Рабство і Громадянська війна в США
Рабство з’явилося в Північній Америці практично одночасно з її колонізацією. Оскільки європейці не палали бажанням їхати розбудовувати нові континенти, а урядам для утримання і посилення позицій на них потрібна була дешева робоча сила, її почали забезпечувати за рахунок поневолених корінних народів, бідноти з Європи і захоплених у полон вихідців з Африки. Спочатку людина мала примусово відпрацювати певну кількість років, після чого отримувала свободу. Але з середини вісімнадцятого століття рабство стало спадковим і було прив’язане до расової приналежності. З цього часу колір шкіри, фактично, визначав можливість людини бути вільною.
Паралельно з процесом закріплення і посилення системи рабства в колоніях і в самій Британії розвивався рух протидії цьому інституту, в якому провідну роль відігравали релігійні громади, перед усім, Квакери та Євангелісти. У політичній площині цей рух підтримували Торі в Британії і Республіканці у США. Після отримання незалежності система рабства в США поширювалася досить нерівномірно. Північні штати, зокрема Пенсильванія, почали скасовувати його, починаючи вже з 1780 року. Для південних штатів, натомість, рабство складало фундамент економічної системи, побудованої переважно на виробництві бавовни. На момент 1860 року політичні дебати в країні стосовно рабства увійшли в гостру фазу, що і призвело до виходу 11 штатів з союзу і утворення ними Конфедеративних Штатів Америки після обрання президентом республіканця і відомого противника рабства Авраама Лінкольна. Таким чином, боротьба південних штатів за збереження рабства стала однією з головних рушійних сил Громадянської війни в США.
Після поразки конфедератів у Громадянській війні, рабство в південних штатах було скасовано. Тим не менш, расизм, через який до осіб з темним кольором шкіри ставились як до недо-людей, продовжував бути формотворчим чинником життя афроамериканського і білого населення країни. Особливо це стосувалося колишніх конфедеративних штатів. Там скасування рабства не означало, що афроамериканське населення отримало ті самі права, що і білі. Навпаки, після закінчення війни на півдні почали встановлювати так звані закони Джима Кроу. Ці закони залучали афроамериканців до примусової праці, забирали в них право голосу і навіть дозволяли забирати для роботи їх дітей. Часто за дотриманням цих законів слідкували колишні солдати-конфедерати. Також у рік закінчення Громадянської війни з’явилася ще одна організація, яка протягом всього часу свого функціонування практично тероризувала афроамериканські громади, – Ку-клукс-клан. З часом територія дії законів Джима Кроу поширювалася, охоплюючи все більше міст, в яких афроамериканцям був заборонений доступ до громадських парків, навчання разом з білими дітьми, відвідування ресторанів разом з білими та проїзд з ними поруч у громадському транспорті.
Описати те, які умови життя це створило для афроамериканської спільноти досить важко у рамках однієї статті. Але сучасний кінематоргаф створив достатньо фільмів, які можуть допомогти уявити цю ситуацію. Серед них вирізняється «Ферма «Мадбаунд», яку я раджу всім, хто думає, що спадок рабства чи законів Джима Кроу втратив актуальність у сучасній Америці. Саме цей фільм, в якому головного героя лінчують через фотографію з білою дівчиною, привезену ним після служби в Європі під час Другої світової війни, допомагає зрозуміти, що такий рівень ненависті і, відповідно, пригнічення людей через колір їх шкіри не міг просто зникнути навіть за сімдесят років, як і травми, ними спричинені.
Пам’ятники конфедератам
Закони Джима Кроу, діяльність Ку-клукс-клану, навіть расистська риторика Президента Трампа – все це показує, що спадок боротьби конфедератів за збереження рабства не лише як економічної системи, а як світогляду, побудованого на де-гуманізації людей з темним кольором шкіри, досі актуальний в американському суспільстві. Лише два тижні тому білий чоловік, що ідентифікував себе як лідера Ку-клукс-клану, навмисно в’їхав машиною в групу протестувальників з руху Black Lives Matter у штаті Вірджинія. У цьому контексті пам’ятники конфедератам, яких досить багато у відповідних штатах, не стають частиною історії і не зливаються з ландшафтом. Вони тісно пов’язані з насильством проти афроамериканського населення, яке відбувається тут і зараз.
До речі, напружені дискусії щодо долі цих монументів тривають з 2015 року і спричинені вони були не академічними розмірковуваннями щодо ролі минулого в сучасному світі, а розстрілом дев’яти афроамериканців білим чоловіком у церкві в місті Чарлстон, штат Південна Кароліна. Ця історія стала імпульсом для посилених дебатів щодо публічної пам’яті через те, що стрілок мав веб-сайт, на якому викладав символіку, пов’язану з ідеями домінування білої раси, і серед цієї символіки був прапор Конфедерації. Той факт, що чоловік організував масовий розстріл, щоб розпочати «расову війну», лише підтвердив нищівний потенціал расистського світогляду в сучасній Америці.
Історичний контекст також відіграє важливу роль у дебатах щодо доцільності присутності пам’ятників, що возвеличують активних учасників Громадянської війни на боці конфедератів у публічних просторах американських міст і містечок. Сам процес встановлення цих монументів викликає багато питань. Справа в тому, що найбільша їх кількість з’явилася в період між 1897 і 1918 роками. Також їх активно встановлювали з 1963 по 1966 рік. Ця періодизація дозволяє побачити, що монументи, присвячені конфедератам, є артефактами, відірваними в часі від Громадянської війни. Два сплески активності у їх встановленні припадають спочатку на період інтенсивного встановлення законів Джима Кроу, а потім на розвиток Руху за громадянські права.
Це говорить про те, що пам’ятники військовим-конфедератам, фактично, створювалися як інструмент політичного контролю і пригнічення. Це не були монументи, створювані конфедератами для возвеличення себе під час існування цього політичного утворення. Це монументи, які мали нагадувати спільноті білих і спільноті афроамериканців про те, що ідеї, за які боролися конфедерати, залишаються актуальними для суспільства. Конфедерати програли Громадянську війну, але протягом півтора століття після її завершення у США цілком допустимо возвеличувати цих людей, незважаючи на те, що, по суті, їх дії були державною зрадою.
Ситуація не покращувалася і тим фактом, що борці за конфедерацію часто були не просто рабовласниками. Так, зокрема, до недавнього часу в Мемфісі стояла статуя генерала Натана Бедфорда Фореста. Форест не просто був одним з найбагатших рабовласників півдня та заробив свій капітал работоргівлею. Під час Громадянської війни він вбив військовополонених афроамериканців у битві при форті Піллоу, а після поразки своєї армії став першим лідером Ку-клукс-клану. Не треба пояснювати, які емоції ця постать довгий час викликала у афроамериканської спільноти Мемфіса, де пам’ятник йому нещодавно прибрала міська влада, і продовжує викликати в Нешвіллі, де він досі стоїть.
Той факт, що пам’ятники конфедератам продовжують відігравати роль потужних політичних символів, підтверджується не лише розстрілом у Чарлстоні. У 2017 році, коли міська влада Шарлотсвіля оголосила про плани прибрати з публічного простору міста статую генерала сил Конфедерації Роберта Лі та перейменувати парк, названий на його честь, ультра-праві влаштували марш на захист статуї. Це обурило противників расизму, і вони також об’єдналися у марші у відповідь. Саме в цей марш скерував свою автівку один з ультра-правих активістів, внаслідок чого загинула жінка.
Після трагедій у Чарлстоні і Шарлотсвілі стало зрозуміло, що конфередативна символіка має не просто потужний потенціал політичної мобілізації, вона провокує цілком реальні суспільні конфлікти, внаслідок яких гинуть люди. Через це такі монументи стали об’єктом прицільної уваги як академічних дослідників, так і правозахисників. З 2015 року історики провели неабияку роботу з пояснення проблематичності конфедеративних монументів. Це відбувалося як у медіа, так і на місцях розташування пам’ятників, біля яких могли, зокрема, з’являтися таблички, що контекстуалізували постать увіковіченої людини і суперечливий контекст, в якому цю людину вирішила вшанувати місцева біла спільнота. Що ж до політичної волі, за останні п’ять років деякі штати затвердили закони, що забороняли прибирати пам’ятники конфедератам, у той час як в інших штатах їх активно знімали за ініціативою міської влади. За даними Southern Poverty Law Center, на початку 2019 року 114 символів Конфедерації (дані включають не лише пам’ятники, а й присвячення парків чи шкіл, наприклад) були вилучені з міського простору за ініціативою місцевої влади. Ще 1747 таких символів продовжують функціонувати.
З новою хвилею протестів руху Black Lives Matter, спричиненою вбивством Джорджа Флойда процес усунення конфедеративних символів, передусім пам’ятників, знову перейшов у активну фазу, в якій беруть участь протестувальники, міська влада й спільнота істориків. Міська влада пам’ятники зазвичай не знищує, а пересуває у сховища, або місця, де ці монументи подаються радше як історичні артефакти, а не актуальні символи політичної боротьби.
Для України дебати щодо долі пам’ятників конфедератам важливі як приклад того, яким чином можна успішно і, навпаки, надзвичайно погано працювати з історичним минулим. Важливими елементами в цьому є те, що інформація про те, чому пам’ятники конфедератам необхідно проблематизувати, доступна онлайн всім зацікавленим, зокрема на сторінці Асоціації американських істориків. Вивчення руйнівного потенціалу цих артефактів призвело до виникнення цілої низки ініціатив, які окрім повалення пропонували контекстуалізацію пам’ятників, що залишилися, а також створювали нові пам’ятники, які ставали мистецькими контр-аргументами до ідей, утверджуваних монументами конфедератам. Однією з найважливіших ініціатив, що розгорнулася в рамках дебатів у цифровій площині, стала мапа історичних пам’яток, яку можуть доповнювати представники громад в інтерактивному режимі. Кожна стаття на мапі перевіряється професійними істориками, але написати її може будь-хто. Мапа, таким чином, допомагає зрозуміти історичний контекст іноді досить буденних споруд і пам’ятників, які нас оточують.
В цілому, дискусія навколо монументів конфедератам призвела до більш ґрунтовного вивчення американцями власної історії, до перегляду в ній наративів, які не були раніше проблематизовані, і звичайно, до переосмислення самої суті пам’ятника як незмінної і самодостатньої структури, незалежної від історичного чи політичного контексту. Американський досвід демонструє, що з трагічними подіями минулого можна працювати по-різному.
Один і той самий пам’ятник може слугувати інструментом пригнічення та засобом засудження ідей і дій, які створили основу для пригнічення. При цьому рішення щодо дій стосовно пам’ятника мають прийматися на основі вивчення його історії, контексту функціонування в публічному просторі і думки представників різних спільнот, що проживають навколо місця розташування пам’ятника.
У першу чергу, американські історики закликають до того, щоб робота з монументами не перетворювалась на роботу з забуття. У цьому контексті варто нагадувати собі разом з музейним куратором Джоном Коскі, що минуле не можна стерти, воно вже відбулося і нікуди від нас не подінеться.