ГлавнаяКультура

​Реституція чи репатріація: шанс на повернення культурних скарбів

Робота з реституції культурних скарбів – в основному, переміщених під час Другої Світової війни – триває десятиріччями і перетворилася на рутину – часом успішну, часом не дуже. Але роки зо три тому процеси активізувалися завдяки комплексу явищ, що називаються постколоніалізмом. У лексиконі пам’яткоохоронців поруч із словом «реституція» з’явився новий термін – «репатріація». Зміна термінології дає Україні надію на повернення низки культурних скарбів.

«Скарб» Бобровського і сучасний світ

Фото: facebook.com/tymur.bobrovskyy

Тиждень тому українську культурну спільноту сколихнув допис у фейсбуці археолога Тимура Бобровського. Науковець знайшов скарб не у розкопі, а у мережі – електронний каталог Державного Історичного Музею Російської Федерації видав фото 57 предметів, що раніше належали Києво-Печерському заповіднику і вважалися втраченими.

Насправді у сучасному цифровому світі ця подія мала статися рано чи пізно. Скільки усього з українських музеїв та приватних колекцій упродовж ХХ ст. опинилося у Росії (і далеко не законними шляхами), сказати важко. Нині кожен музей, що претендує на місце у світових рейтингах, мусить формувати загальнодоступний електронний каталог своїх скарбів. Країна-агресор своїми музеями пишається, тож намагається не відстати від цивілізованого світу. Співробітники, що фотографують і виставляють речі на сайти, не надто приглядаються до чужого музейного маркування артефактів, тож проконтролювати вал візуальної інформації і вчасно сховати крадене не вийде. Навіть якщо старе маркування з речей видалили. Тож недарма пан Бобровський закликав колег працювати з російськими каталогами – є шанс знайти чимало втраченого.

І не кажіть, що все одно ніхто нічого не віддасть. Нині, як не дивно, світова ситуація сприятиме нашим зусиллям (якщо ми їх докладемо). Цю ситуацію понад рік тому у редакційній статті окреслила лондонська The Guardian: колишні колонії проводять політику національної ідентичності, просять повернути їм національне культурне надбання, вивезене колись європейцями. І, що цікаво, музеї часом дещо повертають. Більше того, президент Франції Еммануель Макрон заявив, що повернення у Африку культурного надбання має стати топ-пріоритетом для його країни. Звісно, музейники президенту не подякують, а The Guardian їдко зауважує, що Макрон хоче посилити вплив Франції у країнах навколо Сахари, та однак слово вже сказане.

Європейські юристи відповідного профілю вже «на низькому старті»: італійська антропологиня Чечилія Карбонарі публікує на сайті адвокатської контори (ще й під лого «Блакитного щита») текст із промовистою назвою «Чи почалася нова хвиля реституції культурних об’єктів?». Вона зазначає (станом на 2019 р.), що працівники Британського музею та Музею Вікторії і Альберта засіли звіряти провенанси своїх артефактів, щоб зрозуміти, що, можливо, доведеться віддати; уряд Німеччини виділив музеям €1,9 млн. на виявлення предметів колоніальної доби та перевірку провенансів; Голландський Музей Світових Культур вивісив на своєму сайті інструкцію для країн, які хотіли б повернути вивезені артефакти; директор амстердамського Рійксмузеуму висловлює готовність повернути усе, що вимагатимуть. Вітчизняні фахівці, певне, будуть зворушені такою поступливістю голландських музеїв до жертв колоніалізму, особливо у контрасті із справою скіфського золота, яке, здавалося б, однозначно належить державі Україна, але чомусь ніяк не повернеться додому. Але про політику – трохи згодом.

Дуже важливий момент: у ЮНЕСКО нині є структура (міжурядовий комітет ICPRCP), яка має займатися питаннями повернення культурної спадщини «у випадках, коли міжнародні конвенції застосувати неможливо». Тобто йдеться про артефакти, вивезені з країни створення не у ході війни. До других частіше застосовують звичний термін «реституція», до перших – «репатріація». І тут Україна може, як то кажуть, бити з усіх калібрів: вимагати повернення і втраченого в результаті бойових дій (з війною, що триває нині включно) чи банальних викрадень, і вивезеного радянським урядом у 1930-ті рр.

Наші мармури

Дмитрій Солунський. Мозаїка з Михайлівського Золотоверхого
Фото: culture.ru
Дмитрій Солунський. Мозаїка з Михайлівського Золотоверхого

Кожен, хто бодай трохи цікавився історією переміщення предметів культурної спадщини, чув про «мармури Елджіна», і про те, як греки десятки років просять британців повернути національне надбання, а ті комизяться і вигадують щоразу нові умови. У нас теж таке є – вивезені до Москви мозаїки та фрески Михайлівського Золотоверхого монастиря. І якщо лорд Елджін свого часу врятував Панафінейський фриз, який могли просто перепалити на вапно, то у нас справа складніша і болючіша. Спочатку комуністична влада заявила, що Михайлівський собор не має художньої цінності, потім акуратно демонтують мозаїки та фрески, далі собор підривають, а усе, що можна, везуть у Москву і Ленінград, де виставляють у музеях як чільні експонати. Що, справді усе це не мало цінності? Якщо у Африці й Океанії колонізатори просто вигрібали гарні речі, не надто замислюючись над тим, що вони є символічним надбанням підкорених націй, то у нашій ситуації це все пов’язано із цілеспрямованим переписуванням української історії та нищенням самого підґрунтя національної самосвідомості.

У мистецтвознавчих колах Києва десятки років кружляє історія про забрані 1938 року у Третьковську галерею (Москва) мозаїки та фрески Михайлівського з величним «Дмитрієм Солунським» на чолі, які так і не повернули, натомість буцімто прислали «на обмін» якісь твори українських і російських художників ХІХ ст. Від перших років незалежності Україна ввічливо просила Росію повернути культурне надбання. І випросила аж декілька фрагментів орнаментів. Для подальших вимог справа потребувала прискіпливого дослідження і, очевидно, дипломатичних зусиль. З дослідженнями усе в порядку. Ще 16 років тому двоє українських науковців, мистецтвознавець Юрій Коренюк (автор найповнішого на сьогодні каталогу мозаїк Михайлівського собору) та фахівець з реституції Сергій Кот опублікували наслідки своїх пошуків у архівах та музейній документації Києва, Москви і Петербурга. Любителів мистецтвознавчих детективів я відішлю до публікації – там є усе, потрібне за законами жанру, окрім хеппі-енду.

Для решти читачів коротко: ніякого, навіть нерівноцінного, обміну не було, речі забирали не тільки на виставку, але і до того, а під час Другої Світової нацисти вивезли те, що залишалося, та повернулося усе чомусь до Москви, Ленінграда та Новгорода. Причому у часі дивовижно співпало декілька речей. У 1930-ті рр. експозицію Державного українського музею (нині НХМУ) на урядовому рівні обзивають «феодальною» та «церковно-старшинською» і змушують переробити, співробітників музею звинувачують у націоналізмі. А в цей самий час працівники Третьяковської галереї скаржаться на брак творів для висвітлення давньоруської доби у російському мистецтві і їздять у відрядження до Києва для огляду «нововідкритих фресок». В результаті усе, що їм сподобалося, переїхало до Москви. А Київ залишився і без патронального собору, і без більшості врятованого стінопису й мозаїк, і, відповідно, без вагомої частки історичної пам’яті. Усе це має вигляд спланованої акції по формуванню у суспільстві викривлених уявлень про історію. Хіба що з «Євхаристією» нам поталанило – вона була нетранспортабельна і залишилася на хорах Софійського собору. 

Звісно, справа мозаїк Михайлівського Золотоверхого принципова, йдеться про національні символи. Але чимало великих українських музеїв також мають втрати, заподіяні як не більшовиками, то нацистами. Окрім того, вже відомі деякі втрати у ході українсько-російської війни, що триває. З окупованого Криму вивезено 38 полотен Івана Айвазовського, щось там таємне робилося між заповідником «Херсонес Таврійський» та Ермітажем, але достеменно невідомо, що саме поцупили, невідомо також, що діється з музеями на окупованому Донбасі. Ну, і класична колоніальна ситуація: різночасові археологічні знахідки з розкопок на теренах України, вивезені в Росію. Нині трапилася добра нагода актуалізувати нашу проблему і вже не дозволяти їй випасти з поля зору на довгі роки.

Як не змарнувати шанс

Виставка картин Івана Айвазовського в Третьяковській галереї
Фото: Агентство городских новостей
Виставка картин Івана Айвазовського в Третьяковській галереї

Нині потрібно якомога швидше скористатися підходящим моментом, тож необхідна співпраця медійників, музейників, юристів-міжнародників та МЗС. Для початку музейники (назва умовна – мистецтвознавці, історики, археологи, архівісти, усі, хто в темі) уточнюють провенанси на зниклі артефакти, місце перебування яких відоме і складають на різні купки. У одну купку йдуть речі, що підпадають під дію Гаазької конвенції – втрачене у ході бойових дій сьогоднішньої війни, той-таки Айвазовський. Їх мають повернути просто безумовно. 

В іншу – вивезене і конфісковане більшовиками. У цю «колоніальну» купку потрапляють і «скарб» Тимура Бобровського, і мозаїки Михайлівського Золотоверхого, і навіть конфісковані й продані за кордон предмети з колекції Ханенків

У третю – просто викрадене. Як от візантійські свинцеві печатки, які незадовго до анексії Криму дивним чином перекочували із Судакської фортеці (тоді – філії Національного заповідника Софія Київська) до Ермітажу і були навіть опубліковані. Втім, нещодавно викрадене – це компетенція Інтерполу, а щоб до того дійшло, необхідно принаймні відкрити справу про викрадення в Україні.

На основі доказів приналежності Україні низки предметів мистецтва має бути зроблена гучна заява на якійсь із шанованих міжнародних платформ, або навіть на кількох – щось піде у Гаазький трибунал, а щось – до згаданого на початку ICPRCP. В інформаційній війні це буде гарний привід мазнути країну-агресора дьогтем. Звісно, ніхто, а особливо Росія, так просто не віддасть нам наше. Але вода камінь точить, потрібно виразно озвучити свої права на культурну спадщину, і постійно за допомогою різних інформприводів актуалізувати наші вимоги – тут вступають у гру медійники.

Справа за малим – переконати державні структури, що все це важливо і на виклики (навіть задавнені) потрібно реагувати. Якщо вийде, надалі політичним шляхом тиснути на тих, хто нині володіє нашим добром. Якщо не вийде – все одно не мовчати. Тема реституції-репатріації культурних цінностей має лишатися актуальною завжди – як прогноз погоди.

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналист
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram