо, як показує досвід, залишиться популярною ще, як мінімум, впродовж двох-трьох поколінь. 

Оксана СеменикОксана Семеник, Журналистка
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram